Степана знайшли вранці, а пес вив ще з вечора. Ярина чула те виття крізь два паркани, але не вийшла, бо Грім вив надто часто, і вона вже давно не схоплювалась від такого звуку. Виття було низьке, тягуче, без жодної паузи, і до півночі воно стало частиною ночі, як вітер чи шум води в трубах.
Дільничний приїхав під обід, опечатав будинок і поїхав. Папери склав на капоті, курив і поглядав на пса, але ближче не підходив. Сказав Ярині через паркан, що тіло відвезли в райцентр і що треба шукати родичів. Потім зачинив дверцята, рушив по колії, лишивши в багнюці два глибокі сліди від коліс. А пес лишився. Сидів на ланцюзі, задерши морду до неба, і звук виривався з нього рівний, низький, як із труби, яку забули закрити. Не гавкіт, не скиглення. Виття. Таке, від якого ниє під ребрами, якщо слухати довго.
Ярина стояла біля своєї хвіртки й дивилася через дорогу на двір Степана. Багнюка після нічного дощу блищала в коліях, і від землі йшов запах, важкий і сирий, як від свіжої грядки.
Паркан перекосився, три штахетини лежали в кропиві, але хвіртка зачинялася на дріт, і дріт був закручений акуратно, у чотири обороти. Старий не лагодив паркан, але хвіртку замикав щовечора. Ярина знала це, бо бачила з кухонного вікна, як він виходив сутінками й скручував дріт сухими пальцями. Вона перейшла дорогу, розкрутила дріт і ввійшла у двір. Пахло мокрою землею, псиною і чимось кислим — застояною водою з бочки біля сараю.
Грім перестав вити й повернув голову. Рудий, із чорним чепраком уздовж хребта, крупний, схожий на вівчарку, в яку хтось домішав дворову кров. На морді сивина, а очі жовті, тьмянуваті, як у старих собак, що бачили більше, ніж треба.
Ланцюг тягнувся від стовпа до нашийника. Товстий, з великими ланками, п’ятиметровий. Ярина знала цей ланцюг сім років. Щоліта бачила з вікна, як Грім ходить по дузі, протоптуючи канавку в землі.
Канавка за роки стала глибока, по щиколотку, і в ній стояла дощова вода. Узимку ланцюг укривався памороззю, і ланки стукали одна об одну на вітрі. Але зараз Ярина помітила те, чого не бачила раніше: з одного боку, там, де ланцюг натягувався найдужче, ланки були стерті до блиску. Метал виполірувався, як дверна ручка, за яку беруться щодня. Пес тягнув завжди в один бік. Не метався, не рвався по колу. В один.
Біля стовпа стояла миска. Алюмінієва, пом’ята, із залишками каші. Каша засохла. Крупинки гречки поприлипали до стінок, а на поверхні застигла плівка жиру. Поруч — друга миска з водою, у якій плавав листок.
Степан годував пса вранці того дня, коли помер. Або ввечері напередодні. Ярина подивилася на миску й поправила хустку на голові, бо руки самі потягнулися до чогось звичного. Сім років вона казала сусідам, що старий мучить собаку. Говорила Соломії з магазину, листоноші Дарці, доньці по телефону. Ланцюг, будка, каша — і жодної прогулянки. Жива істота біля стовпа. І щоразу, промовляючи це, вона відчувала за собою правду, ту саму правоту, яка гріє краще за грубку й не потребує доказів. Правда ж очевидна: собака на ланцюзі, хазяїн мовчить — отже, винний.
Листоноша Дарка прийшла за годину, принесла хліб і молоко, бо звикла носити Степанові й тепер не знала, кому віддати. Сказала, що бачила його в суботу, він забирав пенсію й купив два кілограми гречки. Собі й собаці. Ярина спитала, чи немає в Степана рідних.
Дарка подумала, притиснувши сумку до боку, і згадала доньку. Оксана. Живе в Калинівці, через трасу, дванадцять кілометрів. Давно не приїжджала. Дарка додала тихо:
— Донька пропонувала забрати собаку. Але старий відмовлявся. У мене на пошті навіть її телефон десь записаний.
Ярина промовчала. Подумала: жадібний, навіть пса не віддав, якщо сам не справляється. Потім пішла до стовпа.
Карабін на нашийнику заіржавів, і пальці зісковзували з мокрого металу. Ярина терла його, крутила, тиснула великим пальцем на защіпку. Іржа забилася під нігті, а долоні пахли залізом — терпким і холодним. Грім стояв смирно. Не скиглив, не смикався. Просто чекав, ніби знав, що саме зараз станеться, і терпів ці сім років заради одного клацання.
Карабін піддався. Нашийник зісковзнув із шиї, і Ярина побачила під ним смужку прим’ятої шерсті, світлу, майже білу, мов слід від обручки. Пес обтрусився всім тілом, від морди до хвоста. Потім глянув на Ярину. Секунду постояв. І рвонув.
Не до неї, не до миски, не до хати. До паркану. Шаснув між штахетинами, вимахнув на дорогу й побіг. Ярина бачила, як руда спина майнула за кущами бузини й пропала.
Вона пішла на пошту до Дарки — треба було зв’язатися з донькою Степана.
А пес тим часом уже перейшов трасу. Там, де дорога робила поворот і машини пригальмовували перед містком через канаву, він вичекав паузу й перебіг. Звернув на польову дорогу до Калинівки.
Калинівка починалася з трьох тополь і автобусної зупинки без навісу. Грім звернув на другу вулицю, пробіг повз колонку, повз палісадник із жоржинами й зупинився біля будинку із зеленим дахом.
Ґанок був низький, у дві сходинки, дошки потемніли від вологи. Двері оббиті дерматином, і в кутку оббивка відійшла, звисаючи трикутником. Грім сів біля дверей і заскиглив. Хвіст стукав по сходинці, і цей стукіт був єдиним веселим звуком за весь день.
Двері відчинилися. На порозі стояла жінка, худа, темне волосся зібране у вузол, на руках борошно. З хати пахло здобою й ваніліном, теплий запах виплив на ґанок і змішався із запахом мокрої землі.
Жінка подивилася на пса. Потім присіла навпочіпки, взяла його морду в долоні, і борошно з пальців осіло на рудій шерсті білими плямами. Грім ткнувся носом їй у зап’ястя й заплющив очі.
Ярина подзвонила саме в цей момент. Повідомила, що Степан помер. Що пес зірвався з ланцюга й утік.
— Він у мене. Мене Оксана звати.
Ярина тільки охнула — дванадцять кілометрів по трасі!
І Оксана розповіла.
Грім був щеням, коли Оксана ще жила з батьком. Принесла його з селища, місячного, рудого, з одним стоячим вухом. Вигодувала, годувала з піпетки, спала з ним на підлозі перший тиждень, бо скиглив і не міг заснути сам. Потім Оксана вийшла заміж і переїхала в Калинівку. Грім лишився з батьком.
Пес бігав до неї. Через поле, через трасу, дванадцять кілометрів в один бік. Прибігав надвечір, лягав біля ґанку й чекав. Оксана годувала, гладила, лишала на ніч. Уранці Грім біг назад. Знову дванадцять кілометрів. Першого разу його збила машина через пів року. Ударило крилом, протягло по гравію. Степан знайшов його на узбіччі й ніс додому на руках, чотири кілометри. Оксана приїхала на попутці, і вони разом возили пса до ветеринара в райцентр. Шрам лишився на лівому боці, довгий, від ребер до лапи.
Грім вилікувався і за місяць знову втік. Його збили вдруге. Той самий відрізок, той самий поворот. Тріщина в тазовій кістці, три місяці без руху. Степан міняв підстилку двічі на день і виносив пса надвір на руках, щоб той бачив небо.
Після того разу Степан купив ланцюг. Оксана просила віддати пса їй. Степан відмовив. Сказав одне:
— Він повернеться. Завжди повертається. А трасу втретє не переживе.
Оксана сперечалася, не приїжджала пів року. Потім стала приїжджати, але рідше. Потім перестала.
Сім років Грім сидів на ланцюзі.
Степан варив йому кашу вранці й увечері. Гречку, інколи пшоно, з обрізками м’яса, які брав у Соломії з магазину за півціни. Перевіряв нашийник, змащував карабін, щоб не прикипів від іржі. Сидів поруч на обрубку й мовчав. Грім клав голову йому на коліно, і вони сиділи так, поки не темніло, двоє старих — один на обрубку, другий на ланцюзі. Ярина бачила це з кухонного вікна щовечора.
Грім лишився в Оксани. Він був там, куди йшов сім років.
Ярина ще раз зазирнула за хвіртку Степана й зупинилася біля стовпа. Ланцюг лежав у багнюці, згорнутий кільцем. Ярина підняла його. Ланки були важкі, холодні, і один бік блищав, виполіруваний до гладкості.
Вона повісила ланцюг на цвях, вбитий у стовп. Закрутила дріт на хвіртці в чотири обороти, як робив Степан. Постояла секунду, дивлячись на порожній двір, на канавку в землі, протоптану по дузі, на обрубок біля стовпа. Потім перейшла дорогу до свого двору й зачинила за собою двері.
Миску вона вимила й поставила в себе на ґанку. Про всяк випадок. Якщо Грім повернеться.
