Оксана торкнулася екрана смартфона, перевіряючи залишок на банківській картці. Сума в застосунку змусила її заплющити очі й повільно дорахувати до десяти.
– Тарасе! – гукнула вона чоловіка, що крутився біля дзеркала в коридорі.
Тарас саме поправляв комір нової сорочки.
– Чого тобі, Оксано? – обізвався він.
– Ти зі своєї картки за таксі до ресторану платитимеш?
Чоловік завмер, опустив руки й винувато глянув на дружину.
– Оксано, не починай. У мене там мізер лишився. Мені ж іще цього тижня за паркування віддавати. Може, ти викличеш?
Оксана погасила екран.
Тарасу сьогодні виповнювалося сорок. Вік поважний. Пів року тому вони домовилися святкувати скромно – вдома, утрьох, разом із сином.
На їхніх плечах висіла іпотека за двокімнатну квартиру, яку оформлювали два роки тому. Щомісячний платіж забирав майже всю Тарасову зарплату. Оксана сама тягнула комуналку, продукти, дитячі секції та одяг. Її заробіток провідного менеджера це дозволяв, але зайвих копійок залишалося обмаль.
А за місяць до свята в їхні плани вдерлася Одарка Степанівна.
Свекруха оголосила, що сорокаріччя єдиного сина – подія світового масштабу. Сидіти на кухні, як старці, не годиться. Треба скликати всю рідню, зняти банкетну залу, показати всім, що Тарас у житті відбувся.
Коли Тарас несміливо заїкнувся, що грошей на ресторан немає, мати відрубала:
– Оксана добре заробляє, не збанкрутуєте заради такої нагоди.
Оксана здалася. Сама знайшла затишний ресторанчик із гарною кухнею, сама склала меню, сама внесла завдаток.
– Викликаємо таксі, – згодилася Оксана, накидаючи плаща.
У ресторані вже метушилися офіціанти. Стіл на п’ятнадцять гостей тріщав від закусок. Оксана навмисне обрала вільну сукню пісочного кольору, щоб після робочого дня й усякої біганини почуватися хоч трохи вільно.
Гості почали сходитися о шостій. Останньою прибула Одарка Степанівна в супроводі Тарасової сестри Соломії. Свекруха прямувала до столу так, ніби її запросили на прийом до королеви.
– З іменинником! – голосно сповістила Одарка Степанівна, сунувши синові паперовий пакет.
Тарас зазирнув усередину й розплився в посмішці.
– О, мамо, дякую! Це ж той самий парфум!
Оксана миттю зиркнула на флакон. Його ціна дорівнювала третині місячного платежу за іпотекою.
– Для коханого сина нічого не жаль, – гордо мовила свекруха, передаючи офіціантові своє нове пальто з хутряним коміром.
Потім перевела погляд на невістку, і посмішка з її обличчя миттєво зникла.
– Оксано, вітаю, – сухо кинула вона.
– Доброго вечора, Одарко Степанівно, – спокійно відповіла та.
Свекруха обвела залу поглядом.
– Ну що тут сказати… – протягла вона, вмощуючись на чільне місце на чолі столу. – Темнувато. І скатертини абиякі. Тарасе, я ж тобі казала про ресторан “Садиба” в центрі Києва. Оце там люстри!
– Мамо, “Садиба” нам не по кишені, – тихо відказав Тарас, сідаючи поруч.
– Ой, годі вже прибіднятися! – відмахнулася Соломія, поправляючи зачіску. – У вас Оксанка заробляє, як директор заводу. Могли б бодай раз у житті братові нормальне свято справити.
Оксана відчула, як до горла підкочує роздратування, проте стрималася. Влаштовувати сварку при гостях – остання справа.
– Частуйтеся, Одарко Степанівно, – Оксана підсунула свекрусі блюдо з рибним асорті. – Тут чудова кухня.
Свекруха бридливо встромила виделку в шматок риби.
– Сьомга якась бліда. Мабуть, на базарі брали найдешевшу?
– Це форель слабкого соління від шеф-кухаря, – рівно пояснила Оксана.
Банкет розганявся. Гості їли, пили, виголошували тости. Розхвалювали Тараса: і фахівець він чудовий, і сім’янин зразковий, і життя йому щастить.
Одарка Степанівна весь вечір торохтіла не вгаваючи. Розповідала історії з Тарасового дитинства, вихваляла його вигадані досягнення на роботі й жодного разу не згадала Оксану.
Для невістки в неї була одна роль – обслуга, що має вчасно доливати сік і не світитися.
На гаряче напруження за столом досягло піку.
Оксана встала, щоб попросити офіціантів подати чай. Повертаючись, вона почула гучний голос свекрухи:
– Ну й убралася ти, Оксано.
За столом завмер навіть брязкіт виделок. Гості як один уткнулися в тарілки, вдаючи, що салати для них неймовірно цікаві.
Оксана зупинилася на півдорозі до свого стільця.
– Вибачте? – перепитала вона.
– У цій сукні ти схожа на стару кобилу, їй-богу! – на всю залу випалила Одарка Степанівна.
Тарас почервонів плямами.
– Мамо, припини, – невпевнено промовив він. – Нормальна сукня.
– Тарасе, у тебе око замилилося, – відрізала мати, поправляючи комір нової шовкової блузки.
– Я ж тобі добра хочу. Україночко, тобі тридцять вісім, а ти вдягнулася, як бабця на городі. Ні талії, ні крою. Самісінький несмак!
Соломія єхидно захихотіла, прикривши рота серветкою.
Оксана повільно підійшла до столу. Весь вечір свекруха кривилася демонстративно: то закуски не ті, то ресторан занадто дешевий, то дружина синові недостатньо вродлива.
– А мені подобається, – рівно відповіла Оксана, дивлячись просто на свекруху. – Зручно.
– Зручно їй! – фиркнула Одарка Степанівна. – Жінка має прикрашати чоловіка. Бути його обличчям.
Вона випросталася.
– Глянь на мене, – вела далі. – Я вже на пенсії, а тримаю фасон. Бо себе поважати треба, а не натягувати перший-ліпший мішок із переходу.
Гості знічено перезиралися. Тарасів дядько втупився в келих, ніби досліджував бульбашки мінералки.
– Оксано, сядь, не заходь у штопор, – прошепотів чоловік, смикнувши її за рукав.
Воно й видно. Тарас завжди волів відсидітися в куточку, поки баби з’ясовують стосунки. Ідеально, коли Оксана просто проковтне кривду й замовкне.
Але сьогодні Оксана мовчати не збиралася. Вона втомилася тягнути на собі іпотеку, покривати свекрушині забаганки й слухати приниження за власний кошт.
– Одарко Степанівно, – Оксана сперлася руками об край столу. – А звідки на вас ота блузка?
– До чого тут моя блузка? – знітилася свекруха, розгублена різкою зміною теми.
– Ще й як до чого, – незворушно відповіла невістка. – Блузка італійська, натуральний шовк. І туфлі шкіряні, я бачила, коли ви входили. І пальто новеньке в гардеробі, з хутряним коміром. Дорогі речі, правда ж?
– Дорогі, – насторожено згодилася Одарка Степанівна. – Я вмію добирати якісні речі.
– Добирати ви вмієте, – погодилася Оксана. – А сплачувати?
Хтось за столом нервово кашлянув. Тарас почервонів і спробував підвестися.
– Оксано, годі, – процідив він крізь зуби.
– Ні, Тарасе, не годі, – Оксана зупинила чоловіка жестом. – Коли вже зайшлося про зовнішній вигляд і самоповагу, говорімо щиро.
Вона підвищила голос так, щоб було чути кожному.
– Цю італійську блузку, туфлі та розкішне пальто ви придбали минулого місяця, Одарко Степанівно. На двадцять тисяч гривень, які я переказала вам зі своєї квартальної премії.
Обличчя свекрухи витяглося.
– Бо вам, цитую, «ні в чому було піти в поліклініку, соромно перед лікарями», – викарбувала Оксана.
Яскрава помада на губах Одарки Степанівни раптом видалася безглуздою. Вона закрутила головою, шукаючи підтримки, але гості раптом страшенно зацікавилися холодним м’ясом.
– Я в сина просила! – з викликом кинула свекруха.
– А давав не син, – відрізала Оксана. – Бо Тарасової зарплати вистачає хіба на іпотеку, бензин і бізнес-ланчі.
Соломія спробувала втрутитися:
– Оксанко, ти навіщо чужі гроші рахуєш? Зовсім уже?
– Я рахую свої гроші, Соломіє, – обсмикнула зовицю Оксана. – І цей бенкет, за яким ви сидите, критикуючи ресторан і мій одяг, оплачено до гривні з моєї кишені.
У залі зависла незручна тиша, яку порушував лише посуд за сусідніми столиками.
– І той дорогий парфум, що ви сьогодні подарували синові, куплено на гроші, які я вам дала на лікування зубів минулого тижня, – додала Оксана, не відводячи погляду від свекрухи.
Одарка Степанівна зайшлася червоними плямами.
– Та як ти смієш… – пробелькотіла вона.
– Тож слухайте, – Оксана випросталася. – Я можу вдягатися хоч у мішок з-під картоплі. Бо той мішок я купила на власні зароблені гроші!
Вона підсунула до себе склянку з соком.
– А коли ви навчитеся одягатися на свою пенсію, тоді й будемо обговорювати мої фасони. Смачного!
Оксана спокійно сіла на своє місце.
Одарка Степанівна хапала ротом повітря. Вона чекала, що син заступиться за матір, гримне на зухвалу дружину. Але Тарас лише сидів, похиливши голову, і старанно колупав виделкою запечену картоплю.
Робити нічого. Свекруха зім’яла серветку, жбурнула на стіл і різко підвелася.
– Моєї ноги більше не буде у вашому домі! – витиснула вона, не звертаючись ні до кого конкретно.
Розвернулася й швидко попрямувала до виходу. Соломія, кинувши на Оксану вбивчий погляд, схопилася й побігла за матір’ю.
Решта вечора минула в напруженій тиші. Гості квапливо доїли гаряче, попили чаю, натягнуто попрощалися й розійшлися.
Додому Оксана з Тарасом їхали мовчки.
Минув тиждень. Одарка Степанівна демонстративно не телефонувала. Тарас кілька днів ходив із надутим виглядом, намагався звинуватити дружину в різкості, але підстав не знайшов.
У суботу вранці Оксана варила каву, коли на Тарасів телефон прийшло повідомлення. Чоловік, що сидів за столом, глянув на екран і затнувся.
– Оксано, – почав він занадто солодко. – Мама пише. Холодильник у неї зламався. Майстер каже, ремонт недешевий.
Оксана відпила кави.
– Яка прикрість, – байдуже мовила вона.
– Треба б допомогти, – Тарас почухав потилицю. – Скинеш тисяч п’ять? Я з наступної зарплати поверну.
– Ні, Тарасе, не скину, – Оксана поставила кухоль.
– У сенсі? У неї продукти зникнуть!
– У прямому, – Оксана глянула на чоловіка. – Твоя мама чітко дала зрозуміти, що я без смаку й себе не поважаю. Тож я вирішила прислухатися до її мудрої поради.
Вона підійшла до плити й вимкнула конфорку.
– Я вчора записалася в салон на стрижку та фарбування. А на вихідних поїду в торговий центр по нові сукні. Марку триматиму!
Тарас розгублено кліпав.
– А холодильник як же?
– А холодильник, любий, тепер твоя турбота, – усміхнулася Оксана. – Бери підробіток, проси аванс. Ви ж родина, рідна кров. Певна, ти впораєшся!
Вона взяла кухоль і попрямувала до кімнати, залишивши чоловіка сам на сам із думками та зламаним холодильником Одарки Степанівни. Так їй і треба, трясця її матері…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть у коментарях, ставте вподобайки!
