За два тижні до відрядження подружжя Ковальчуків — Тарас і Орися — посварилося. Сильно. Так, що кіт Мурчик про всяк випадок забився невідомо куди, щоб не потрапити під гарячу руку.
***
Орися попросила квіти.
— Тарасе, купи мені квіти. Просто так. Без приводу.
— А привід?
— Я. Я — привід.
Тарас подумав: «Ну, а що? Раціонально». Пішов у магазин. Повернувся за двадцять хвилин із великим пакетом. Орися усміхнулася, зазирнула всередину. Дістала качан капусти. Свіжий, пружний, білокачанний.
— Це квіти?
— Це капуста. Квіти коштують п’ятсот гривень і в’януть. Капуста — вісімдесят. З неї три дні можна робити салат.
— Тарасе.
— Що?
— Ти ідіот.
— Я твій ідіот.
Вона не розмовляла з ним три дні. Він не розумів, чим образив. Вона не пояснювала. Потім він поїхав у відрядження. До Львова. Сказав:
— Робота, нічого особистого.
Орися подумала: «Нічого особистого — це про нас».
Він поїхав на два тижні.
Вона залишилася з двома дітьми, котом, нескінченними праннями, школою, садочком, незмінною яєчнею на сніданок. І з ватсапом. Там вони листувалися…
День перший.
Він: «Прибув. Номер сумний. Завтра переговори».
Вона: «Молодець. Кіт зжер корм і годину горлав, вимагаючи добавки».
Він: «Хто молодець? Я чи кіт?»
Вона: «Кіт».
День другий.
Він: «Фото сніданку. Фото готелю. Фото колеги Миколи, який хропе в сусідньому номері».
Вона: «Гарно. У нас почав текти кран. Вода ллється. Викликала сантехніка. Не прийшов».
Він: «Дзвони в керуючу компанію».
Вона: «Подзвонила. Сказали, що пришлють протягом трьох днів».
Він: «Ото цапи».
Вона: «Цапи — це ті, хто поїхав до Львова».
День третій.
Він: «Як діти?»
Вона: «Син приніс двійку, донька відмовляється вечеряти. Я втомилася».
Він: «Тримайся».
Вона: «Дякую, я не тримаюся. Я падаю».
День четвертий.
Він: «Сьогодні бачив у торговому центрі величезного плюшевого зайця. Хотів купити доньці, але побоявся тягти в літак».
Вона: «Ти ніколи не боявся тягти в літак. Ти боявся витратити зайві гроші».
Він: «Ти мене розкусила».
Вона: «Я тебе розкусила ще на першому побаченні, коли ти замовив чай без цукру і сказав, що солодке шкідливе».
Він: «А ти тоді замовила тістечко і з’їла його сама, не запропонувавши мені».
Вона: «Тому що ти сказав про шкідливість».
День п’ятий.
Він: «Сьогодні заснув на переговорах. Чесно. Просто заплющив очі й відключився на секунду. А коли відкрив — усі дивилися».
Вона: «Тебе звільнять?»
Він: «Сподіваюся. Втомився».
Вона: «Я теж втомилася».
Він: «Давай втомлюватися разом, але в різних містах?»
Вона: «Давай втомлюватися разом, але вдома. Коли ти повернешся?»
Він: «Я засумував».
Вона: «Я теж сумую».
Він помовчав хвилину. Потім написав: «Знаєш, я зараз зрозумів, що сумую не за домом. Я сумую за тобою. За тим, як ти вранці п’єш каву й морщишся, бо вона гаряча. За тим, як ти лаєш кота, а потім його жалієш. За тим, як ти смієшся, коли син розповідає свої анекдоти».
Вона не відповіла. Перечитала це повідомлення п’ять разів. Потім заплакала. Бо він ніколи не писав таких слів. За п’ятнадцять років шлюбу — жодного разу. Він — матеріаліст, прагматик, людина, яка каже «люблю» тільки на день народження і то після нагадування. А тут — про каву, про кота, про анекдоти. Ніби хтось зламав його телефон. Або в нього трапилося просвітління.
День шостий.
Вона: «Ти вчора був п’яний?»
Він: «Ні. Тверезий як скельце».
Вона: «Тоді чому такі слова?»
Він: «Бо я засумував. Це як алкоголь — мозок відключається, язик розв’язується».
Вона: «Ти порівняв кохання з алкоголем?»
Він: «Я порівняв кохання з чесністю. Іноді, щоб бути чесним, треба бути трохи п’яним. Або дуже самотнім».
Вона: «Ти самотній? Там же колеги».
Він: «Колеги — не ти. Вони не знають, що я боюся темряви і сплю з нічником. Ти знаєш. І ніколи не сміялася».
Вона: «Сміялася. Один раз. Коли ти сказав, що боїшся темряви, бо там може бути Мурчик».
Він: «Мурчик — звір. Він какає в капці. Це страшно».
Вона: «Ти ідіот».
Він: «Я твій ідіот».
День сьомий.
Вона прокинулася від повідомлення. Він написав о четвертій ранку: «Не сплю. Думаю про тебе. Уявляю, як ми зустрінемося в аеропорту. Ти будеш у тій синій сукні, яку я люблю. Я буду з квітами. Ми обіймемося, і я скажу: “Вибач, що я такий”. А ти спитаєш: “Який?”. А я скажу: “Мовчазний”. А ти скажеш: “Я звикла”. А я скажу: “Це погано”. А ти скажеш: “Це життя”».
Вона не відповіла. Просто одягла синю сукню. Хоча це був лише сьомий ранок, а зустріч в аеропорту планувалася за тиждень.
День восьмий.
Він: «Сьогодні ходив у зоопарк. Один. Дивився на мавп. Вони схожі на наших колег — кривляються, кидаються їжею, вдають із себе начальників».
Вона: «Ти один ходив у зоопарк? У сорок років?»
Він: «А що? Я маю право на дитинство. Ти ж мені дозволяєш».
Вона: «Дозволяю. Тільки фотографуй».
Він прислав фото. Мавпа скорчила пику. Він — теж. Вона засміялася вголос. Діти прибігли: «Мамо, ти чого?» Вона: «Тато дурника валяє». Діти: «Він завжди дурника валяє, коли нас нема». Вона: «Так. Шкода, що ми цього не помічаємо».
День дев’ятий.
Він: «Я оце подумав. А пам’ятаєш, як ми познайомилися? Ти впустила гаманець у метро, я підняв. Ти сказала: “Ви дуже уважний”. Я сказав: “А ви дуже вродлива”. А потім ми пішли пити каву».
Вона: «Я досі пам’ятаю, що ти замовив чай без цукру».
Він: «А ти — тістечко».
Вона: «Я досі його пам’ятаю. Воно було смачне. З вишнею».
Він: «А я пам’ятаю, як ти дивилася на мене. Наче я був не просто чоловік у метро, а ціле життя».
Вона: «Ти був ціле життя. Ти і залишився. Просто іноді я забуваю».
Він: «Я теж забуваю. Але зараз — не забуваю».
День десятий.
Він не написав жодного слова. Зранку до вечора — тиша. Вона телефонувала — він не брав слухавку. Писала — не відповідав. Вона почала панікувати. Уявляла страшне: впав, захворів, потрапив під машину. Кіт ходив за нею по квартирі й вимагав корм. Діти просили мультики. Вона думала про нього.
О одинадцятій вечора повідомлення: «Вибач. Розрядився телефон. Забув зарядку в готелі. Цілий день шукав нову. Знайшов у Миколи. Він дав, але взяв слово, що я більше не засинатиму на переговорах. Як ти?»
Вона: «Я хвилювалася. Думала, ти помер».
Він: «Я живий. Сумую. Скоро повернуся».
Вона: «Через три дні».
Він: «Через три дні. Ти будеш зустрічати?»
Вона: «У синій сукні».
Він: «Я з квітами».
Вона: «Домовилися».
День одинадцятий.
Він: «Купив подарунки. Синові — конструктор, доньці — зайця, тобі — шарф».
Вона: «Ти не вмієш вибирати шарфи. Минулого разу ти привіз рожевий, а я не ношу рожевий».
Він: «Це не рожевий. Це пилова троянда».
Вона: «Пилова троянда — це рожевий».
Він: «Це колір заходу над Львовом».
Вона: «Ти поет?»
Він: «Я бухгалтер. Але заради тебе можу стати поетом».
Вона: «Не треба. Я люблю тебе бухгалтером. У тебе почерк зрозумілий і цифри сходяться».
День дванадцятий.
Він: «Завтра виліт. Зустрічай».
Вона: «Зустріну».
Він: «Ти хвилюєшся?»
Вона: «Ні».
Він: «Я хвилююся. Як уперше».
Вона: «Уперше я подавилася тістечком, а ти поплескав мене по спині. Було ніяково».
Він: «А мені було приємно. Я доторкнувся до тебе».
День тринадцятий. Зустріч.
Вона стояла в аеропорту. У синій сукні. З дітьми. Кота, звісно, не взяли — він би влаштував скандал. Вона дивилася на табло прильотів. Його рейс затримувався на годину. Вона пила каву, діти гралися в телефонах. Вона думала: «Чому він написав про ноги? Чому про каву? Чому про мавп? Він ніколи таким не був. Може, справді закохався заново? Чи це просто відрядження — відключення від побуту, від дітей, від пригорілої яєчні? Може, вдома він знову стане мовчазним, спитає про капусту й зануриться в ноутбук?»
Він вийшов із зони прильоту. З квітами. Величезний букет. Вона таких від нього не бачила — тільки на весіллі, і то букет вибирала теща. Він підійшов, обійняв, поцілував. Сказав:
— Вибач, що я такий.
Вона: «Який?»
Він: «Мовчазний».
Вона: «Я звикла».
Він: «Це погано».
Вона: «Це життя».
Він: «Ні. Це звичка. Я буду мінятися».
Вона: «Не треба. Я люблю тебе будь-яким. Навіть із капустою».
Він: «Капуста була помилкою».
Вона: «Капуста — це минуле. А квіти — теперішнє».
Вони поїхали додому. У таксі він тримав її за руку. Діти заснули. Кіт зустрів їх на порозі, понюхав квіти, чхнув і пішов на кухню.
Вона поставила квіти у вазу. Він прибрав ноутбук у шухляду. Сказав:
— Сьогодні я не працюю. Сьогодні я тільки твій.
Вона: «А завтра?»
Він: «Завтра я твій із ноутбуком. Але сьогодні — без».
Вони замовили піцу, пили вино, дивилися фільм. Дурний фільм, про кохання. Вона сміялася, він обіймав. Кіт сидів поруч і вимагав ковбасу.
— Тарасе, — сказала вона. — Ти справді змінишся?
— Не знаю. Але спробую.
— А якщо не вийде?
— Тоді ти писатимеш мені «ти цап». А я писатиму «я засумував за твоїми ногами».
Вона засміялася.
— Ти ідіот.
— Я твій ідіот.
Вони допили вино, доїли піцу. Уклали дітей. Кіт заснув у кріслі. Орися подивилася на чоловіка.
— Знаєш, я теж сумувала. Не за тобою — за нами. За тими, ким ми були на початку. Веселими, дуркуватими, без іпотеки і без капусти.
— Капуста — це символ моєї дурості. Я більше не купуватиму капусту.
— Купуй. Тільки разом із квітами.
— Домовилися.
Вони обійнялися й заснули. На дивані. Бо ліжко вже зайняв кіт.
Уранці він пішов на роботу. Із ноутбуком. Поцілував її, сказав «люблю».
Увечері не забув про квіти. Зайшов у квітковий магазин і попросив:
— Дайте щось недороге, але щоб дружина усміхнулася.
Продавчиня запропонувала ромашки. Він узяв.
Орися поставила їх у вазу. Кіт понюхав, чхнув і пішов. І так щодня.
Ось і вся історія. Звичайна. Проста. Подекуди — безглузда, навіть дурна. Ну то й що? Кохання часто звучить безглуздо. Але це не означає, що його немає.
