— Звідки у вас це фото? — Тарас зблід, коли побачив знімок свого зниклого батька. Цю мить він пам’ятав усе життя.
Коли Тарас того дня повертався з роботи додому, його мати саме поливала квіти на балконі. Схилившись над підвісними горщиками, вона дбайливо гладила листочки. Обличчя її випромінювало особливий спокій.
— Мамо, ти як бджілка, — сказав Тарас, зняв піджак і обійняв її за плечі. — Цілий день на ногах?
— Ой, та хіба це робота, — відмахнулася вона з усмішкою. — Тут душа відпочиває. Глянь лише, як усе квітне. Цей аромат — наче ми не на балконі, а в ботанічному саду.
Вона тихо, щиро засміялася, як завжди. Тарас вдихнув ніжний квітковий запах і мимоволі згадав, як колись, коли вони ще мешкали в комуналці, на підвіконні в них стояв єдиний горщик із зів’ялою геранню.
Чимало змінилося відтоді.
Мати, Галина, тепер багато часу проводила на дачі, яку він подарував їй на ювілей. Невеличкий будиночок, але з величезною ділянкою, де можна було садити все, що заманеться. Навесні вона вирощувала розсаду, улітку поралася в теплицях, восени закручувала врожай у банки. А взимку чекала, коли нарешті знову прийде весна.
Та Тарас знав: хоч би як вона усміхалася, в її очах завжди жив тихий смуток. Той, що не зникне, доки не здійсниться її найзаповітніше бажання — побачити чоловіка, на якого вона чекала все життя.
Його батько, Богдан. Одного ранку він пішов на роботу й не повернувся. Тарасові тоді було п’ять. Мати розповідала, що батько того дня, як завжди, поцілував її в скроню, махнув синові рукою й сказав: «Будь чемним». І пішов, не знаючи, що це назавжди.
Потім були заяви в поліцію, багатомісячні пошуки. Родичі, сусіди, знайомі — усі перешіптувалися: «Може, він зібрався й утік», «Може, в нього інша сім’я», «Або сталося щось лихе». Лише мати незмінно повторювала те саме:
— Він не міг просто так піти. Він не може повернутися.
Ця думка не давала Тарасові спокою й тепер, понад тридцять років потому. Він був певен: батько ніколи б їх не покинув. Ніколи.
Після школи Тарас вступив на інженерний факультет, хоча потай мріяв про журналістику. Але він знав: треба швидко ставати на власні ноги. Мати працювала медсестрою в лікарні, брала нічні зміни, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги горіли від цілоденного стояння, а очі були червоні, вона лише казала:
— Усе добре, синку. Усе буде гаразд. Зосередься на навчанні.
І він зосередився. Проте ночами переглядав онлайн-бази зниклих безвісти, перевіряв старі документи, писав на форумах. Надія не вмирала — навпаки, вона міцнішала, ставала частиною нього. Він зробився наполегливим. Він зростав із думкою, що має бути поруч із матір’ю там, де не вистачало батька.
Коли він отримав першу добре оплачувану роботу, то виплатив усі борги, відкрив ощадний рахунок і нарешті купив дачу. А тоді сказав:
— Так, мамо, тепер ти можеш відпочивати.
Вона тоді заплакала, не приховуючи сліз. Він лише обійняв її й прошепотів: «Ти заслужила це в тисячу разів. Дякую за все».
Сам Тарас уже мріяв про сім’ю. Про дім, де пахне свіжим хлібом і борщем. Де в неділю збираються найрідніші, а дитячий сміх лунає по всіх кімнатах. Але до того часу він працював далі. Збирав гроші, накопичував капітал, щоб колись відкрити власну справу. Руки в нього були золоті, він із дитинства любив майструвати.
Але глибоко в серці горіло одне-єдине бажання: знайти батька. Він хотів, щоб той чоловік одного дня увійшов у їхнє життя й сказав:
— Вибачте. Я не міг повернутися раніше.
І вони б зрозуміли, пробачили б, обнялися б утрьох. І тоді нарешті все стало б так, як мало бути.
Іноді, коли Тарас думав про батька, він усе ще чув його голос. Відчував, як батько підкидав його вгору й казав: «Ну що, мій маленький герою, полетимо?» — а тоді зі сміхом ловив.
Тієї ночі він знову побачив його уві сні. Цього разу батько стояв на березі річки, у старому пальті, і кликав його. Обличчя було розмите, ніби крізь туман, — але очі, сірі, глибокі, рідні, були ті самі.
У Тараса була стабільна робота, але, як то кажуть, на одній зарплаті багатим не станеш, особливо коли маєш власні плани. Тож увечері він часто підробляв — лагодив комп’ютери, встановлював системи «розумного дому». За вечір міг упоратися з двома, а то й трьома замовленнями: тут принтер не друкує, там інтернет зник, десь оновлення програм — він розбирався. Особливо його любили літні люди: ввічливий, терплячий, не нав’язливий. Усе пояснював зрозуміло й ніколи не нав’язував зайвих послуг.
Того дня надійшло замовлення через знайому: заможна родина — закрите котеджне містечко за містом, охорона на в’їзді, перепустки. Вони шукали когось, хто налаштує їм домашню мережу.
— Приходьте, будь ласка, після шостої. Господиня буде вдома й усе покаже.
Тарас приїхав вчасно. Після перевірки на в’їзді він зупинився перед великим будинком із білими колонами та панорамними вікнами. Двері відчинила молода жінка, Ярина, років двадцяти п’яти, струнка, тендітна, в елегантній сукні.
— Ви той фахівець? Проходьте, будь ласка. Обладнання в кабінеті мого батька. Він у відрядженні, але хотів, щоб усе зробили сьогодні, — сказала вона з м’якою усмішкою.
Тарас ішов за нею довгим коридором. Повітря пахло дорогими парфумами, усе виглядало стерильним, майже бездоганним. У вітальні стояв рояль, на стінах висіли картини, книжкові полиці, фотографії в рамках. Кабінет був оформлений по-діловому: темне дерево, зелена лампа на столі, великий монітор і шкіряне крісло.
Тарас кивнув, дістав інструменти й узявся до роботи. Усе йшло нормально — аж доки його погляд не впав на фотографію на стіні. Молода пара. Жінка в білій сукні, з квітами у волоссі. Поруч — чоловік у сірому костюмі, усміхнений. Час позначив його риси, але внутрішньо Тарас почув голос, гучний і виразний: *Це він. Батько.*
Він підвівся, підійшов ближче, пильно вдивився. Сірі очі, ті самі вилиці, та сама ямочка на щоці, коли він усміхається. Безперечно.
— Вибачте… а хто це на фотографії? — нерішуче запитав він.
Жінка здивовано подивилася на нього.
— Це мій батько. Ви його знаєте?
Тарас не знав, що відповісти. Він дивився на знімок, наче бачив привида. Серце калатало так шалено, що, здавалося, вона чує кожен удар. Нарешті він ледве вичавив із себе:
— Я думаю… можливо. Чи не могли б ви…
Він лише кивнув, розвернувся й назавжди покинув той дім, із розумінням, що деякі сторінки минулого краще не чіпати.
