Запис у моєму щоденнику. Я — Микола Лисенко. Тепер я їм у безкоштовній їдальні для бездомних, яку фінансує Ярина. Колись я сам викинув у смітник вечерю, яку вона приготувала, і сказав: «Твої котлети навіть пес не їстиме». Відтоді все змінилося.
Тарілка з вечерею полетіла у смітник. Дзвінкий стукіт порцеляни об пластик змусив мене на мить зупинитися. «Твої котлети навіть Сірко не їстиме», — усміхнувся я й показав на пса, який демонстративно відвернув морду від шматка, що я йому простяг.
Я витер руки дорогим рушником, який Ярина купила спеціально в тон новим меблям. Я завжди був одержимий деталями, коли йшлося про мій імідж.
«Ярино, я ж тобі казав. Жодної домашньої кухні, коли я чекаю ділових партнерів. Це виглядає по-бідному», — виплюнув я те слово, ніби воно лишало гнилий присмак.
Я бачив, як вона дивиться на мою бездоганно випрасувану сорочку й дорогий годинник, якого я не знімав навіть удома. Але вона мовчала. І вперше за роки в її очах не було злості чи бажання виправдатися. Тільки холод. Всепроникний, крижаний холод.
«Вони прийдуть за годину, — вів я далі, не помічаючи, що з нею діється. — Замов стейки в „Царському дворі“. І салат із морепродуктів. І зроби щось із собою. Одягни синю сукню». Я окинув її поглядом. «І забери волосся. Ця твоя свіжість робить тебе дешевою».
Вона кивнула. Механічно. Поки я диктував асистентові вказівки по телефону, вона мовчки збирала уламки тарілки. Кожен уламок був гострий, як мої слова. Вона не сперечалася. Навіщо? Усі її спроби стати для мене «кращою» закінчувалися приниженням. Курси сомельє я висміював як «хобі для знуджених домогосподарок». Її спроби оздобити дім називав несмаком. Їжу, в яку вона вкладала не лише зусилля, а й останню надію на тепло, я викидав.
«Так, і візьми гарне вино, — говорив я в слухавку. — Але не те, яке Ярина куштувала на своїх курсах. Справжнє».
Вона підвелася, викинула черепки й глянула на своє відображення в темній духовці. Виснажена жінка з погаслим поглядом. Жінка, яка надто довго намагалася бути зручним предметом інтер’єру.
Вона пішла в спальню. Я думав — по синю сукню. Але вона відчинила шафу й дістала валізу.
За дві години я подзвонив. Вона вже влаштувалася в дешевому готелі на околиці Києва. Спеціально не поїхала до подруг, щоб я не знайшов її надто швидко.
«Де ти? — спитав я спокійно, але під спокоєм ховалася погроза. — Гості вже тут, а господині немає. Неввічливо».
«Я не прийду, Миколо».
«Що означає — не прийдеш? Образилася через котлети? Ярино, не поводься як дитина. Повертайся». Я не просив. Я наказував.
«Я подаю на розлучення».
Тиша. Звідкись долинали музика й дзенькіт келихів. Мій вечір тривав. «Зрозумів, — сказав я нарешті з крижаною насмішкою. — Хочеш показати характер? Добре. Грайся в незалежність. Побачимо, скільки ти протримаєшся. Три дні?» Я поклав слухавку. Я не повірив. Для мене вона була просто річчю, яка на мить зламалася.
За тиждень ми зустрілися в моєму офісі. Я сидів на чолі довгого столу, поруч — гладко поголений адвокат з обличчям гравця в покер. Ярина прийшла сама. Навмисно.
«Нагулялася? — усміхнувся я своєю поблажливою усмішкою. — Я готовий тебе пробачити. Якщо, звісно, вибачишся».
Вона мовчки поклала на стіл папери про розлучення. Мій адвокат почав м’яко: «Мій клієнт готовий піти назустріч. З огляду на ваш нестабільний емоційний стан і відсутність доходів». Він підсунув папку. «Микола залишає вам автомобіль. І готовий сплачувати шість місяців утримання. Це більш ніж щедро. Ви зможете винайняти скромне житло і знайти роботу».
Я відкрив папку. Сума в гривнях була принизливою. Навіть не крихти з мого столу — лише пил під ним.
«Квартира, звісно, залишається Миколі, — провадив адвокат. — Вона куплена до шлюбу. Бізнес теж належить йому. Спільного майна немає. Ви ж не працювали».
«Я вела домашнє господарство, — тихо, але твердо сказала Ярина. — Я створила дім, у який він повертався. Я організовувала прийоми, які допомагали йому укладати угоди».
Я фиркнув. «Дім? Прийоми? Ярино, не сміши мене. Будь-яка домогосподарка зробила б це краще й дешевше. Ти була просто гарненькою декорацією. Яка, до речі, останнім часом сильно подешевшала».
Я хотів зачепити. І зачепив. Але не так, як очікував. Замість сліз у її очах закипіла лють.
«Я не підпишу цього», — сказала вона й відсунула папку.
«Ти не розумієш, — я нахилився вперед, очі звузилися. — Це не пропозиція. Або ти береш гроші й тихо зникаєш, або не отримуєш нічого. У мене найкращі адвокати. Вони доведуть, що ти просто жила з мене, як паразитка». Я смакував це слово. «Без мене ти — ніщо. Нуль. Навіть котлети не вмієш нормально посмажити. Як ти збираєшся тягатися зі мною в суді?»
Вона подивилася на мене. І вперше за роки я побачив у її очах не дружину, а чужу людину. І переді мною був не сильний чоловік, а переляканий самозакоханий хлопчик, який панічно боїться втратити контроль.
«Побачимося в суді, Миколо. І я прийду не сама».
Вона підвелася й вийшла. Двері зачинилися, відрізаючи минуле. Я знав, що не залишу це просто так. Я спробую знищити її. Але вперше за все життя вона була готова.
Суд був швидким і принизливим. Мої адвокати зобразили Ярину інфантильною утриманкою, яка після сварки через «невдалу вечерю» вирішила мститися. Її адвокатка — літня, спокійна жінка — не сперечалася. Вона просто поклала докази: чеки, банківські виписки, квитанції. Ті самі чеки на продукти для «недоречних» вечерь, рахунки за хімчистку моїх костюмів перед важливими зустрічами. Квитки на заходи, де я заводив потрібні знайомства, — оплачені Яриною.
Це була кропітка, буденна робота. Не щоб довести її внесок у мій бізнес — лише одне: вона не була паразиткою. Паразитом був я.
Тепер я їм у тій їдальні, яку фінансує Ярина. І я зрозумів найпростіший урок: не можна будувати власну велич на приниженні людини, яка тебе любить. Бо одного разу все повертається — і ти лишаєшся сам, зі словами, які тепер сміються з тебе. Повага не купується грошима. Вона здобувається щоденними вчинками. Я втратив усе, бо надто пізно це зрозумів.
