Ярина вилетіла на день раніше за інших на день народження своєї колишньої свекрухи. Щойно вона опустилася в крісло літака, як здригнулася — хтось несподівано гукнув її на ім’я.
Її пальці судомно стиснули ремінець сумочки, поки вона стояла в черзі на реєстрацію. До дня народження колишньої свекрухи лишався ще один день, але Ярина свідомо обрала ранковий рейс. Вона знала, що Тарас, як завжди, відтягуватиме все до останнього — він, найпевніше, полетить лише наступного ранку. Три роки минуло відтоді, як вони розлучилися, і за весь цей час їм щастило жити в одному місті, жодного разу не перетнувшись. Тепер Ярина найменше хотіла порушувати цю крихку рівновагу.
«Місце 12A», — пробігла вона очима по квитку. Біля вікна, як вона любила. У літаку вона, як завжди, взялася за книжку — новий роман, який почала вчора й не могла відірватися. Історія про кохання, зраду й прощення. Колись вона цуралася таких історій, але час лікує.
— Ярино? — знайомий голос змусив її здригнутися. — Який збіг.
Вона повільно підвела очі. Тарас стояв у проході, тримаючись за ручку валізи. Такий самий доглянутий, як завжди, у своєму улюбленому сірому піджаку. Лише біля скронь пробивалася легка сивина, якої вона раніше не помічала.
— Ти ж завжди спізнюєшся, — зірвалося в неї замість привітання.
— А ти завжди все плануєш заздалегідь, — відповів він із посмішкою й дістав свій квиток. — Хм, 12B.
Ярина відчула, як у неї палають щоки. Три години польоту поруч із чоловіком, якого вона всі ці роки ретельно уникала. Доля, здавалося, вирішила поглузувати з них.
— Я можу помінятися з кимось, — почав Тарас.
— Лиши, — перебила його Ярина. — Ми дорослі люди.
Тарас кивнув і сів поруч. Його знайомий парфум долинув до неї, і цей запах ударив просто в серце. Скільки разів вона прокидалася з цим ароматом у повітрі?
— Як робота? — спитав він після зльоту, коли тиша стала нестерпною.
— Добре. Я відкрила власну студію йоги, — відповіла вона спокійним голосом. — А ти? Все ще там?
— Ні, перейшов у консалтинг. Пам’ятаєш, я завжди мріяв про це?
Звісно, вона пам’ятала. І вона також пам’ятала нескінченні суперечки через це. Вона боялася змін, а він прагнув їх. Тепер, через роки, кожен отримав те, чого хотів. Чому ж серце так болить?
— Мама дуже зрадіє, побачивши тебе, — сказав Тарас після паузи. — Вона досі зберігає керамічну вазу, яку ти подарувала їй на минулий день народження.
— Оксана завжди була, — Ярина замовкла, підшукуючи слова, — така добра до мене.
— Навіть після розлучення вона казала, що ти була найкращою невісткою, яку можна було побажати.
Ярина відчула, як у неї навертаються сльози. Вона взяла книжку, щоб приховати хвилювання.
— Що читаєш? — Тарас глянув на обкладинку.
— «Час прощення», — відповіла вона, і обоє замовкли, усвідомивши іронію назви.
Решту польоту вони провели в мовчанні, але це було інше мовчання — не напружене, як натягнута струна, а майже затишне, як колись. Коли літак приземлився у Львові, Тарас допоміг їй дістати сумку з багажної полиці.
— Може, візьмемо таксі на двох? — запропонував він. — Ми все одно їдемо в один бік.
Ярина вагалася. Три роки тому вони розійшлися, переконані, що ніколи більше не стоятимуть поруч. І все ж вони були тут, і світ не зруйнувався.
— Гаразд, — кивнула вона. — Але навігатор тримаю я — ти ж завжди сваришся з технікою.
Тарас засміявся, і цей знайомий сміх змусив щось усередині неї здригнутися. Можливо, іноді треба відпустити минуле, щоб теперішнє стало світлішим?
Коли вони виходили з літака, вона зрозуміла, що вперше за довгий час не шкодує про випадкову зустріч. Попереду був день народження, святково накритий стіл і ніякові погляди родичів. Але тепер вона знала: вони впораються. Адже вони завжди вміли це робити.
Таксі петляло вечірніми вулицями Львова. Ярина, як і обіцяла, стежила за дорогою, поки Тарас сидів поруч, відділений лише сумкою на середньому сидінні.
— Тут праворуч, — сказала Ярина, і Тарас мимоволі посміхнувся: вона знала дорогу до його батьків краще, ніж він сам.
— Пам’ятаєш, як ми вперше їхали до мами? — раптом спитав він. — Ти була така нервова…
— Атож! — пирхнула Ярина. — Я тричі переодягалася перед виходом. Хотіла справити гарне враження.
— А потім ти облилася супом…
Вони засміялися обоє, і на мить здалося, що час зупинився. Але таксі зупинилося перед знайомим будинком, і ця мить розвіялася в сутінках.
Оксана зустріла їх на порозі й здивовано піднесла руки:
— Ви приїхали разом? Оце сюрприз!
— Випадково зустрілися в літаку, — швидко пояснила Ярина, помітивши в очах колишньої свекрухи іскру надії.
— Заходьте, заходьте! Ярино, я приготувала твою кімнату, ту саму, що завжди…
Ярина завмерла. Її кімната — спальня на другому поверсі, де вони з Тарасом завжди зупинялися, коли приїжджали в гості. Де ранкове сонце малювало грайливі візерунки на шпалерах, а з вікна було видно стару яблуню…
— Мамо, може, я краще в гостьовій кімнаті? — спробував Тарас.
— Жодних дискусій! — перебила Оксана. — Там завтра спатимуть гості. Ярина лишається в спальні, а ти — у своїй старій дитячій. Усе як колись.
Як колись — ці слова відлунювали в думках Ярини. Насправді нічого не було як колись, але сперечатися з Оксаною не наважився жоден із них.
Вечір минув у приготуваннях до свята. Ярина допомагала на кухні, поки Тарас на горищі перебирав старі коробки — справу, яку мати давно просила його зробити. Вони свідомо уникали лишатися наодинці, але під одним дахом це було нелегко.
Уночі Ярина довго не могла заснути. Ліжко здавалося їй надто великим, надто порожнім. За стіною, у дитячій кімнаті, рипіла підлога — схоже, Тарас теж не спав. Вона впізнавала ці звуки: три кроки до вікна, чотири назад. Так він завжди ходив, коли про щось думав.
Раптом стало тихо. Ярина перевернулася на бік і глянула у вікно. Яблуня шелестіла на вітрі, і на мить їй здалося, ніби останні три роки…
