Барсiк сидів у калитки і чекав. День. Два. Тиждень Перший сніг упав він все сидів. Лапи мерзли, у животі урчало від голоду, та він не відступав.
Барсiка знайшли ранньою весною, у квітні. Сніг ще вкрив затінені кути, а на сонячних ділянках вже пробивалась ніжна зелень. Крихітний сіро-білий кошеня притулився до теплої труби біля продовольчого магазину, намагаючись зігрітись.
Мамо, дивись! радісно закричала дівчинка лет семи. Кошеня!
Жінка скривилась і піджала губи:
Пішли далі, Орисо. Він, напевно, брудний і блохатий.
Але дочка вже присіла на коліна і простягла руку. Кошенятко не втекло, лише жалюгливо пискнуло.
Будь ласка, мамо! Візьмемо його додому!
Ні, і ще раз ні! Ми орендуємо квартиру, а там тварин тримати заборонено!
Повз проходила Ольга. Почувши розмову, зупинилась, подивилась на малечу симпатичну, довірливу, і дівчинка вже вся в сльозах.
Куди ви його хотіли забрати? запитала вона.
Додому всхлипнула Ориса. Але мама не дозволяє.
Ольга задумалась. На її дачі вже розмножились миші. Така крихітка підросте і стане відмінним мисливцем.
Знаєш що, мяко сказала вона дівчинці, у мене є дача, велика, з садом. Там кошеня буде в безпеці.
Обличчя Ориcи засяяло радістю:
Справді? А як ви його назвете?
Барсiком, швидко вигадала Ольга. Бо він смугастий.
Так кошеня зявилось у їхньому будинку. Сіро-біле, з янтарними очима, надзвичайно довірливе. Доторкнувшись до нього, він одразу почав муркотіти і притискав мордочку до долоні.
А який він виявився спритний мишолов! За тиждень він знищив усіх гризунів на ділянці. Хазяї були в захваті і раді, і користь відчули.
Барсiк докладав усіх зусиль. Щосуботи він зустрічав їх у калитці, спав біля ніг, ніби знав: це його родина, його життя.
Здавалося, так буде завжди.
Але осінь усе змінила. У листопаді Ольга з чоловіком Андрієм прийшли в останній раз закрити дачу на зиму.
Що будемо робити з Барсiком? спитала Ольга, кладущи банки в сумку.
Нічого, відмахнувся Андрій. Він сам впорається. Коти ж живуть на вулиці, дикими зиму переживають.
І вони поїхали.
А Барсiк залишився стояти у калитці, чекати. День. Інший. Тиждень.
Перший сніг упав. Лапи мёрзли, голод стискав живіт, та він все сидів. Обіцяли повернутися. Повернуться обовязково.
Але сил ставало все менш. З надією разом танувало.
Гей, дружчику, почули він колись хрипкий голос. Замерзло?
Над ним стояв Іван Андрійович, сусід з сусідньої ділянки. Пенсіонер, що один залишився зимувати на дачі. Його руки були теплі, а від нього пахло не холодом і страхом, а чимось надійним, домашнім.
Піди до мене, тихо сказав старий. Зігрієшся.
І Барсiк пішов. У той момент зрозумів просту істину: не всі люди однакові.
Іван Андрійович жив неспішно. У своїх шістнадцятирічних роках він давно перестав кудись поспішати. Діти виросли, розвіялися, дружина пішла три роки тому. Залишився він сам з дачею і спогадами.
Зимувати тут стало звичкою: у місті душно, сусіди чужі, а тут тиша, сніг за вікном і затишне потріскування печі.
Іван завернув Барсiка в старий светр і заніс до будинку.
Ну що, друже, пробурмотів, ставлячи на плиту каструлю молока, розкажи, як потрапив на морозі?
Кіт мовчав. Лише великі янтарні очі дивились з тогошою тугою, що стискала серце.
Зрозуміло, кивнув старий. Кинули тебе. Ох, люди Господи, пробач їх.
Перші дні Барсiк ховався, заховався за печу, їв лише коли господаря не було поруч. Здавалося, чекає підступу.
А Іван Андрійович не квапився. Просто залишав миску з їжею, тихо розмовляв:
Ось, кашу зварив. Не делікатес, звісно, а жити можна. Не соромся.
Або:
Сніг випав добре, що ми вдома. Хіба ні?
Через тиждень кіт осмілився. Спочатку їв прямо при господарі, потім піднявся ближче. А через кілька днів заплигнув на коліна.
Ось так, засміявся Іван Андрійович. Нарешті вирішив! Давай знайомитися по-справжньому.
Він погладив Барсiка по загривку, і той замуркотав. Спочатку скромно, потім голосніше, впевненіше.
Молодець, сказав старий. Тепер усе буде добре.
Життя текло поновому. Поранку Іван Андрійович прокидався Барсiк вже чекав біля ліжка. Сніданок ділився удвох. Днём дід читав газету, а кіт сидів поруч на підвіконні.
Іноді виходили разом у двір: сніг чистити, стежки розчистувати. Барсiк біг за ним, ныряв у суглоби, грався з сніжинками.
Зовсім навчився грати, сміявся дід. Не біда, знову навчишся.
Вечорами Іван Андрійович багато говорив. Про життя, про дітей, про кота Мурзика, що помер рік тому.
Добрий був кот. Вірний. Пятнадцять років зі мною прожив. А коли він пішов думав, більше нікого не візьму. Забагато боляче.
Барсiк слухав уважно, муркотав, ніби зрозумів кожне слово.
До Нового року він остаточно освоївся. Спав у дідових ніг, зустрічав у дверях, коли той повертався, навіть одного разу спіймав мишу і гордо приніс господареві.
Справжній мисливець! похвалів Іван Андрійович. Тільки більше не треба, їжі у нас досить.
Зима промчала швидко. Лютий змінився на березень.
І раптом одного ранку за калиткою послышався звук машини.
Барсiк насторожився і кинувся до вікна. Іван Андрійович виглянув і нахмурився.
Приїхали, глухо сказав він. Твої колишні господарі.
З автомобіля вискочили Ольга і Андрій. Щасливі, оживлені, вони оглядали ділянку і розмовляли.
Де же наш Барсiк? голосно крикнула Ольга. Кискискис! Іди сюди, мишолове!
Кіт дряпав усім тілом, притискаючись до скла.
Не хочеш до них? тихо спитав Іван Андрійович.
Барсiк подивився на Івана, і у його жовтих очах старий без слів зрозумів відповідь.
Ну що ж, кивнув він, все ясно, друже. Тільки вони прийдуть за тобою, вважаючи, що ти ще їх.
Через півгодини двері задзвонили від гучних ударів.
Іване Андрійовичу! вискочив крик Ольги. Ми знаємо, що кіт у вас! Виходьте негайно!
Старий важко підвівся з крісла. Барсiк кинувся під ліжко і сховався в кутку.
Сидіти тихо, прошепотів господар. Не виходь.
Двері розчинилися. На порозі стояли Ольга і Андрій. Вона впевнена і настойлива, він трохи схвильований, нерішучий.
Доброго дня, сухо промовив Іван Андрійович.
Де наш кіт? відразу кинулася Ольга. Сусіди сказали, у вас його тримаєте!
Який кіт? спокійно запитав дід.
Не бентежтеся! Сіробілий, Барсiк. Ми його залишили восени, думали, що сам впорається, а він, здається, привязався до вас.
Залишили? очі старого стали холодними. У листопаді? У мороз? На вулиці?
Ну, запнувся Андрій, він же кіт, має виживати.
Виживати? Іван Андрійович зробив крок вперед. Домашній кіт на вулиці взимку? Ви розумієте, про що говорите?
Хватить моралізувати! втрутилася Ольга. Ми прийшли за котом. Нам він потрібен, мишей розмножилося. Віддавайте його.
Ні, коротко відповів дід.
Що означає «ні»? обурилася Ольга. Це наш кіт!
Ваш? хрипко засміявся він. А де ви були, коли він дрізався біля воріт, помираючи з голоду? Де, коли я його полумертвого в будинок заніс?
Ми не знали пробурмотів Андрій.
Не знали чи не хотіли знати? голос Івана Андрійовича став голоснішим. Літом його ласкали, а взимку кинули, як стару річ!
Хто ви такий, щоб нас вчити? спалахнула Ольга. Кіт наш, і якщо ви його не віддасте
Що ж тоді? перебив її старий. Підете до суду? За тварину, яку самі кинули на смерть?
Тоді з-під його ноги виглянула знайома мордочка. Барсiк обережно виглянув, почувши крики.
Ось він! оживилася Ольга. Барсiк, іди сюди! Кискис!
Кіт притиснувся до Івана Андрійовича і не рушив.
Ну ж! вимагала жінка. Підійдіть з нами!
Барсiк лише сховався назад під ліжко.
Бачите? тихо сказав дід. Він зробив вибір. І цей вибір не на вашу користь.
Нелепо! Ольга кинулася вперед. Просто забули про нас. Дайте його мені!
Не віддам, відрізав Іван Андрійович.
Хто ви такий, щоб нам забороняти?! закричала вона. Андрію, скажи щось!
Андрій мовчав, уникаючи погляду. На його обличчі читалося провина.
Що тут відбувається? втрутився новий голос.
До калитки підбігла Марія Петровна, сусідка.
О, повернулися? підморгнула вона. І кота назад вимагаєте?
Звісно! Це наш кіт! вигукнула Ольга.
Ваш? сусідка гірко посміхнулася. А хто його всю зиму годував? Хто лікував, коли він простудився?
Ми не просили, невпевнено сказав Андрій.
Ось саме, відрізала Марія Петровна. Не просили, бо вам було все одно! Літом іграшка, восени сміття!
Підбігли й інші сусіди. Скоро навколо зібралася цілком група людей. Усі стояли на боці Івана Андрійовича.
Совість у вас немає, осуджувала Семеничка. Кинути тварину на мороз!
Що тут обговорювати? махнув рукою Семен. Барсiк тепер Андрійович. І правильно!
Якщо силою заберуть? тривожно спитала Марія Петровна.
Хай спробують, глухо відповів Іван Андрійович.
Ольга кинула злісний погляд на всіх:
Це ще не кінець! пробурмотіла вона і пішла до машини. Андрій підбіг за нею, не піднявши голови.
Більше їх ніхто не бачив. Чи то совість прозвучала, чи зрозуміли, що сперечатися марно. Сусіди стали стіною, а Барсiк ясно показав, де його справжній дім.
Літом на ділянці Ольги і Андрія розмножилось ціле плем’я мишей.
Ось й треба, бурчав Семен, проходячи мимо, хотіли котапрацівника, а отримали мишине царство.
А життя Івана Андрійовича змінилось. Зявилось сенс, радість у дрібницях. Тепер кожен ранок він говорив «доброго ранку» Барсiку, варив кашу, купував молоко.
Барсiк розквітнув: шерсть блищала, очі сяяли. Він відчував себе господарем території.
Літом приїхали діти Івана Андрійовича. Здивувалися, побачивши кота, а згодом привязалися. Особливо внуки цілодобово грались з Барсiком.
Тату, сказала донька на прощання, добре, що ти його притулив. Видно,І тепер Барсік, спокійний і задоволений, знайшов свій справжній дім у серці діда.
