А я свого чоловіка не любив.
А скільки ж прожили?
Прожили… Та порахуй сам, у сімдесят першому одружились.
І як це не любив?
На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Однаці поряд прибирала, друга теж на іншій могилці, а далі якось закрутилась розмова.
Чоловік? кивнула на фото на памятнику жінка в сірому береті.
Чоловік. Уже рік як його нема Не звикну, сумую, сили нема. От тому й ходжу сюди Любила я його дуже, жінка поправила чорну хустку.
Мовчали, а далі та, що підійшла, зітхнула і призналась:
А я свого чоловіка не любила.
Сусідка зацікавилась:
А разом скільки прожили?
Ну У сімдесят першому одружились, сам прикинь.
Як же так: не любила, а стільки років поряд?
На зло вийшла. Подобався мені один хлопець, а він запав на мою подругу, тож я вирішила випередити їх заміж перша вискочу. А тут Юрко тихий, простий. Він постійно біля мене крутився, було видно подобаюсь йому. Ось і Згодилась.
І що далі?
Ой! Мало не втекла зі свого ж весілля. Уся село гуляє, а я плачу. Думаю: все, молодість пішла А на жениха подивлюсь і плакати хочеться. Худий, невисокий, залисини вже тоді малися, вуха стирчать. Костюм на ньому як сідло на корові. Усміхається, щасливий, очей від мене не відводить Тьху, думаю Сама винна.
А як далі?
Та почали жити в його батьків. Вони, як і він, пилинки з мене здувають. Я ж тоді пишна була, темні очі, коса, сорочку рве по швах Всі знали, що не пара ми. Вранці встану взуття вимите, бо мама Юрка змушувала. Я, знаєш, ще й командувала у них, ображалася на свекруху. Не любила ж То ж і не зійшлись ми з нею кому таке сподобається?
От Юра і каже: поїхали, мовляв, на будівництво Байкало-Амурської магістралі грошей заробимо, окремо будемо жити. А мені що? Мені аби кудись! Голова пуста.
Тоді якраз агітували молодь їхати на БАМ. Юрко подався, і мене вписав, нас у бригаду взяли: спершу у Харків, а далі на Далекий Схід.
В поїзді їхали окремо: жінки в одному вагоні, чоловіки в іншому. Юрко лишився без їжі, бо в мене всі харчі були, а переходити не дозволяли.
А я й не зважала знайшла нових подруг, веселилися, все на стіл все спільне. Пиріжки, що його мама напекла, дівчатам роздала. Юра на станції підбігає, їсти питає а мені ніяково. Кажу, наче все зїли, нема нічого, і засмутилась. А він побачив, що мені ніяково, й почав заспокоювати: «Добре, що поїли, а то тут усі діляться, я вже ситий!»
І побіг назад в свій вагон.
Я розумію: бреше, не компанійський він, кусок чужого не візьме, просто мене жаліє.
Приїхали розселили. В гуртожитку: тридцять пять жінок у одній кімнаті, чоловіки окремо. Сказали: тимчасово, скоро кімнати подружжям дадуть. А я й не прагнула коли підходить, відвертаюсь, роблю вигляд зайнятої, що поспішаю. Жінки навіть докоряли: чоловік же твій
Стоїть під вікнами, чекає, коли на нього гляну. А у нас вологість, болотце, а я навіть носа не вистромлю.
Вирішила розлучитись дітей Бог не дав, відійшла вже два роки, а любові нема. Лише з жалю кілька разів ночувала з ним у їхньому бараці.
А потім появився Грицько чорнявий, дужий, з хвилястим чубом. Хоч і важко там працювали (я бетонщицею була), та жили весело. Снабження гарне, пиво чеське, апельсини, ковбаса, якої і не бачили вдома. Концерти, танці для бригад.
З Грицьком познайомились дівчата знайомили, самі вже на нього око поклали. А він до мене.
Закохалась Страшенно!
Юрко підходить, свариться, просить. Мені ж уже голови нема від кохання!
Розлучаюсь, кажу.
От і дали нам кімнату в бараці. Але з Грицем пішла, та й усе.
А Юрко все поряд. Йду з Грицьком бачу, Юрко слідом. Але вже не до нього Любов!
Жінка в чорній хустці мовчки слухала.
І як же він те пережив?
Пережив Бо любив. А Грицько згодом до Катерини, бухгалтерки, подався, мене кинув. Коли сказала, що вагітна відмахнувся, став мене при всіх ганьбити: мовляв, сама до нього вчепилась, бо чоловік слабак.
Юру передали, як завжди А він, видно, вже все для себе вирішив. Поліз на Гриця з кулаками. Десь біля станції побилися, а я вже в лікарню бігла, коли сказали, що Юру відвезли.
Їду Сашковим бусом, лаю його Який же він, думаю, дурень куди йому до Грицька? А Сашко мовчить, видно осуджує мене.
В лікарні бачу: лежить, лице синє, опухле, й нога в гіпсі.
Навіщо? питаю.
За тебе ж!
А мені жалко себе стало. Вагітних тоді з будови відсилали додому, в село, а там казати, що дитина не Юркова. І не впевнена навіть була чи Грицькова, чи Юркова. Бо й з Юрком у ті часи було
Їздила в лікарню передачі носити не з любові, а з відповідальності.
Памятаю, піднявся на милиці, я прийшла, стоїмо біля вікна, він у лікарняній піжамі, як старий, вялий, дивиться у вікно:
Не розлучайся, поїдемо звідси, буде моя дитина, і ніхто не дізнається.
Я йому: Навіщо?
Люблю, каже.
Я: Ну, як хочеш…
Пішла, не озирнулась, але в душі полегшення: не треба у село повертатись, разом з дитиною легше.
Переїхали на Забайкалля. Юрко тихий, але на роботі помітили. Він технікум машинобудівний закінчив, одразу бригадиром став. Їздив у відрядження завжди з гостинцями, все краще мені, собі нічого.
Жінка в мене, каже, вагітна.
Пишається, а я очі відводжу. Нам дали кімнату, мене в бухгалтерію взяли.
У пологовому бачу хлопчик чорнявий, Грицьків, але Юрко жодного слова не сказав. Дивиться, усміхається, мало не плаче, коли забирали додому.
Максим важкий був з малку. Все плакав, хворів. Юра виснажився, не висипався. Але слова докору жодного.
Через рік я народила Машу від Юрка. Назвали на честь його мами. Тоді я зрозуміла, що образила свекруху, але батько Юрка вже помер, вирішила зробити бодай це приємне.
До Юрка ж нічого не відчувала. Ні любові, ні ненависті. Коли двоє малих дітей не до чого. Головне, щоб допомагав. А він і попере, і попрасує, і спати дасть.
Якось хотів прати, ледве таз забрала. Начальник, а білизну жінячу полоще! А він:
Вода крижана, краще хай я застуджусь, аніж ти!
Ледве відібрала в нього таз, злилась: як баба поводиться.
Та ця його любов з часом почала дратувати.
Максим, як підріс, вже з 13 років стояв на обліку у дитячій кімнаті міліції. Я там знайомства завела з дільничним Сергієм, сам не одружений, мені сподобався. З Максимом легко порозумілися тата він не слухав, грубо з ним поводився. А Юрко мякий, ні покарати, ні пристримати. А я то й ременем. Як інакше, коли по кіосках краде? А Юрко не дає карати.
Потім Юру на навчання відправили до Києва. А ми вже тоді у Запоріжжі жили, хорошу квартиру отримали.
Скажеш не поїду, сказав. Відчував, що все не так добре.
Я відповідаю: їдь.
Похмуро він поїхав. А Сергій одразу: кидай чоловіка, розводься, не любиш ж А я
Жінка замовкла, струсила листя зі столика.
А ти? співрозмовниця вже на «ти», розповідь зблизила.
Жінка поглянула, між брів складка важко згадувати.
А я все думала-думала Тут від Юрія листа отримала досі зберігаю його. Ніхто не знає, а я бережу. Писав, що зрозумів життя мені зіпсував, бо я його не любила, тільки терпіла. Пише: якщо скажеш, що не потрібен не повернуся. Дітей не покину половину зарплати присилатиму, все, що треба, лишається тобі. Щастя бажав і все влаштувати. Гарний лист, без образ, тільки турбота. Всю біль собі лишив, мені живи і тішся.
З берези впало листя, день теплий, небо синє. Жінка в чорній хустці втирала сльози.
Чого плачете? питаю.
Та знаєш Як згадаєш те все самому плакати хочеться. Розповідай Ти ж пішла до дільничного?
Ой! Не спала ночами. І Максим з рук вибився, і я заплуталась. Листа ганяла в руках, не знала, що робити. На роботі в мене майстриня була старша трошки, порадила:
«Лідо, ти дурна, таких чоловіків треба на руках носити!»
І якось зранку встала холодно стало у душі: що я роблю? Чоловік усе життя дбає про мене, а я
Згадала все: як бігав за мною, як помагав Одного разу в лікарню попала жіноча операція, невдала, ледь вижила. Думала все. Лікарі теж В палаті жовтій, ледь жива, а там Юрко спокійний, але всіх на ноги підняв, сидів біля мене, руку гладив, і санітарку винайняв, і ліки купив.
Якщо б не він
Ще одного разу випадково забрали чужу посилку. Вертоліт з райцентру доставляв продукти, пошту. Була хуртовина, посилки у снігу переплутали. Вже вдома побачили. А Юрко попер у сусідній селище повертати, хоч я й відмовляла. Люди чекали, каже, не можемо не вернути. Повернувся з відмороженими щоками, потім хворів
І тут зрозуміла крім нього не потрібен мені ніхто.
Написати листа? Та чи зрозуміє? Стільки років доводила, що нічого він для мене не значить. Як написати, що відчуваю?
А ще відчула: він уже зважився піти, вирішив, що іншого я люблю.
Осінь ішла, така ж тепла. Дітей прилаштувала, з роботою все владнала і на вокзал. Поїхала сама до нього у Київ.
Їду, а поїзд тягнеться, хоч вперед біжи, так хочу його побачити. Дивлюсь у вікно все його очі бачу: свої, рідні. І лисину люблю, і вуха, і животик увесь він мій
В гуртожитку сказали, де заняття вказали, куди їхати. У метро їду, скрізь шукаю очима.
Всередину не пустили, чекала на сходах. Дивлюсь і не впізнала одразу: йде з групою, впевнений, кепка, плащ, папка під пахвою. Я аж завмерла від кохання до власного чоловіка.
Пройшли вже алеєю, тоді покликала.
Оглянувся, став, дивиться, не може повірити очам. Стоїмо, дивимось одне на одного, а листя, як і зараз сиплеться.
Друзі дивляться здивовано. А ми в обійми кинулись, папка впала, зошити розлетілись, а ми мовчимо.
Що тут скажеш?
Сміються його одногрупники: «Оце так любов, сто років разом, а зустрілись як уперше!»
Хустка жінки промокла наскрізь. Витерла сльози.
Дожили у любові до кінця?
До якого кінця?
Ну, так от, жінка махнула на ту могилку, де прибирала співрозмовниця, Це ж чоловік твій там?
Ааа Ні. Це Максиму нашому тут місце сину. Рано помер, і сорока не сповнилось. Доля в нього нелегка і побував у тюрмі. Намучились ми з Юрою Потім пив, ось і
То чоловік живий? зраділа жінка.
Живий, перехрестилась жінка, Слава Богу! Він мене сюди завіз, допоміг прибрати, зараз по справах поїхав. Дочці помагаємо, озирнулася, Он і він. Уже за мною, заговорились ми. Може підвезти вас кудись?
Ні, я ще тут пройдусь. Дякую.
Підійшов немолодий, повненький чоловік. Був у чорній куртці та шкіряній кепці, добрий, кругловидий, трохи соромязливий. Привітався привітно.
Змучився, Юрчику? Чи чаю хочеш? дружина змахнула пил з чоловікового плеча.
Він зібрав увесь інвентар з могили сина, але дружина важке забрала, боялася за його спину.
Пішли вони під руку жовтою кладовищенською алеєю.
Перед поворотом жінка в сірому береті озирнулась, помахала співрозмовниці, а слідом і чоловік помахав.
А жінка дивилась на портрет чоловіка на памятнику й думала: щастя в людині не живе окремо воно є тільки тоді, коли ти пустив його до серця.
І є воно одне любити і бути любимим.
