**Щоденниковий запис**
— Олежу, ти не туди повернув. Треба було проїхати далі, — скрикнула Мар’яна.
— Я правильно повернув, — спокійно відповів Олег, продовжуючи заглиблюватися в ліс по вузькій ґрунтовці.
— Тут мала бути невелика поляна. А її немає, — озираючись, промовила Мар’яна. — Давай повернемося назад і проїдемо ще трохи. Олеже, чуєш? Зупинись!
Але він їхав далі, не збираючись спинятися. Вона бачила — він і сам зрозумів, що заблукав. Дорога звужувалася, місцями в колеях уже проростала трава. До дачного селища мала вести накатана широка дорога, а вони все глибше заїжджали в ліс.
— Зупинись! — роздратовано повторила вона. — Ти мене чуєш?
— Куди я зупинюся? Тут навіть розвернутися немає де. Зараз знайду прогалину…
— Бо треба було ще на початку дати задній хід. Завжди мене не слухаєш. Упертий, як віслюк. — Мар’яна скрестила руки на грудях і втупилася вперед. «Ніколи не визнає своєї помилки. Та що в цьому такого?» — злилася вона.
Гілки дерев шкрябали по кузову автомобіля, на капот сипалися пожовклі листя. Нарешті Олег зупинився. У салоні запановував важка мовчанка.
— А одразу не міг зупинитися? Через твою впертість заїхали бог зна куди. Хороше ще, що не у болото.
— Скільки можна казати — не відволікай, коли кермую, — буркнув Олег.
Мар’яна насупилася. Він повернув ключ запалювання і почав обережно здавати назад. Затамувавши подих, вона пильно дивилася у бічне дзеркало, боячись, що машина вріжеться в дерево. Довго й повільно вони вибиралися звідти. Кілька разів ледве не застрягли. Нарешті, виїхали на трасу.
— А одразу не міг здати назад? — воркнула Мар’яна, але вже спокійніше. Дорікання зникли, як тільки вони опинилися поза лісом.
— А ти завжди мусиш бути правою, так? Навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш, командуєш. Думаєш, мені це подобається? — у голосі Олега прозвучало роздратування.
— Олеже, ти про що? Ось через що ти не зупинився? Із принципу? І що, легше стало? Але тут ти точно не прав. Ну, чого стоїмо? Поїдемо вже? Через твою впертість стільки часу втратили. — Настрій був остаточно зіпсований. Від напруження почав боліти голова.
Останнім часом вони все частіше сварилися, причіпувалися один до одного. То звичка, чи почуття охололи? Рожеві окуляри впали, і вони побачили один одного без прикрас. Сварки народжувалися через дрібниці. Але, як кажуть, життя складається з дрібниць. І не можна їх ігнорувати.
— Знову командуєш. Навіть не помічаєш, — докорив Олег.
— Я не командую. Гаразд, тоді будемо стояти. Я вже не хочу нікуди їхати. — Мар’яна відкинула голову на підголовник і закрила очі, даючи зрозуміти — суперечка скінчена.
А все почалося так чудово… Випадкова зустріч на пляжі. Подруга відійшла переодягнутися. Сонце пекло, пахнуло вітром і сіллю. Поруч нікого, крім засмаглого хлопця з гірями в руках. Вона підійшла, простягаючи тюбик крему.
— Не допоможете? Намажте спину, а то згорю.
Він усміхнувся широкою посмішкою і взяв крем.
Мар’яна повернулася до нього спиною. Його велика тепла долоня пройшлася по її спині, і по шкірі пробігли мурашки. Пізніше вона зізналася йому — саме в той момент закохалася.
Його дотики розтоплювали її, як сніжинку на сонці. Їй було ніяково, що тіло так зрадливо видавало її почуття. Вона повернулася:
— Дякую, далі сама. — Забрала крем і пішла до свого покривала на піску.
Підійшла подруга, і вони пішли купатися. Хлопець пішов за ними. Познайомилися. Подрузі він теж сподобався, але, помітивши взаємний інтерес, не стала заважати.
Потім були прогулянки. Олег проводив її додому і поцілував. З того дня вони не розлучалися. Інколи він був гарячим, але їй, спокійній домашній дівчині, саме цього й не вистачало.
Через місяць, витримавши скандал із батьками, Мар’яна переїхала до нього. Зазвичай слухняна, цього разу вона наполІ хоча часом вони все ще сварилися, Мар’яна вже знала — таке буває в кожній сім’ї, але головне, що вони разом, люблять одне одного і вміють пробачати.
