Соломійко, а ми до вас у гості збираємось! Вже й квитки купили! з такої несподіваної новини розпочала розмову якась моя далека родичка. Видно, настільки далека, що з першого разу й пригадати її було дуже важко.
Я розгублено дивився на телефон, намагаючись зрозуміти, хто це, звідки вона мене знає і чого їй треба.
Хто це? Які гості?
Соломійко, жіночий голос хихотів, ну ти що, це ж я твоя тітка Євдокія!
Скільки б я не напружував память, згадати Євдокію не міг, але все ж на всяк випадок перепитав:
А що ви хотіли?
Та в гості до тебе приїхати! Ти ж біля моря живеш? Ми буквально на два дні, просто Остапчикові, моєму синові, дуже треба
Після короткої розмови стало ясно малий Остапчик, за словами тітки Євдокії, дуже потребує морського повітря для лікування. Вона обіцяла нікого не турбувати, прибирати за собою і всіляко допомагати. Я з неохотою погодився, хоча відчував, що роблю все це дарма. У мене зявилось таке передчуття.
Дякую, Соломійко! зраділо щебетала вона. Приїдемо у пятницю!
Швидко попрощалась і поклала слухавку. Я тяжко зітхнув і подивився на дванадцятирічного сина, Артема.
Що там, тату? Знову хтось у гості надумався?
Так, якась тітка Євдокія, я знизав плечима.
Передзвони бабусі й спитай, хто це! Артем гострим оком розпізнавав подібних гостів: обіцяють одне, а виходить зовсім інше.
Останнім часом я всім відмовляв, але тут ніби дитині треба, вирішив погодитись. Тим паче, що й не надовго лише два дні.
…Я купив невеличку хатину під Одесою три роки тому, після розлучення та поділу майна з колишньою. Ми з Артемом переїхали на море, і майже одразу виявилось, що у мене купа родичів, про яких раніше навіть не підозрював.
Спочатку я був радий новим знайомствам, але дуже швидко зрозумів: більшість приїжджають на все готовеньке, навіть за собою помити не хочуть. Ще й розкомандуються: мовляв, твій дім ти й займайся всіма господарськими справами.
Довелося швидко навести порядок: куди там, у мене не готель! Тих, що приїжджали без попередження, навіть на поріг не пускав. Дехто, звісно, приємно дивував добрим ставленням та допомогою таких я завжди був радий бачити. Але, на жаль, таких було мало.
Я дослухався до Артемчиної поради та зателефонував мамі. Вона, як і раніше, жила у Києві, але навідувалась до нас кілька разів на рік, відпочивала.
Привіт, Соломійко, взяла слухавку мама.
Вітаю, мамо, як твої справи?
Поговорили про щоденні дрібниці, після чого я перейшов до теми тітки Євдокії та її сина.
Навіть не знаю таких, здивовано відповіла мама. Може, з твого батькового боку? Я перепитаю, але не впевнена, що й він їх згадає.
Отак дзвінок нічого не дав залишилося лише чекати на “родичів”.
Приїхали вони через два дні, як і казали. Євдокія велика огрядна жіночка з хитрющими очима і Остап, що зовсім не малий хлопчик, а здоровий такий парубок пятнадцяти років. Вже згодом довідався, що лікарі йому нічого не приписували Євдокія просто вирішила безкоштовно відпочити біля моря. Нічого нового.
А чого це ти нас на вокзалі не зустрів? перше, що сказала тітка Євдокія. До речі, й батько також її не згадав.
Тато не мусить того робити, пробурчав Артем, стоячи поряд.
Євдокія зробила вигляд, що не чула сина, але кинула сердитий погляд у його бік.
Соломія, де нам речі залишити? Де наші кімнати?
Одна кімната, похмуро відповів я, у хаті немає стільки місця, щоб кожному по окремій.
Як це? Нам казали, що дім у тебе величезний, з видом на море!
Не знаю, хто вам таке розповідав. Не подобається поруч безліч готелів, відрізав я спокійно. Не хочу з вами сварку починати.
Тітка одразу ж розцвіла у посмішці і чемно заговорила:
Соломійко, не ображайся, втомилися з дороги, не з того почала я. Ходім до хати, дорогий мій небоже!
Перша забігла до хати, за нею приповз Остап, потягнувши валізи. Артем глянув на мене.
Тату, даремно ти їх пустив! Побачиш дарма
Два дні всього, намагався я заспокоїти і себе, і сина.
На щастя, решта дня минула більш-менш спокійно. Тітка з сином рано лягли спати, хоча трохи поворчали, що звикли жити окремо. У мене лишалося ще дві запасні кімнати, але там ішов ремонт гостей пустити не міг. Запропонував зал відмовились. Що ж, їхня справа.
Ніч пройшла тихо, але зранку мене розбудив страшний галас. На годиннику була шоста ранку. Я сова, й терпіти не можу, коли мене рано будять. Артем це знав тихо вставав, займався своїми справами, міг навіть вийти погуляти, залишаючи записку, куди зник.
Що тут коїться? зигзикнувши від позіхання, я вийшов до вітальні.
Та нічого, Соломійко, тітка Євдокія стояла серед кімнати й розкидала по всьому залу речі. Купальника свого знайти не можу, забула куди поділа…
Не можна було це у своїй кімнаті? Та й потихеньку якось?
Та де там місця? Та я й не голосно
З двору долинав гуркіт Остап гамселив по залізному відру. Він так чекав маму, а та не поспішала.
Скажіть йому, щоб перестав, з розуму зведе сусідів! я кинувся до Євдокії.
Тітка незадоволено буркнула, але крикнула синові і той нарешті сів до лавки під горіхом.
Я зрозумів, що спати вже не вийде, тож рушив на кухню.
Куди це ти?
Каву пити, буркнув я.
Кави це добре. Соломійко, мені велику чашку з молочком! Три ложки цукру!
Я зупинився, дивлячись на нахабство цієї жінки.
Євдокіє, не знаю, як до вас по батькові, але ви ж у моєму домі. З перших хвилин предяви, розбудили мене вдосвіта, а тепер ще й каву наказуєте?
Та вже не рано! невимушено знизала плечима. А по батькові я Василівна. Та що там з кавою?
У нас самообслуговування, кинув я різко.
Настрій зіпсовано ще до сніданку. Поки тягав каву, на кухню зайшов Артем, співчутливо похлопав по плечу.
Я ж тобі казав, тату. В них на обличчях написано наглі, як циган на базарі. Ще не пізно їх вигнати!
Ще один день, зітхнув я. Потерпимо
Ну, ще день тільки почався! А вже мене розбудили.
Зайшла тітка Євдокія із незадоволеним виразом обличчя.
Каву ти так і не зробив?
Мій тато не повинен тобі каву готувати! Зваріть собі самі! Артем не втримався.
Соломійко, а ти свого хлопця не виховував, що треба мовчати, коли старші говорять?
Мого сина не чіпайте! я вже кипів.
Я вже не дитина, огризнувся Артем.
Євдокія, ніби нічого не сталось, зварила собі каву, після чого з посмішкою напала:
Соломійко, покажеш нам дорогу до моря? Може, проведеш?
Йти до моря по стежині, там воно одразу. Все просто.
Вже якщо почали на “ти” то й я не церемонився.
А ви з нами не підете?
Артем глянув на мене з невдоволенням йому явно не хотілося провести пляжний день з новими “родичами”.
Ми з Артемом після обіду підемо. Так що йдіть самі.
А що на обід буде?
Завжди готував на себе з сином та для гостей, якщо ті скидалися на їжу або дружньо співжили. Я ж не олігарх, щоб годувати всіх за свої.
У нас із Артемом свій стіл. Ви можете харчуватися в кафе поруч.
А ти нам приготувати не можеш? Не переношу громадське харчування, Євдокія аж молитовно в очі заглянула.
Можу, але тільки за відповідну ціну. У мене теж грошей обмаль, чесно відповів я.
Вона фыркнула:
Тоді краще вже в кафе там хоч смачно!
Артем пирхнув, але стримався від коментарів.
Два дні минули у таких дрібних конфліктах і суперечках. Але вже на другий день стало зрозуміло їхати вони не збираються. Коли я нагадав Євдокії її слова про короткий візит, вона спокійно заявила:
Соломійко, ну ти що, виганяєш чи що? У нас тиждень відпустки. Оце поживемо собі у тебе ще трошки, а потім підемо. Тобі що, жалко?
Мені було дуже жалко власних нервів і спокою. Та й взагалі, як люди вони мені не підходили. Особливо Євдокія хитра, навязлива. Остап, хоч і підліток, теж добряче дошкуляв: то Артемові підніжку поставить, то сміття у дворі розкидає, хоча просили тримати себе в руках. Навіть сусіди вже почали скаржитися.
Шкода. Це мій дім, і скоро до мене приїдуть друзі. Ви обіцяли два дні два дні й минули. Прошу завтра звільнити кімнату.
Говорив спокійно, твердо. Євдокія аж рот відкрила й почала обурюватися:
Як ти можеш! Рідних людей виганяєш! Куди ж ми підемо? На вокзал? Що нам робити?
Остап стояв поруч із розгубленим виглядом. Я додав:
Яких рідних? Ніхто з родини вас не памятає! До ранку вашого часу. Якщо здумаєте щось поламати або поцупити викличу поліцію.
Я спокійно вийшов з їхньої кімнати, в душі святкуючи перемогу. І таки, зранку наступного дня, Євдокія з Остапом зібрались і поїхали, бурчали й лаялися та дітились. А я собі пообіцяв: більше ніяких “родичів” у своїй хаті не приймаю. Навіть на два дні.
