Памятаю, колись давно, сиділа я на лавочці біля будинку разом із сусідкою, а вона плакала. Говорила, що ганьба іти до будинку для літніх людей, ніби з власної волі відмовляєшся від життя. І все це через слова її доньки.
Вона сама виростила свою дочку, без чоловіка. Стала вдовою рано, все лягло на її плечі. Донька зросла примхлива й розбещена.
З самого дитинства звикла, що мати за неї все робить. Віддавала останню копійку, купувала доньці все, що та просила. Одягала її, як ляльку. А для того, щоб радувати свою дитину й прожити, працювала день і ніч. Бувало, що по дві зміни на заводі стояла. Добре, що про житло тоді не треба було думати отримала квартиру від заводу. Але зараз інші часи. Тепер ніхто квартир не дає, треба працювати й складати гроші самій, якщо хочеш щось мати.
Донька виросла, закінчила університет, вийшла заміж.
Батьки її чоловіка мають великий будинок під Києвом, але там молоді жити не захотіли.
У сусідки теж є своя квартира, але зі зятем вона не поладнає. Та й для молоді життя з батьками не вихід. Молодим хочеться свої порядки, старші звикли до своїх звичаїв. Навіщо одне одного обтяжувати?
Зараз є іпотека: збереш на перший внесок, а далі потроху виплачуєш. То вже краще, ніж поневірятися по чужих квартирах.
Колись квартири давали, тепер обирай: працюй, крутись, збирай кожну гривню, якщо хочеш власне житло. Хоч як би було важко.
Донька із зятем обидва працюють, отримують добрі гроші. Багато їхніх знайомих уже обзавелися власними квартирами.
Але ні, відкладати вони не можуть. То одна дитина, то друга. Стільки грошей витрачається на памперси, суміші. Зараз молоді не хочуть пеленок прати чи готувати.
Зручно ж розвів суміш і дав, відкрив памперс і все чисто, сухо, і прати не треба. Ось, мовляв, справжня зручність.
Для чого було поспішати з дітьми?
Можна було б спочатку стати на ноги, купити квартиру. А потім уже й дітей народжувати. А так один за одним.
Донька сусідки хоче ще дітей. Вона і зять обої єдині діти в родині.
Може, у цьому й є сенс. Діти потім підтримуватимуть одне одного й батьків, та й не такі розбалувані будуть.
Діти радість, звісно. Але часто здається, що люди, маючи дітей, не піклуються належним чином про них. Не розумію, як це так. Якщо немає власної квартири можна ж трохи зекономити, поносити одну куртку декілька зим, відкласти кілька гривень на житло. Ми так і робили. А зараз молоді інакші. Всього їм треба, не звикли для мети відмовляти собі.
Буває, підуть у місто їсти, купують дітям солодощі пачками. Нащо вони? Тільки гроші на вітер. Удома іграшок хоч магазин відкривай. Колись ми грались кількома машинками та ляльками, а зараз кожен день нові серії й колекції. Уже й не рахуєш того.
А дочка сусідки ще й дуже любить гарну косметику, модні бренди. Живуть не по кишені нащо стільки речей? Навіть не встигає вдіти, як уже викидає або дарує мода ж минає. Скільки грошей пропало!
Щоліта їздять у відпустку до Туреччини. Кажуть, дітям треба відпочинок біля моря, та й самим перепочити.
Відпочивати добре, але чому б не поїхати на відпочинок у наше село? І гроші б склали.
Стільки, скільки витратили за років пять на ці подорожі, можна б було купити однокімнатну квартиру десь на околиці. Можливо, маленьку, але свою. А так все бігають і витрачають, свого кута не мають.
От приходить дочка до матері.
Знову розмова про квартиру. Дочка каже: навіщо зараз купувати і так добре в орендованій. Живуть, відпочивають, їдять, що хочуть, одягаються в найкраще. А там, мовляв, і квартира дістанеться. Адже і вона, і чоловік своїм батькам єдині діти.
Сусідка відчула себе ображеною. Каже, що виходить, ніби й чекають, коли вона відійде у кращий світ. Донька потім, звісно, вибачилася. Мовляв, так воно ж і є квартира все одно їм залишиться.
Може, дочка і права, нічого страшного не сказала, але все одно в душі важко. Тепер як донька дзвонить та питає, як справи, то сусідка замикається. Думає: може, й справді чекають, коли почне збирати речі або до будинку для старих, або ж доживе свій вік…
