А навіщо ти приїхала до мене, мамо? Ти ж усе життя Лесі допомагала, то тепер до неї за порадою і звертайся! виголосив мій син. Тарас навіть не покликав мене в дім, стояв на порозі, говорив тихо і холодно, погляд наче в касирки в банку, якій я винна пять тисяч гривень.
Сину, та ти ж не виганяй рідну маму на вулицю! голова вже кругом, а сльози полилися як дощ у серпні.
Тарас тільки губу скривив:
Мамо, чесно, я дуже зайнятий, нема часу на ці емоційні балачки!
Він уже збирався грюкнути дверима, та тут із глибини квартири долинув голос невістки.
Тарасе, з ким це ти там ведеш переговори? гукнула Іванка й вибігла у коридор.
Ой, мамо! аж здригнулася вона. От чого ж ви на холоді стоїте? Ходімо грітися в хату!
Тут Тарас тільки рукою махнув, мовляв, куди мені до тих жіночих розмов, і утік далі телефоном вирішувати світові питання. А я, здійнявши настрій хоч трохи, взялася знімати чоботи й таки зайшла до них, бо мала до родини серйозну й відповідальну справу.
Перед сином моя провина дійсно назбиралась і це я зрозуміла лише зараз. У мене ж двоє діток: Тарас і донька Леся. І хтозна як воно вийшло, але все життя я крутилася біля Лесі, наче муха біля варення, а про сина якось забула.
Завжди здавалося: Тарас у мене хлопець з характером, надійний, все сам зуміє! Але виявилося, що йому теж потрібна була моя підтримка. Просто досяг він усього, бо хотів мені щось довести. Що мовляв, і сам може, і без моєї копійки обійдеться.
А в мене ж гроші були. Я вже 20 років за кордоном, у Польщі гарувала і от всі злоті свої, як дешева пересилка, постійно слала Лесі. Вона ж не тільки цього не цінувала, але у найскрутніший момент просто від мене відвернулася.
У Польщу їхала, коли Тарасу було 18, а Лесі 16. Діти жили з моєю мамою, бо чоловік ще той гастролер давно пропав у невідомому напрямку. Грошей обмаль, тому заробітки здавалися святою водою, якою можна врятувати хату.
Перші злоті і я кинулася рятувати наше шановне помешкання: і дах полатала, і воду зручну провела. Моя мама дивувалася: “Боже, ми ж тепер, як у людей!”
А тут Леся обявила, що заміж іде. Я так собі подумала, куди там у 19? Але дітей не зупиниш. Зять місцевий хлопчина, тільки заселилися молоді в нашому домі.
Тарас із зятем, як кіт із собакою. Не минуло й пів року і син уже підхопив справу: оженився з Іванкою та й подався жити окремо. Іванка, моя невістка, дівчина з притулку державі було не шкода, кухоль і миска є, дали кімнату в гуртожитку, там і почали своє сімейне життя.
Леся навіть не ставила питання: хто має отримувати гроші.
Мамо, я ж залишилась при хаті, і взагалі, ти кому допомагати маєш?
Син гордо мовчав, на копійчину не натякав. А я ж раділа, думала: от яка золота дитина! І всю готівку посилала дочці а вона вже вертіла нею, як сама знала.
Далі цікавіше. Як тільки померла моя мама, Леся вирішила, що чоловік їй більше не потрібен. “Все, розлучаюсь!” остаточне рішення. Вже така дитина: якщо щось в голові загориться, відібєш, хіба ложкою по голові.
А що ж ти тепер робитимеш? питаю.
В Італію з тобою поїду! видала Леся.
Поїхали. Роботяга з Лесі вийшла як із мене балерина: то на прибирання ходить, а весь заробіток на оренду й кава-бріошку йде. Я працювала на кондитерці, з харчами і дахом проблем не знала, а свою тисячу євро віддавала дочці, бо вона придумала обзавестися нерухомістю в Італії.
Додому Леся вже й не дивиться. Напросилася продати будинок, а гроші докласти до її італійського щастя. Що я зробила? Правильно: рідний дім під молоток! Не вистачило вже кредит хотіла оформляти, але тут доля усміхнулась: зустріла італійця, він доплатив, і вони засіли у власній квартирі.
Я ж поки працювала, про пенсію і старість думати не хотіла. Але тут як болячка підкосила усе, працювати не можу. Пішла проситися до дочки, а вона: “Ой, мамо, у нас і так мало місця. Лікуйся й повертайся до праці!”
Зібрала я свої пожитки, поїхала в рідне село, а там вже нічого й немає. Тільки город, гектар на околиці. Продавати його чи будуватись не знаю, грошей немає і на копійку.
Ось тому й зібралася до сина з проханням. Може, допоможе бодай город оцим забудовникам спихнути.
Тарас, до моїх сліз байдужий, тільки стінами й крутить. Але невістка не така. Привітала мене, накрила стіл і ідею класну запропонувала.
Мамо, ми з Тарасом ділянку якраз шукали. Якщо не проти, ми там будуватимем хату. Як добудуємо житимете з нами. Ху із мама-няня!
Син спершу бурчав, та вже за вечерею про все забув темперамент у нас такий, як раз на буряки.
Іванка мене й погодувала, і постіль постелила, а зранку до лікарів водила.
Іванко, чого ж ти стільки для мене робиш? питаю її.
Бо у мене мами не було, а тепер зявилась, сміється Іванка.
Отака вийшла у мене сторінка любові: рідна дочка тішиться новим життям, а невістка ріднішою за кров. Така от українська родинна арифметика!
