**Щоденник**
— Максиме, ти не туди повернув. Треба було проїхати далі, — скрикнула Олеся.
— Я правильно повернув, — спокійно відповів Максим, продовжуючи заглиблюватися в ліс по вузенькій ґрунтовці.
— Тут мала бути невеличка галявина. А її нема, — озираючись, промовила Олеся. — Давай повернемося назад і проїдемо ще трохи. Максиме, ти чуєш? Зупинися!
Хлопець їхав далі, не збираючись зупинятися. Олеся бачила, що він і сам уже зрозумів, що заблукав. Дорога ставала все вужчою, місцями в колії проростала трава. До дачного селища дорога мала би бути наїздженою, широкою. Але вони все глибше заїжджали в ліс.
— Зупинися! — роздратовано повторила Олеся. — Ти мене чуєш?
— Куди я зупинюся? Тут навіть не розвернутися. Зараз знайду проміжок між деревами…
— Бо треба було ще на початку дати задній хід. Завжди мене не слухаєш. Упертий, як віл. — Олеся схрестила руки на грудях і втупилася перед себе. «Ніколи не визнає своєї помилки. Ну що в цього такого?» — сердилася на друга Олеся.
По кузову машини шкрябали гілки дерев, на капот сипалися пожовклі листя. Максим нарешті зупинив авто. У салоні запанувала важка тиша.
— А одразу не міг зупинитися? Через твою впертість ми заїхали бог зна куди. Добре ще, що не в болото.
— Скільки разів казав — не лізь під руку, — відрізав Максим.
Олеся насупилася. Максим повернув ключ запалювання й обережно здав назад. Затамувавши подих, вона дивилася у бічне дзеркало, боячись, що авто вдариться в дерево. Так вони вибиралися довго й повільно. Пару разів ледь не застрягли. Нарешті вони повернулися на трасу.
— А одразу не міг дати задній хід? — буркнула Олеся, але вже спокійно. Злість відступила, як тільки вони виїхали з лісу.
— А ти завжди маєш бути правою, так? Ти навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш, командуєш. Думаєш, мені це подобається? — тепер у голосі Максима почулося роздратування.
— Та чого ти, Максиме? Ось тому й не зупинився? З почуття протесту? І що — легше стало? Але тут ти промахнувся. Що стоїмо? Поїдемо вже чи ні? І так багато часу через твою впертість змарнували. — Настрій зіпсувався остаточно. З напруги почала боліти голова.
Останнім часом вони часто сварилися, причіплювалися один до одного. Що це — звикання чи охолодження почуттів? Рожеві окуляри впали, і вони побачили один одного без прикрас. Сварки виникали через побутові дрібниці. Але, як кажуть, все життя складається з дрібниць. І не можна на них не звертати уваги.
— Ти знову наказуєш. Навіть не помічаєш цього, — докоряв Максим.
— Я не наказую. Ну добре, тоді будемо стояти. Я вже не хочу нікуди їхати. — Олеся влаштувалася зіручніше на сидінні, відкинула голову на підголівник і заплющила очі, усім виглядом показуючи, що не збирається продовжувати перепалку.
А все починалося так чудово. Випадково познайомилися на пляжі. Подруга відійшла переодягнутися. Сонце пекло, палило білу й чутливу шкіру Олесі. Поруч нікого, крім спортивного засмаглого хлопця. Олеся підійшла до нього, простягаючи тюбик із кремом.
— Ви не допоможете? Намажте спину сонцезахисним кремом, а то я згорю.
Хлопець посміхнувся широкою усмішкою й узяв крем.
Олеся повернулася до нього спиною. Його тепла долоня пройшлася по її спині, рясно наносячи крем. По шкірі пробігли мурашки. Потім вона зізналася йому, що саме в цю мить закохалася.
Олеся танула від його дотиків, як морозиво на сонці. Їй було ніяково, що тіло так зрадницько видавало її почуття. Вона обернулася до нього.
— Дякую, далі я сама. — Забрала крем і пішла до свого покривала на піску.
Підійшла подруга, і вони пішли купатися. Хлопець пішов за ними. Познайомилися. Подрузі він теж сподобався, але, помітивши взаємну симпатію, не стала заважати.
Потім вони гуляли. Максим провів Олесю додому й поцілував. З того дня вони не розлучалися. Іноді Максим був гарячим, але це теж подобалося Олесі. Спокійній домашній дівчині цього бракувало.
Через місяць, витримавши скандал з батьками, Олеся переїхала до Максима. Зазвичай слухняна, цього разу вона напол— А тепер ми будемо разом назавжди, — прошепотів Максим, обіймаючи Олесю, і вона зрозуміла, що попри всі сварки, вони знайшли щось набагато важливіше — справжню любов.
