Зорюнько, сонечко, а ти в суботу вільна? голос тещі у трубці звучав так, як і завжди, зі звичною лагідністю, яку я за три роки навчилася миттєво розпізнавати. Треба спустити банки з заготовками в підвал, а то на ганку вже немає місця. І на горищі такий бардак, а руки не доходять розбирати.
Звісно, Галино Михайлівно, приїду зранку! я усміхнулася, притискаючи телефон до вуха і одночасно помішуючи борщ на плиті. Костянта взяти з собою?
Ой, ні, у нього ж проект горить, ти ж знаєш. Нехай залишиться вдома, попрацює в тиші.
Ми домовились, що я сядну на девятигодинний автобус KyivLviv. Після відбірання я повернулася до готування, підспівуючи собі якусь липку мелодію з реклами. За вікном тьмяне сонечко, на підвіконні вяло стоїть фікус, який я вже давно не могла викинути…
Суботнім ранком я втиснулася в переповнений рейсовий автобус, пахнучий бензином і чиїсь пиріжки. Схвалила місце біля вікна, притиснула лоб до холодного скла. За містом розтягнулися поля, порізані лісосічками, і я задрімала під монотонний гул двигуна.
Раптом різкий толчок і крик розбудили мене. Автобус стоїть на узбіччі, перекинувшись на правий бік. Водій оголосив, що спало колесо, запаска гнила, треба чекати заміну з міста.
Принаймні дві години, додав він, розводячи руками. А можливо й три.
Пасажири загуркотіли, вийшли на узбіччя. Я стояла біля автобуса близько десяти хвилин, потім рішуче вийшла на дорогу і підняла руку. Під’їхала третя машина обшарпаний «Skoda» з добродушним дідом за кермом.
В місто? Сідай, доню, підвезу.
Я стрибнула на переднє сидіння, написала тещі: «Автобус зламався на півдороги, повертаюся додому, перенесемо на наступні вихідні». Відправила. Телефон брязнув: повідомлення доставлено.
Через сорок хвилин я вже стояла перед під’їздом своєї пятирядної хати у Львові. Спокійно піднялася на третій поверх.
Витягнула ключі, прокрутила звязку, знайшла потрібний. Вставила в замок. Телефон раптово вибухнув дзвінком. На екрані «Галина Михайлівна».
Алло?
Зорюнько! голос тещі перекидався на крик. Де ти? Доїхала? На дачі вже?
Ні, я ж написала автобус зламався, я повернулася. Стою під дверима, зараз зайду і
Не заходь!
Я замерла з ключем у замку.
Що?!
Не заходь додому! Чуєш мене? Не відкривай двері! Оборотися і їдь до мене, терміново, зараз же!
Галино Михайлівно, ви в порядку? я нервово хихотіла. Що за паніка? Я вже на порозі…
Зорюнько, прошу, допоможи мені! Мені дуже потрібна твоя допомога!
Але я вже повернула замок. Він клацнув. Я відчинила двері. І час зупинився…
У передпокої розкидане взуття: мої балетки, кросівки Кості, чиїсь лаковані туфельки на шпильці. Чужий парасолька в підставці. У повітрі стояв надмірно солодкий запах парфумів. Не моїх.
А в проемі вітальні Костянт. Мій Костянт. У домашніх штанах і футболці, босоніж. І в його обіймах жінка. Темне волосся, вузькі плечі, яскраво-червоний манікюр, вцепившися в його спину.
Вони цілувалися так, ніби навколо не було нікого.
Костянт першим відкрив очі. Побачив жінку у дверях і побілів. Кров так швидко спала з обличчя, що я подумала, що він зараз упаде в обморок. Потрібно було.
Жінка обернулася. Молодка, близько двадцяти пяти, з ошарашеними оленевими очима. Секунда і вона кинулася до своїх речей, схопила сумку, туфельки, парасольку. Промчала мимо мене, обпилюючи мене хвилею тих парфумів, стукуючи підборами по сходах і зникла.
Я все ще тримала телефон біля вуха.
Зорюнько! кричала теща. Зорюнько, відповідай! Ти увійшла? Зорюнько!
Скільки раз? спитала я хрипко.
Що?
Скільки раз ви мене так відволікали, Галино Михайлівно? Ці ваші банки, грядки, горища Скільки раз ви прикривали свого сина? Скільки раз сміялися за моєю спиною, бо я не знала правди?
Тиша. Потім гудки. Теща просто скинула виклик.
Я повільно опустила руку з телефоном. Подивилася на чоловіка. Костянт стояв посеред вітальні і мовчав.
Ну? байдужо спитала я. Скажеш щось?
Зорюнько, я можу все пояснити
Я розсміялася. Сміх був диким, істеричним.
Поясниш? Серйозно? Ти справді так сказала?
Це нічого не значило! Вона ніщо, просто
Просто що? Просто випадково приземлилася мені на обличчя?
Костянт крокнув до мене. Я відступила.
Не підходь. Не смій.
Послухай
Ні, це ти послухай. Я сама здивувалась, як рівно звучить її голос. Ця квартира моя. Куплена до шлюбу за мої гроші, спадок від бабусі. Ти тут нікого, і називати тебе не можу. У тебе є пятнадцять хвилин, щоб зібрати речі і підеш звідси.
Зорюнько, давай поговоримо
Чотирнадцять хвилин.
Ти ж не можеш просто так
Тринадцять.
Він зрозумів. По її обличчю, голосу, очах зрозумів, що я не блефую. Метнувся в спальню, захлопнув дверцята шафи. Я стояла у передпокої, прислонившись до стіни, рахувала власні вдихи. Вдихвихід. Вдихвихід. Лише не зламатися. Лише не зараз.
Через дванадцять хвилин Костянт вибіг з сумкою, нагромадженою як слід, і курткою під пахвою. Зупинився біля дверей.
Ключі, без емоцій сказала я.
Він пошукав у кишенях, кинуў звязку на тумбочку і пішов.
Двері за ним закрилися мяко, майже безшумно. Я постояла ще хвилину, потім клацнула замком. Двічі. Накинула ланцюжок.
Потім сповзла по стіні на підлогу і розірвалася у сльози
У понеділок я подала на розлучення. Документи прийняли швидко. Без дітей, майно розділене, скарг немає. Чиста формальність.
Костянт не дзвонив. Галина Михайлівна теж. Ніби їх і не було. Три роки спільного життя і тиша.
Через тиждень я сиділа у кавярні з Машею найкращою подругою ще зі студентських часів. Маша слухала, відкривши рот, забувши про охолоджений латте.
Почекай, вона покотила головою, то є свекрова знала? Вона спеціально тебе на дачу посилала, поки він там
Похоже на те.
Ось так!
Я криваво усміхнулася.
Знаєш, що найсмішніше? Я вважала її другою мамою. Думала, от і нарешті справжня сімя. А виявилось театр. Вони обоє грали ролі. З самого початку.
З початку?
Подумай сама. Коли ми познайомились, я вже жила в своїй квартирі. Плюс робота, стабільний дохід. А у нього орендна кімната, постійні підробітки Я відкушила каву. Напій гірчить. Можливо, не з першого дня, а досить швидко він зрозумів, що може зручно встелитися.
Ти думаєш, він взагалі
Не знаю. Я уставилась у чашку. На поверхні плавала буруна пінка. Можливо, він і любив якимось чином. Але не досить, щоб не підкидати інших жінок у ліжко. Не досить, щоб брехати кожен день. А його мама Їй потрібна була невісткарабоча. Тягнути банки, прополювати грядки, розбирати речі. І щоб син при цьому був привязаний.
Маша простягла руку через стіл, стиснула мої пальці.
Шкода, Зорюнько.
Не шкода. Я підняла очі. Я не збираюся розпливатися. Три роки втратила, але таке буває. Я не планую витрачати ще хоча б один день на цих людей.
І що тепер?
Я допила каву, поставила чашку на підставку.
Тепер жити. Спочатку. З нуля. Без фальшивих чоловіків і підробних тещ. У мене залишилися квартира, робота, життя. Це достатньо.
Я піднялася, накинула куртку. За вікном кавярні лив дощ: дрібний і навязливий. Але я посміхалась. Усе погане залишилось позаду. Боляче? Так. Ображає? До зубів. Але я виживу. І ця історія ще один урок. Дорогий, болючий, та урок.
Маша наздогнала мене біля виходу.
Зорюнько, ти точно в порядку?
Буду, я обернулася. Дай час. І я знову буду щасливою.
Я крокнула під дощ і пішла додому. Чекав новий проєкт. Рецепт торта, який я давно відкладала. І думки про майбутнє, яке я тепер будуватиму сама.
