А ти не маєш чого сідати за стіл. Ти повинна нам подавати! сказала моя свекруха.
Я стояв біля плити в ранковій тиші кухні в помятій піжамі, з розкуйовдженим волоссям. Навколо пахло підсмаженим хлібом і міцною кавою.
На табуретці біля столу сиділа моя семирічна донька Ярослава й, занурена в свій альбом, старанно малювала кольоровими фломастерами якісь візерунки.
Ти знову робиш свої дієтичні грінки? почувся позаду голос свекрухи.
Я мало не підскочив.
У дверях стояла вона жінка з незворушним обличчям і владним тоном, який не допускає заперечень. На ній був халат, волосся акуратно зібране у вузол, губи стиснуті.
Я, до речі, вчора їла що попало! продовжила вона, плескаючи рушником по столу. Ні супу, ні нормальної їжі. Можеш зробити яєчню? По-людськи, а не за якимись там сучасними наворотами!
Я вимкнув плиту і відчинив холодильник.
У грудях клубком закрутилася злість, але я її проковтнув. Не при дитині. І не тут, де кожен сантиметр нагадує: «Ти тут чужий».
Зараз буде, важко мовив я і відвернувся, щоб вона не помітила, як тремтить мій голос.
Ярослава не відривала погляду від фломастерів, але краєчком ока пильно стежила за бабусею насторожено, мовчки.
«Поживемо у мами»
Коли дружина запропонувала поки переїхати до її мами, звучало доволі розумно.
Поживемо трохи в неї. Два місяці максимум. Все поруч із роботою, іпотеку нам скоро погодять. Вона не проти.
Я вагався. Не тому, що ми були у сварці зі свекрухою ні, ми трималися ввічливо. Але я знав: дві дорослі жінки на одній кухні це поле мін.
А моя свекруха людина, якій треба все контролювати й оцінювати.
Вибору не було.
Стару квартиру ми швидко продали, нова ще ремонтувалася. Ось і переїхали ми у двокімнатку свекрухи.
«Тільки ненадовго».
Контроль став буденністю
Перші кілька днів усе було спокійно. Свекруха була надзвичайно ввічлива, навіть окремий стілець для Ярослави поставила і пригостила пирогом.
А на третій день зявилися правила.
У моїй хаті має бути лад, оголосила вона за сніданком. О восьмій підйом. Взуття лише в тумбі. Продукти узгоджувати. Телевізор тихіше, бо мені шум заважає.
Дружина махнула рукою і всміхнулася:
Мамо, це ненадовго. Перетерпимо.
Я мовчки кивнув.
Тільки слово «перетерпимо» стало ніби вироком.
Я почав зникати
Минув тиждень. Потім ще один.
Режим ставав суворішим.
Свекруха зняла дитячі малюнки зі столу:
Заважають.
Прибрала мою скатертину:
Непрактично.
Мої пластівці зникли з полиці:
Стоять довго, певно зіпсовані.
Мої шампуні «переставила»:
Щоб не муляли мені очі.
Я почувався не гостем, а людиною без голосу і права на власну думку.
Моя їжа «неправильна».
Мої звички «зайві».
Моя дитина «занадто галаслива».
Дружина повторювала одне й те саме:
Потерпи. Це мамина квартира. Вона завжди така.
А я день за днем втрачав себе.
Все менше залишалося мене впевненого і спокійного чоловіка.
Залишилися тільки нескінченні компроміси та мовчазна покірність.
Життя за чужими правилами
Щоранку я вставав о шостій, щоб першим зайняти ванну, зварити кашу, зібрати Ярославу і не нарватися на докори свекрухи.
Ввечері готував дві вечері.
Одна для нас.
Інша «по стандарту» для неї.
Без цибулі.
Потім із цибулею.
Потім тільки у її каструлі.
Потім лише у її сковороді.
Я ж не прошу багато, докірливо казала вона. Просто, як у всіх людей. За звичаєм.
День, коли приниження стало публічним
Одного ранку я лише встиг умити обличчя і поставити чайник, як свекруха зайшла на кухню, наче у себе вдома.
Сьогодні прийдуть мої подруги, о другій. Ти ж вдома, тому накриєш на стіл. Огірочки, салатик, щось до чаю простенько.
«Простенько» для неї означає стіл, як на свято.
А я не знала. Продукти
Купиш. Ось тобі список. Нічого складного.
Я одягнувся і побіг у магазин.
Купив усе: курку, картоплю, кріп, яблука для пирога, печиво
Повернувся і почав готувати без зупину.
До другої години все було готове:
стіл накритий, курка запечена, салат свіжий, пиріг румяний.
Прийшли три пенсіонерки охайні, з завивками, у парфумах з минулої епохи.
З першої хвилини я зрозумів, що не «у компанії».
Я «обслуга».
Йди, присядь тут, біля нас, посміхнулася свекруха. Щоб нам подавати.
Пода подавати? перепитав я.
Ну що такого? Ми вже літні. Тобі не важко.
І от я знову:
з тацею, ложками, хлібом.
«Подай чаю.»
«Дай цукру.»
«Салат скінчився.»
Курка суха, бурчала одна.
Пиріг пересушений, додала інша.
Я зціпив зуби. Усміхався. Збирав тарілки. Розливав чай.
Ніхто не поцікавився, чи хочу я сісти.
Чи просто перепочити.
Як гарно, що у молодої господині є енергія! з удаваною теплотою зауважила свекруха. Все тримається на ній!
І тоді щось в мені надломилося.
Ввечері я сказав правду
Коли гості пішли, я вимив усі тарілки, зібрав залишки, кинув скатертину в прання.
Потім сів на край дивана з порожньою чашкою.
Надворі темніло.
Ярослава спала клубочком.
Дружина поруч занурилася у телефон.
Послухай, тихо, але рішуче сказав я. Я так більше не можу.
Вона глянула на мене здивовано.
Ми тут як чужі. Я наче просто обслуговую всіх. А ти ти це бачиш?
Вона мовчала.
Це не дім. Це існування, де я постійно підлаштовуюсь і мовчу. Я тут не сам з дитиною. Не хочу терпіти ще місяці. Вже досить бути зручно невидимим.
Вона кивнула неквапливо.
Я зрозуміла Пробач, що не бачила цього раніше. Шукатимемо квартиру. Знімемо хоч щось але своє.
І ми почали шукати ще тієї ночі.
Наш дім навіть маленький
Квартира виявилась тісною. Господар залишив старі меблі. Лінолеум поскрипував.
Але, коли я переступив поріг відчув полегшення. Наче голос знову мій.
Ну ось ми й вдома, зітхнула дружина, залишаючи сумки.
Свекруха нічого не сказала. Навіть не спробувала зупинити нас.
Не знаю, чи образилася, чи зрозуміла, що перебрала міру.
Минув тиждень.
Наші ранки почалися з музики.
Ярослава малювала на підлозі.
Дружина варила каву.
Я спостерігав, усміхаючись.
Без стресу.
Без поспіху.
Без «потерпи».
Дякую тобі, якось сказала вона, обіймаючи мене. Що не змовчав.
Я подивився їй у вічі:
Дякую, що почула.
Тепер у нас не ідеальний, але свій дім.
Зі своїми правилами.
Своїм галасом.
Своїм життям.
І це було по-справжньому.
А ти як думаєш: ти б витримав таке «ненадовго», чи пішов би ще в перший тиждень?
