Маріє, ти не маєш сидіти за столом. Ти тут, аби нам все подавати! ладним голосом вставила моя свекруха.
Стою біля плити, на кухні ще ранковий спокій я в мятій піжамі, волосся ледь зібране у хвіст. Пахне підсмаженим житнім хлібом і свіжозвареною кавою.
На маленькому стільчику біля столу моя сімирічна донька Соломія уважно виводить кольорові візерунки в альбомі.
Ти знову проспектила ці свої дієтичні тости? пролунав позаду знайомий голос.
Я навіть здригнулася.
У дверях постала свекруха Ганна Миколаївна, жінка з лицем, що нічого не виказує, і голосом, до якого важко заперечувати. Вона у халаті, сива коса туго прибрана, губи стиснуті в тонку лінію.
Між іншим, вчора я їла бозна-що на обід! буркнула, ляснувши рушником об край столу. Ні супу, ні нормальної їжі. Можеш зробити мені яєчню? Але нормально, не по твоїх тенденціях!
Я вимкнула плиту і відкрила холодильник. У грудях крутилося туге колесо злості, але я його проковтнула. Не при дитині. І точно не тут, де кожен сантиметр ніби нагадує: «Ти тут ненадовго».
Зараз зроблю, видушила я й швидко відвернулась, аби не видно було, як тремтить мій голос.
Соломія не відволікалась від фломастерів, але краєм ока уважно стежила за бабусею тихо, скуто, напружено.
«Поживемо у моєї мами»
Коли Микола запропонував пожити у його матері, звучало все дуже практично.
Побудемо у неї максимум два місяці. Все одно вона біля моєї роботи, та й іпотеку скоро дадуть. Вона не проти.
Я вагалася. Не через конфлікти зі свекрухою між нами все було ввічливо. Проте я знала: дві дорослі жінки в одній кухні як мінне поле.
А Ганна Миколаївна жити не може без порядку, контролю і своїх зауважень.
Тільки вибору не було. Стару квартиру ми продали швидко, а нову ще не добудували. І так ми втрьох переїхали у двокімнатну свекрухи.
«Тимчасово».
Контроль став звичкою
Перші кілька днів минули мирно. Свекруха була аж надто гостинна, навіть доставила Соломії стілець і пригостила пирогом.
Втім, уже на третій день зявилися «правила».
У мене вдома порядок, заявила під час сніданку, встаємо о восьмій, взуття лишаємо на поличці, продукти погоджуємо. Телевізор тихіше я дуже чутлива до шуму.
Микола махнув рукою й весело підморгнув:
Мам, ми ж ненадовго, переживемо.
Я мовчки кивнула.
З кожним днем «переживемо» звучало як вирок.
Я почала зникати
Тиждень минув ще тиждень.
Режим тільки жорсткішав.
Свекруха зняла Соломії малюнки зі столу:
Заважають.
Покривалку, яку я принесла, також прибрала:
Непрактична.
Мої мюслі загадково пропали з полиці:
Давно стояли, мабуть, уже не свіжі.
Шампуні мої «переставила»:
Щоб не плутались.
Я вже не почувалась навіть гостем скоріше привидом, людиною без думки.
Моя їжа «неправильна».
Мої звички «зайві».
Дитина «занадто галаслива».
Микола тільки повторював:
Потерпи Це мамина хата, вона завжди така.
А я день за днем втрачала себе.
Від тієї спокійної впевненої жінки лишалася хіба мла.
Залишалось тільки пристосовуватись та мовчати.
Життя за чужими правилами
Кожного ранку вставала о шостій, щоб першою зайняти ванну, зварити кашу, приготувати Соломію і не нарватися на невдоволення.
Ввечері готувала дві вечері.
Одна для нас.
Одна для неї.
Без цибулі.
Потім із цибулею.
Потім тільки в її каструлі.
Потім лише в її сковороді.
Я ж небагато прошу, з докором казала вона. Просто давай, як має бути по-людськи.
День, коли приниження стало публічним
Одного ранку встигла тільки обличчя вмити й чайник поставити, як свекруха увійшла на кухню, мов би це її власний простір назавжди.
Сьогодні до мене подруги прийдуть. В о другій. Ти ж вдома, то підготуєш стіл. Огірочки, салатик, щось до чаю нічого складного.
«Нічого складного» в її варіанті то майже святковий стіл.
А я не знала. Продукти
Купиш. Я зробила список. Не впораєшся?
Я одяглася й побігла у «Сільпо».
Купила все: курку, картоплю, кріп, яблука для пирога, печиво
Повернулась і без зупинки готувала.
До другої години все було готово: стіл накритий, курка печена, салат свіжий, пиріг румяний.
Зайшли три пенсіонерки: підкручені, з духами із молодості.
І з першої хвилини стало ясно: я не частина «компанії».
Я обслуговуючий персонал.
Іди-но, присядь тут біля нас, із усміхом каже свекруха. Щоб нам подавати.
Подавати? перепитала я.
Тобі ж не важко, а ми літні.
Ось і знову я:
з тацею, з ложками, з хлібом.
«Дай чаю.»
«Подай цукру.»
«Салат скінчився.»
Курка трохи суха, буркнула одна.
Пиріг зажарений, кинула інша.
Я зціпила зуби. Усміхалася. Збирала тарілки. Розливала чай.
Жодного разу не спитали, чи хочу приєднатись.
І чи просто перепочити.
Як добре, коли є молода господиня! з удаваною теплотою сказала свекруха. Усе на ній тримається.
І тоді щось у мені тріснуло.
Увечері я сказала правду
Коли всі розійшлися, я перемила посуд, розклала залишки, випрала скатертину.
Сіла на краєчок дивана з порожньою чашкою.
Назовні вже смеркало.
Соломія спала згорнувшись клубочком.
Микола поряд у телефоні.
Послухай тихо, але впевнено кажу. Я так більше не можу.
Він підняв голову, здивований.
Ми тут, наче чужі. Я тут щоб усіма бігати. А ти це помічаєш?
Відповіді не було.
Це не дім. Це існування, де я тільки підлаштовуюсь і мовчу. Я тут із дитиною. Я не витримаю ще кілька місяців. Я втомилася бути зручною і невидимкою!
Він лише тихо кивнув.
Я зрозумів. Пробач, що не бачив цього раніше. Будемо шукати квартиру. Навіть якщо невелику, аби нашу.
Шукати почали тієї ж ночі.
Наш дім хай і маленький
Квартира виявилась скромною. Господар залишив стару шафу й скрипучий лінолеум.
Але коли я переступила поріг ковтнула вільно. Нарешті, повернула собі голос.
Прийшли, видихнув Микола, ставлячи пакети.
Свекруха нічого не сказала. Навіть не спробувала затримати.
Не знаю, чи образилась, чи зрозуміла.
Минув тиждень.
Вранці грала музика.
Соломія малювала на підлозі.
Микола варив каву.
Я спостерігала і сміялася.
Без стресу.
Без поспіху.
Без «потерпи».
Дякую, сказав він, одного ранку обнявши мене. Що не змовчала.
Я подивилась йому в очі:
Дякую, що почув.
Ідеально не стало.
Але це наш дім.
З нашими правилами.
З нашим шумом.
З нашим життям.
І це справжнє.
А ти б витримала на місці цієї жінки «трохи», чи забрала б дитину і пішла ще в перший тиждень?
