Та ти, мабуть, нинішніх діток погано знаєш!
Привіт, Олено, бачу, у городі працюєш, от і зайшла привітатися, Марія Степанівна стояла біля хвіртки, переступаючи з ноги на ногу.
З Оленою Миколаївною вони мешкали на протилежних кінцях села. Марія зі своїм чоловіком Іваном Опанасовичем біля ставка, а Олена ближче до гаю.
Раніше вони й не спілкувалися, адже сусідів і так було повно. Та ось у сусідів онуки вже дорослі, а до Марії з Іваном діти збираються на ціле літо привезти онуків Юрка та Тараса. Кажуть, хлопці втомилися від міської суєти.
Колись у сина справи йшли краще, і родина постійно їздила за кордон. А тепер фінанси підвели от і згадали про батьків у селі. Вирішили не на кілька днів, як раніше, а на цілий місяць.
Тільки, мамо, вони часто свариться, попередив син Василь. Юркові вже тринадцять, вважає себе дорослим, а Тарас його не слухається.
Та що ми, з онуками не впораємось? Привозьте, владнаємо, відповіла Марія. Та поклала слухавку й задумалась діти нині не ті, що колись. До них і підступи важко знайти. Маленькими ще були, коли вони в селі довше гостювали. А тепер? Раптом не вийде?
Іван Опанасович чоловік суворий, непослуху не терпить. А сварки нікому не потрібні.
Тож Марія вирішила підстрахуватися зайти до Олени, у неї теж онуки такого ж віку бувають.
З власного досвіду вона знала: дітей треба зайняти справою. Тоді й проблем буде менше, якщо знайдуть спільну мову.
Заходь, Маріє! побачила сусідку Олена Миколаївна. Як справи?
Ось онуків на літо привезуть, а в тебе, здається, хлопці такого ж віку? Познайомимо їх якщо подружаться, то й нам легше буде, запропонувала Марія Степанівна.
Та ти, мабуть, нинішніх діток погано знаєш! засміялася Олена. Не боїшся їх надовго брати? Мої онуки мене так вимотали, що дід ледь не вислав їх додому. Та вже коли погодилась, то веди познайомлю. Що робити? Це ж наші кровинки!
На вихідні приїхав син Василь з дружиною Настею та синами Юрком і Тарасом.
Хлопці підросли, і видно було раді бабусі з дідом. У Марії на душі полегшало.
І що там Олена лякала? У неї, може, діти невиховані, а ось її онуки ввічливі, гарні хлопці! І навчаються добре, немає чого хвилюватися.
Мамо, якщо щось телефонуй, я з ними поговорю, сказав на прощання Василь. Але Марія махнула рукою: Та годі тобі, сину! Ми що, дітей не виховували?
Ввечері Юрко і Тарас довго не вгамовувалися. Їх поклали спати в колишній кімнаті Василя.
Та схвильовані новим місцем, вони ніяк не могли заснути. Гучно балакали, а метушня заважала Івану Опанасовичу.
Навіщо ти, Маріє, погодилась? Їм наше село не потрібне, а вони ось приїхали!
Вранці онуків не могли розбудити.
Вже обід наближався, а вони все спали!
Бабусю, дай поспати ще, бурмотів Юрко.
А Тарас спав так міцно, що навіть не почув її слів.
Та скільки ж можна?! роздратувалася Марія.
А потім помітила на підлозі щось блискуче. Придивилася так це ж їхні телефони!
То ви що, всю ніч грали? Тепер я їх заберу!
Юрко миттєво схопився.
Віддай! Це моє! Мама дозволяє!
Зараз я їй подзвоню і запитаю, що вона дозволяє! відповіла Марія. Хлопець опустив руки, насупився, вийшов із хати, хлопнувши дверима: Ну і дзвони!
Години дві вони не виходили. Іван уже збирався йти розбиратися що за бойкот у перший же день? Та хлопці зявилися, обидва надуті:
Ми кашу їсти не будемо. Хочемо нагетси або бутерброди.
Отакої?! Каша не до смаку ходіть голодні, розсердився Іван Опанасович. А ліжка свої прибрали? Зараз подивлюся! Звідки у вас у постілях чіпси та цукеркові фантики? Нічого не прибрано? Ви навіть кашу не заробили швидше застеляйте ліжка, збирайте сміття!
Нам не можна голодним ходити! Тарас зиркнув на діда. Ви злі!
Іван ледь не вибухнув, але Марія втрутилася: Ну добре, покажу, як ліжко застеляти. А завтра самі, добре? А бутерброди тільки після каші. Домовились?
Псуєш їх, треба суворіше, бурчав Іван. Ось які гордовиті виросли, а совісті нуль!
З онуками Олени Юрко і Тарас швидко подружилися.
Та що вони витворяли вчетверо!
Якщо гралися у дворі, то потім Марія мовчки збирала розкидані гілки, поламані квіти. Трави на ногах у хату натягають, поїдять крихти скрізь. Стільці похит
