— А ти не маєш сидіти за столом. Ти повинна нам подавати! — заявила моя свекруха. Я стояла біля плит…

А ти не маєш сідати за столом. Ти повинна нам усе подавати! заявила моя свекруха.
Я стояла біля плити у ранковій кухні, в розтягнутій піжамі, з недбало зібраним волоссям. Відчувався запах підсмаженого хліба і міцної кави.
На табуретці біля столу сиділа моя семирічна донька Соломія, і, зарившись носом у альбом, старанно виводила кольорові завитки фломастерами.
Знову твої ці дієтичні тостики? почула я голос позаду.
Я аж підскочила.
На порозі стояла свекруха сувора жінка з непохитним поглядом і таким же голосом, що не терпить суперечок. Вона була в халаті, з волоссям, зібраним у гульку, стисненими губами.
Я, між іншим, вчора їла що доведеться! продовжила вона, плеснувши рушником по краю столу. Ані супу, ані нормальної їжі. Можеш яйця зробити? Так, як люди, а не по твоїх цих сучасних капризах!
Я вимкнула плиту і відкрила холодильник.
У грудях завязався тугий вузол, але я проковтнула його. Не перед донькою. І не тут, у квартирі, де кожен сантиметр ніби повторював: “Ти тут ненадовго”.
Зараз все буде, сказала я тихо і повернулась, щоб не видно було, як у мене труситься голос.
Соломія не переставала малювати, але боком ока стежила за бабусею тихо, наче насторожено.
“Поживемо у мами”
Коли чоловік, мій Олег, запропонував перебратись до його мами, це здавалося логічним.
Поживемо трохи, місяць-два, казав він. Тут близько до роботи, скоро дадуть іпотеку. Вона не проти.
Я вагалася. Не тому, що ми із свекрухою у конфлікті. Ні, ми були ввічливі. Але я знала одне дві дорослі жінки на одній кухні це як ходити по мінному полю.
А свекруха Оксана була людиною з маніакальною потребою у порядку, контролі й оцінках.
Та вибору в нас майже й не було.
Стару квартиру ми швидко продали, нова ще була на стадії ремонту. Отже, ми перебралися в двокімнатну квартиру Оксани в Києві.
“Тимчасово”
Контроль став рутиною
Перші кілька днів пройшли спокійно. Свекруха була чемна, навіть поставила зайвий стільчик для Соломії й пригостила нас пирогом.
Але вже на третій день почалися “правила”.
У моєму домі має бути лад, сказала вона за сніданком. О восьмій всі встають. Взуття лише на поличці. Продукти погоджувати. І телевізор тихіше, бо я чутлива до шуму.
Олег махнув рукою й усміхнувся:
Мамо, ми ненадовго. Перетерпимо.
Я кивнула мовчки.
Але слово «перетерпимо» скоро перетворилося на вирок.
Я почала зникати
Минула тиждень. Потім другий.
Режим ставав дедалі суворішим.
Свекруха забрала малюнки Соломії зі столу:
Заважають.
Прибрала мою картату скатертину:
Не зручна.
Мої пластівці зникли з полиці:
Стоять давно, мабуть зіпсувалися.
Шампуні переїхали:
Щоб не плутались.
Я почала відчувати себе не гостею, а чужою без голосу і права.
Моя їжа була “неправильна”.
Мої звички “зайві”.
Моя дитина “дуже галаслива”.
А чоловік повторював:
Потерпи, це квартира мами. Вона завжди така.
Я з кожним днем втрачала себе.
Все менше залишалось від жінки, яка колись була спокійною і впевненою.
Тепер була тільки нескінченна адаптація і терпіння.
Життя за чужими правилами
Кожного ранку я вставала о шостій, аби першою зайняти ванну, зварити кашу, зібрати дитину і не потрапити під нарікання Оксани.
Вечорами готувала дві вечеря.
Одну для нас.
І одну “по стандарту” для неї.
Без цибулі.
Потім з цибулею.
Потім тільки в її каструлі.
Потім тільки на її сковороді.
Я ж багато не прошу, казала вона з докором. Просто по-людськи. Як завжди було.
День, коли приниження стало публічним
Одного ранку, як тільки я встигла вмитися і ввімкнути чайник, у кухню увійшла свекруха, немов це цілком нормально наполегливо заходити до чужих уже прокинутих людей.
Сьогодні прийдуть мої подруги. О другій. Ти вдома, тому підготуєш стіл. Огірочки, салат, щось до чаю так, просто.
“Просто” у неї означало справжнє застілля.
А я не знала. Продукти
Купиш. Я тобі список склала. Нічого складного.
Я вдяглась і пішла у “Сільпо”.
Купила все:
курку, картоплю, кріп, яблука для пирога, печиво
Повернулась і почала готувати без перепочинку.
До другої години усе було готово:
стіл накритий, курка запечена, салат свіженький, пиріг румяний.
Зайшли три пенсіонерки охайні, з завитками й парфумами з 80-х.
І відразу стало ясно: я тут не гостя, а «обслуга».
Йди сюди, сядь біля нас, усміхнулась Оксана. Нам подавати будеш.
Подавати? перепитала я.
Та що такого? Ми ж не молоді. А тобі не важко.
І от знову:
з тацею, з ложками, з хлібом.
“Дай чай.”
“Додай цукру.”
“Салат закінчився.”
Курка сухувата, бурчала одна.
Пиріг підгорів, додала інша.
Я стискала зуби. Усміхалась. Збирала тарілки. Наливала чай.
Ніхто не запитав, чи хочу присісти.
Чи глибоко вдихнути.
Як добре, коли є молода господиня! сказала Оксана з удаваною теплотою. Все на ній тримається!
І тоді щось у мені надломилось.
Ввечері я сказала правду
Коли гості пішли, я вимила весь посуд, прибрала залишки, випрала скатертину.
Потім сіла на край дивана з порожньою чашкою.
Надворі темніло.
Соломія заснула калачиком.
Олег був поруч, закопавшись у телефон.
Слухай сказала я тихо, але твердо. Я більше так не можу.
Він здивовано підняв очі.
Ми живемо як чужі. Я тут як обслуга. А ти ти це бачиш?
Він промовчав.
Це не дім. Я постійно пристосовуюсь і мовчу. Я тут з дитиною. Я не хочу терпіти ще місяці. Втомилась бути зручною і невидимою.
Він кивнув повільно.
Зрозумів Пробач, що не звернув увагу раніше. Будемо шукати квартиру. Знімемо будь-яку головне, щоб нашу.
І ще тієї ночі ми почали шукати.
Наш власний дім, хай маленький
Квартира була невелика. Господар залишив старі меблі. Лінолеум скрипів.
Але як тільки переступила поріг мені стало легко. Наче знову повернула собі голос.
Ось ми вдома, зітхнув Олег і поставив сумки.
Оксана мовчала. Навіть не намагалась нас зупинити.
Не знаю, чи образилась, чи зрозуміла, що зайшла надто далеко.
Минула тиждень.
Ранки стали з музикою.
Соломія малювала на підлозі.
Олег варив каву.
А я дивилась на це і усміхалась.
Без стресу.
Без поспіху.
Без “потерпи”.
Дякую тобі, сказав якось Олег, обіймаючи. Що не промовчала.
Я подивилася йому у вічі:
Дякую, що почув.
Так, ідеальної ілюзії не було.
Але це був наш дім.
З нашими правилами.
З нашим гамором.
З нашим життям.
І це справжнє.
А як ти думаєш: якби ти була на моєму місці змогла б “притерпіти трохи”, чи втекла б ще в перший тиждень?