До кого ви? Соломія Яківна разом з Петром вийшли на ґанок і втупилися на гостю. Я до Соломії Яківни! Я онука, точніше, правнучка її. Я дочка Тараса старшого сина Соломії Яківни.
Соломія Яківна сиділа на лавці, залитій золотим сонцем, і ковтала перше весняне тепло. От і прийшла весна. Лише Господь знав, як вона пережила ту зиму.
«Ще одну таку не переживу!» подумала вона і з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки, чекала на неї. Гроші на похорон давно зібрала. Смертельну сорочку купила.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Яків Опанасович, велетень з рудобородим обличчям, і четверо дітей три сини та дочка. Жили дружно, рідко сварилися. Але діти, як пташенята, виросли й розлетілися.
Старші два сини вступили до університету, потім розїхалися працювати один до Львова, інший до Києва. Середній, ледачий у школі, став приватним підприємцем, згодом перебрався до Німеччини й там оселився. Донька теж не затрималася в селі втекла до Одеси й одружилася з моряком.
Спочатку діти часто навідували батьків. Листи писали, а з появою мобільників дзвонили. Потім зявилися онуки. Соломія Яківна брала пошарпану валізу й їхала до когось із них нянькувати.
Та й онуки виросли. Все рідше кликали бабусю, все рідше лунали дзвінки. А про те, щоб приїхати в гості, і зовсім забули не до того було. Робота, власні діти, клопіт.
Востаннє вони зібралися, коли не стало Якова Опанасовича. Здавалося, такий здоровий чоловік і раптом серце. Поховавши батька, діти розїхались. Спочатку ще дзвонили матері, але згодом і це зійшло нанівець.
Соломія Яківна пробувала дзвонити сама, але відчула зайва. І відступила. Так і жила останні десять років. Раз на рік хтось із дітей раптом згадував про неї, тоді вона тиждень ходила з посмішкою.
Одного разу вона знову сиділа на лавці й думала про своє.
Добридень, тітонько Соломіє! за тином стояв молодий хлопець і усміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Петре? Ти ж це?
Я, тітонько! зрадів він і зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, які день не могли прожити без сварки й горілки. Скільки вона його памятала завжди голодний, в о
