Пізній подарунок
Автобус різко тремтів на вибоїнах, і я, Григорій Семенович, ледь устояв на ногах, двома руками вчепився в жовтий поручень, що трохи зігнувся під моїми пальцями. Пакет із супермаркету боляче стукнув по коліну, а яблука тихо постукотіли всередині. Я стояв біля дверей і машинально рахував зупинки до своєї.
У вусі тихо шипіли навушники Оришка, моя онука, наполегливо просила, щоб я їх не вимикав: «Дідусю, якщо що подзвоню». Телефон лежав у зовнішній кишені сумки та був важким, як цеглина. Я знову перевірив, чи застебнута блискавка.
Я вже малював собі в уяві, як зайду додому, поставлю пакет на ослінчик у коридорі, зміню взуття, зніму пальто й охайно покладу шапку. Далі розкладу продукти, поставлю варити борщ. Увечері зайде син забере контейнери. У нього зміна, йому готувати ніколи.
Автобус загальмував, двері натужно відчинилися. Я обережно спустився сходинками та вийшов на двір. Діти ганялися із мячем, одна дівчинка на самокаті мало не врізалася в мене, але встигла звернути вбік. Біля підїзду в повітрі змішувався запах котячого корму й дешевого тютюну.
У квартирі я поставив пакет, перевзувся в домашні капці й поставив черевики носками до стіни. Пальто повісив на гачок, шапку поклав на полицю. На кухні розкладав: буряк до овочів, куряче стегно в холодильник, хліб у хлібницю. Витягаю каструлю, наливаю води стільки, щоб закривала долоню на дні.
Телефон невчасно затримтів. Я витер руки об рушник і присунув його до себе.
Так, Славцю, нахилився ближче до телефону, хіба ж так краще чути сина?
Татку, вітаю. Як ти? поспішав син, поруч хтось голосно вимагав уваги.
Та нормально, суп варю. Будеш забігати?
Так, буду години через дві. Слухай, у нас знову в садочку збір треба на ремонт групи. Можеш ну, як минулого разу
Я вже потягнувся до полички з документами, де лежала моя сіра зошитка з видатками.
Скільки саме треба? спитав я.
Якщо зможеш, то три тисячі гривень. Всі скидаються, але ти ж знаєш Зараз важко.
Розумію, дам, сказав я.
Дякую, татку. Ти в нас золотий. Я й суп твій прихвачу.
Після розмови вода вже майже вирувала. Поклав мясо, кинув лавровий лист, підсолив. Сів за стіл, розгорнув зошит у графі «пенсія» стояла акуратно виведена цифра. Під нею «комунальні», «ліки», «онуки», «непередбачене».
Додав рядок «садочок» і суму, затримав ручку. Цифри вишикувались, здавалось, що ось-ось посунуться, і залишилося не так багато, як хотілось би. Але й не критично. «Проживемо якось», подумав я та закинув зошит назад у ящик.
Магніт із маленьким календарем висів на холодильнику. Під датами кольоровий напис: «Міський будинок культури абонементи на сезон: класика, джаз, театр. Знижка для пенсіонерів». Магніт подарувала сусідка Маруся, коли на мій день народження несла пиріжки.
Я себе не раз ловив на тому, що мимохідь перечитую цю рекламу, поки закипає чайник. Сьогодні знову погляд ковзнув по слову «абонементи». Згадав, як колись ще до одруження з другом ходили в філармонію: тоді квитки коштували копійки, але щоби купити їх, треба було вистояти в черзі, мерзнути, жартувати, розтирати руки. У мене ще були тоді довгі волосся, піджак і найкращі туфлі.
Тепер уявив зал на концерті не був роками. Онуки на ялинки, вистави водять, але то інше: шум, хлопавки, крик. А тут… Я й сам уже не знаю, які концерти зараз йдуть, і хто на них ходить.
Повернув магніт, глянув на телефон зворотнього боку. Інтернет-сайт нічого мені не казав, а от телефон Повернув магніт, але думка вже засіла в голові.
«Дурниці, сказав сам собі. Краще Оришці куртку купити, росте, все дороге».
Послабив вогонь. До зошита повертатись не хотів, тож витяг зі схованки старий конверт там, на чорний день, лежали гривні заощаджень. Ці гроші відкладав на випадок на ремонт пральної, аналізи або ще якісь форсмажори.
Перебирав купюри, згадував рекламу з магніта
До вечора Славко вже був вдома. Зняв куртку, дістав пакети з контейнерами.
О, борщ, радісно, тату, ти як завжди. Вже їв?
Їв, їв. Гроші от приготував, дістаю конверт, відміряв три тисячі.
Тату, запиши собі, скільки залишилось, а то раптом не вистачить.
Занотовую, все за порядком.
Ти ще той економіст, посміхнувся він. А, до речі, в суботу знову до нас вийде? З Тетяною треба в супермаркет, а онуків лишити ні з ким.
Та вийде, звичайно. Які в мене ще турботи.
Він щось розповів про роботу й нові розцінки. Вже в коридорі обернувся:
Татку, ти так собі щось купуєш? А то все, що маємо, внукам і дітям.
Усе в мене є, мені нікуди.
Ну добре Бувай, приходь.
Квартира стала тихою. Помив посуд, витер стіл знову глянув на магніт. Якось раптово згадав його слова: «Ти собі щось купуєш?»
Вранці довго не встав з ліжка, вдивлявся у стелю. Онуки у школі й садочку, син на роботі. Ніхто не прийде до вечора. День вільний, але по суті, заповнений дрібницями: підлити квіти, підмести, розібрати газети.
Зробив легку зарядку, як просила сімейна лікарка: підняв руки, потягнувся до стелі, розімяв шию. Поставив чайник, насипав у кружку заварку. Поки чекали воду, знову зняв магніт із холодильника.
«Будинок культури. Абонементи»
Витяг телефон, набрав номер з пластику. Серце калатало чуть прискорено. Їм відповіла жінка:
Будинок культури, каса, слухаю.
Доброго дня. Я щодо абонементів.
Так, на який цикл цікавитеся?
Та навіть не знаю, які у вас є?
Вона терпляче перелічила: симфонічна музика, камерна, романси, дитячі заходи.
Для пенсіонерів знижка. Абонемент це чотири концерти.
А по одному?
Можна й по одному, але дорожче.
Розпитав ціну сума важка, але вкладається в «на чорний день». Але то значить залишиться дрібязок.
Подумайте, бо швидко розбирають.
Дякую, поклав трубку.
Чайник вже свистів, я наливав кипяток, сідав за стіл і писав: «Абонемент» і точна сума. Вирахував поділено на місяці не так уже страшно. Можна не купити печива та відкласти похід до перукаря.
Згадав обличчя онуків. Менший просив конструктор, Оришка танцювальні черевики. Син із невісткою все говорять про іпотеку. А моє бажання здалося вже некрасивим, ніби не на концерт, а в якесь місце, не для мене.
Зошит закрив. Помив підлогу, розібрав білизну, але думка про зал не відпускала.
Після обіду задзвонив домофон. Зайшла Маруся, тримаючи банку солоних огірків.
Ось, забирай, зайшла на кухню. Мені діти везуть нові. Як ти?
Живу, посміхнувся я. Думаю от
Я замовк, якось ніяково було сказати вголос.
Про що думаєш?
Про концерт Абонементи є. Колись ходив на такі. А зараз не знаю, чи треба
Маруся підняла брови.
А чого ти мене питаєш? Це ж твоя справа! Хочеш іди.
Та гроші
Та що ті гроші. Всім допомагаєш: синові дав, онукам купиш. А для себе? Куртка стара, черевики ті ж. Не вже ж одного разу не можна на музику.
Я вже ходив, відмахнувся. Але то було давно.
От і сходи, зайняла позицію Маруся. Свої гроші твоє право. Захочеш нікому не кажеш, скажеш, у поліклініку ходив. Та годі тобі, ти ж дорослий. Не оправдовуйся.
Її слова трохи зачепили, ніби мені потрібно було просити дозволу.
А на сцену не зберуся, мовив я. Сходи, серце
Там ліфт, запевнила вона. І взагалі, буду поруч підстрахую!
Після кави Маруся пішла, а я знову натис номер каси. Поки гудки не урвалися, сказав твердо:
Можна бронювати абонемент на «вечори романсу»?
Пояснили, що треба прийти із паспортом особисто. Записав адресу, прикріпив магнітом до холодильника. Серце калатало.
Дзвонила невістка.
Григорію Семеновичу, в суботу зможете приглянути за малими? У нас акція в «Епіцентрі»
Зможу, мені неважко.
Дякую! Привеземо щось може чай чи рушники?
Не треба. Мені нічого не треба.
Підійшов до холодильника, глянув на лист. Каса працює до шостої значить, треба йти завчасно.
Вночі наснилася зала: мякі крісла, сцена, люди в темному. Я сидів посередині і тримав у руках програмку, боявся ворухнутися, щоб не завадити сусідам.
Встав зранку важко. Та лист з адресою не зник із холодильника. Вийняв з шафи найкраще пальто, перебрав гудзики, вибрав теплий шалик, взяв паспорт, гаманець, окуляри й пляшечку води.
Посидів на ослінчику в коридорі, дослухався до себе нормально. «Дійду», вирішив і замкнув двері.
Йти до зупинки недалеко, але йшов обережно. Автобус підїхав швидко, всередині тісно, але хлопець поступився місцем.
Будинок культури був у двох зупинках від центру: велика стара споруда із колонами, банери на фасаді. Усередині пахло пилом та яблучними пирогами з буфету.
Каса праворуч, за склом усміхнена жінка. Віддав паспорт, сказав, що хочу вечори романсу.
Для пенсіонерів у нас знижка, пощастило ще є місця в центрі залу.
Показала на схему квадратики і ряди. Я махнув рукою.
Озвучила ціну рука здригнулася, але віддав купюру.
Ваш абонемент, дала красиву картонну картку з датами. Перше відвідування через два тижні. Приходьте заздалегідь.
Вийшов надвір. Легко присів на лавку й зробив ковток води. Поруч курили двоє підлітків, обговорювали музику, яку я й не знаю. Думав: «От і купив. Назад вже не відступиш».
Два тижні промайнули у звичайних клопотах сидів із малими, варив компоти, синові віддавав продукти. Кілька разів хотів розповісти про абонемент, та все переводив розмову.
У день концерту зранку відчув, ніби екзамен таке ж хвилювання в животі. Зробив усе заздалегідь. Подзвонив сину:
Я сьогодні ввечері не вдома. Якщо що, телефонуйте.
А куди йдеш? здивувався.
Я вагався. Не хотів брехати, але й говорити страшно.
До будинку культури. На концерт.
Пауза.
На який ще концерт? Тобі це треба? Там же молодь, гамір…
Це ж не дискотека. Романси.
Хто покликав?
Ніхто. Сам купив абонемент.
Ще одна пауза.
Тату може, краще ці гроші ну, ти розумієш.
Розумію, сказав я. Але це мої гроші.
Слова прозвучали несподівано рішуче для мене.
Ну добре. Твої так твої. Головне, не захворіти! Подзвони пізніше.
Домовились.
Після розмови я ще довго сидів, дивився на абонемент. Руки здригалися, але відступати не хотілося.
До вечора вдягнув найкращу сорочку, темний светр і акуратні штани, пригладив волосся. У кишеню склав усе потрібне.
На зупинці тісно, автобус переповнений. Оголосили потрібну зупинку й я пробрався до виходу.
У фойє будинку культури людей різного віку і літні парочки, і молодь, і бабусі. Я вже не був найстаршим.
Здав пальто, отримав номерок. Розгублений, але пішов за вказівником «Зал».
У залі півтемрява, горять лише електричні вогники.
Ваш ряд шостий, місце девяте, сказала адміністраторка.
Я пройшов, вибачаючись, сів у крісло, поклав сумку на коліна. Серце гупало, але вже від передчуття.
Сусіди переглядали програмки, я погортав свою не все впізнав із названь, але натрапив на знайомого композитора.
Світло погасло. На сцену вийшла ведуча. Я слухав, але зміст легко випаровувався головне, що я тут, поміж цих людей, а не вдома біля плити.
Коли заспівали мурашки по шкірі. Голос співачки, сумний, але сильний. Теми про кохання та розлуку відгукнулися чомусь дуже глибоко. Згадав, як колись, ще в іншому містечку, сидів у такому ж залі з Людою, яка давно вже пішла із життя…
Очі защипало не плакав, просто слухав, стиснувши край сумки. У якийсь момент відчув, як все тіло розслабилось. Музика заповнила простір і нудна економія ніби відступила.
Після антракту трохи затерпла спина, я вийшов у фойє. Люди пили чай, їли тістечка. Купив маленький батончик шоколаду таке рідко собі дозволяю. «Смачно», сказав сам до себе.
Поруч стояла жінка мого віку.
Хороший концерт, еге ж?
Давно такого не чув, посміхнувся.
Я й сама. Все не було коли. А якщо не тепер, то коли?
Поговорили трохи, потім пролунав дзвінок і знову повернулися в зал.
Друга частина пройшла швидше. Я вже не думав про гроші чи клопоти. Просто слухав. Коли все завершилось аплодував разом із іншими, поки не заболілі долоні.
Надворі вже сутінки. Я йшов до зупинки, втомлений, але щасливий. Приємне тепло залишилось усередині. Зробив щось важливе для себе нехай і мале.
Дома першим зателефонував сину:
Я вже повернувся. Все гаразд.
Ну як? Справді сподобалось?
Так. Дуже добре.
Він довго мовчав, а тоді:
Ти хоч задоволений. Але не захоплюйся. Ще ж треба копити на ремонт
Памятаю. Але абонемент купив, ще три концерти буде.
Три?! розсміявся здивовано. Ну, вже якщо купив ходи! Тільки будь обережний.
Повісив пальто, поставив сумку. Заварив чаю, відклав абонемент на стіл і вписав дати концертів у календар, що висить на стіні. Обвів кружечком.
Потім, коли син знов попросив грошей, я довго дивився у свій зошит. А потім спокійно сказав:
Можу дати тільки половину. Інше треба мені.
На що? механічно спитав він.
Я глянув на нього змучений, з темними колами під очима.
На себе. Мені самому також щось треба.
Він наче хотів сперечатися, та махнув рукою.
Як скажеш, татку.
Залишившись один, я взяв старий альбом. На одній фотокартці я молодий, біля будинку музики з програмкою і невмілою усмішкою.
Довго вдивлявся в те обличчя, намагався зв’язати його із відбиттям у дзеркалі. Потім сховав альбом.
На холодильнику поряд із магнітом причепив ще один листочок: «Наступний концерт 15-го». Трохи нижче «Вийти раніше!»
Моє життя не перевернулося: вранці суп і підмітання, поліклініка, онуки. Син все просить допомогти, і я допомагаю, наскільки можу. Але десь у глибині зявилось тихе переконання: у мене є свій час, маленькі плани, які не треба комусь доводити.
Часом проходжу повз холодильник, торкаюсь листочка, і всередині зявляється вперта впевненість: я маю право хотіти.
Одного вечора, гортуючи газету, натрапив на оголошення про гурток англійської для літніх у бібліотеці. Заняття безкоштовні, треба лише записатися.
Вирвав сторінку і поклав поряд з абонементом. Налив ще чаю й думав: це вже, мабуть, сміливо.
«Дослухаю спершу свої романси. А там видно буде».
Додав газетний вирізок у зошит. Але думка про навчання вже не здавалася неможливою. Перед сном підійшов до вікна, відсунув фіранку. У дворі світять ліхтарі, хлопчак ганяє мяча, старшокласник у навушниках мріє про щось своє.
Стою, спершись на підвіконня, і відчуваю, як у душі розливається рівний спокій. Життя йде далі, зі своїми турботами та обмеженнями. Але місце для чотирьох вечорів у залі і, можливо, для перших слів іншою мовою теж є.
Вимикаю світло, йду в кімнату, лягаю під ковдру. Завтра все буде, як завжди: ринок, дзвінки, прибирання. Але кружечок у календарі є, і це змінює щось важливе, навіть якщо крім мене ніхто цього не помічає.
Усе життя допомагав іншим, а зараз зрозумів: підтримка потрібна і собі. Маленька радість найкращий пізній подарунок.
