Алло, ваша дружина народила двійню!
Але… мені ж пятдесят два роки… та в мене й дружини нема!
Ну, не знаю… Їдьте подивіться, каже це ваші
Було це ще за часів, коли телефони були не в кожного. Я тоді саме вечеряв, коли почув ці слова. Подумав: певно, помилились номером. А втім, цікавість-таки взяла гору. Сів у свого старенького Запорожця і поїхав у обласну лікарню в Полтаву.
Заходжу в палату, і ледь не провалився крізь землю. На ліжку лежить моя колишня дружина Олеся, а поряд двоє крихітних, наче варенички, немовлят.
Олеся, це що за малюки такі? Чиї вони?
Сашкові, спокійно каже вона.
Я стою, мов укопаний.
Але тобі ж сорок девять… Та й ми вже як рік розлучені
Так, сім місяців тому розійшлися. Я тоді ще не здогадувалась, що вагітна.
І як таке може бути?
Думала, що то вже клімакс. Хто б міг подумати, що наше останнє прощання обернеться таким чудом Але, Сашко, я нічого не вимагаю просто вважала, що мусиш знати.
Та ще й двоє!… Памятаєш, скільки ми з тобою намагалися, та все марно.
Вір мені, я сама в подиві. І не знала про вагітність аж до пятого місяця. Думала, то нерви чи надмірна вага…
Олеся завжди була кремезна, і зміни навіть мамі її складно було помітити. Мені завжди подобалися жінки в тілі, й від Олесі я був у захваті. Ми жили як усі, вчилися мріяти про родину, лікування минали безрезультатно Тож вирішили житися для себе: працювали й на заробітки їздили, і Пирятин, і Камянець-Подільський відвідували, і, бувало, Європою проїздили.
Але останні пять років ми віддалилися. Змирилися діти, мабуть, не наш шлях. Вітер віку приносив осоружну самотність; думалось: хтось залишиться без рідного на старість…
Почали сваритися. Олеся ще більше набрала ваги. Якось сказала:
Саню, ми мучимо одне одного. Мабуть, нам треба розійтись Можливо, ти ще станеш батьком.
Я не хотів цього. Але вона наполягла. Розлучились з болем, із жалем…
А тоді, вже багато місяців потому, Олеся зізналася: довго боялася зателефонувати, не вірила, що народить, що все мине щасливо. Аж ось зробив Бог подарунок.
Того ж вечора я вирушив на центральний базар, купив обручку та пишний букет айстр. Знову в лікарню. Просто в палаті на коліно став.
Минули два роки Зараз ми живемо разом. Діти міцні та веселі, а ми з Олесею щасливі. Молоді ми лише душею.
Тож чи має щастя свої справжні строки придатності? Чи варто боятись його, покище живий і поки любиш?..
