Алло Остапе Це не Остап. Це Ярина Ярина? А ви хто?.. Шановна, а ви хто? Я дівчина Остапа. Щось хотіли? Він зараз затримується на роботі
У цьому дивному сні все відбувалося ніби під водою, змішалися кольори й голоси, а я, Марія Левицька, раптом відчула запаморочення, червона барва плямами розливалася по паркету, а живіт тягнуло так, що аж плечі ламалися. Все навколо крутилося стіни перетікали у вікна, а на підлозі стояли килими, як соняшники. Відчула, що дитинка вже поряд, ось-ось з’явиться там, на світлій межі між сном і явою.
Мій чоловік Остап вже пять років поспіль їздить на заробітки: то в Чехії вантажівку водив, то у Словаччині шпалери клеїв. Поїхав туди, шукаючи гривні й майбутнє для синів у нас двійко хлопчаків, і ми мріяли подарувати їм щастя. В глибині серця знали, що у Львові, серед бруківок, нічого грандіозного не зробимо українська мрія втікала у валізі Остапа.
І от там, у туманній закордонній реальності, Остапу почало неабияк щастити: щомісяця надсилав посилки з продуктовою магією варення, гречка, олія, шоколад, усе із запахом далекої дороги. Ще трохи кидав копійки на мою банківську картку, аби я у «ПриватБанку» відкладала під відсотки. Так ми і назбирали гривні на квартиру для старшого десь між лісовою вулицею й кам’яними сходами.
Здавалося, життя текло, як повільна вода у Дніпрі. Але декілька місяців тому щось у моєму тілі схибило наче кіт перебіг дорогу в сутінках. Перша думка клімакс. Але ні, вага росла, їсти хотілось дедалі більше, а сон падав на плечі, як важке покривало. Всі ознаки з Інтернету кричали: вагітність. Яку вагітність у 45 це як сніг у липні! Я не вірила, але зробила тест. На ньому дві смуги, червоні, як маки на Іванів день.
Ні синам, ні невісткам я нічого не казала. Навіщо? Щоб мої діти глузували з мене, старої, мовляв, мати зовсім здуріла на старості? Вирішила заховати вагітність. Зима лягла на поріг, надягала найтепліше вовняне покривало, старий гуцульський кожух. З-під пуховика ніхто не бачив мого круглого живота.
Та народити цю дівчинку я не бажала не кидати ж, що в 45 ще раз материнство ловити. Хтось скаже, не маю Богa в серці, але в мене дорослі сини й онуки. Я їм хочу час присвятити, а не знову бігати за підгузками по блідих кімнатах. Грошей в нас обмаль третя дитина не вміщалася у бюджет, Остап мав би знову їхати за кордон. А я сама залишалася тінню у квартирі, серед тіней.
Лікар казав: термін вже пізній, небезпечно щось оперувати. Я заплющувала очі, переконувала себе: все буде добре. Може, Остап зрадіє дитинка ж! Я вирішила йому зателефонувати через Viber, поділитися новиною, але камеру не вмикала, тільки голос понісся з темряви.
Алло, Остапе
Це не Остап. Це Ярина.
Ярина? А ви хто?
Шановна, а ви хто? Я дівчина Остапа. Він ще не прийшов, працює допізна.
Я кинула слухавку, сльози капали на підлогу, де червоні плями віддзеркалювалися у нічних лампах. У сні голоси розмивалися і танули, наче води Пруту чоловік зраджує десь там, де чужі стіни, чужі дівчата. Хотіла вмить написати заяву на розлучення, вигнати речі Остапа, стерти всі його сліди в квартирі.
Та ще залишалася надія. Може, любов втримає його вдома, він повернеться, коли дізнається? Знала, що взимку, в лютому, Остап приїде в гості у синів день народження, нарешті отримав відпустку. Навіть наснилося: утрьох гуляємо у парку, де каштани струшують мрії. Остап тримає за руку маленьку донечку, я за іншу, а позаду сипле сніг і світиться зоряна трава.
Якраз 14 лютого, на Валентинів день, Остап повернувся сірий плащ, в руках пакет, очі червоні. Я приготувала вечір, мов би у кіно: свічки, борщ, солодка музика. Дім світився тінями й ароматами.
Остапе, а в мене сюрприз. Я вагітна. Буде дівчинка.
Ах ти іродова душа! кричить Остап.
Він налився гнівом, як осінній град. Тарілки летіли на підлогу, руки гупали по столу:
Поки я як вол переорював чужі поля, ти гуляла по чужих обійстях?! Хочеш мені підсунути це байстря?!
Остапе, дай сказати
Відійди, не хочу тебе бачити! Остап штовхнув мене так, що живіт відчепився від часу, і я впала на підлогу, обперлась на гостре дерево столу.
Остап узяв сумку й грюкнув дверима, кімната задзвеніла, як купіль у церкві. Я, переповнена болем і кровю, ледве змогла дотягтися до телефону. Дивно, але відчувала дитинка народжується просто зараз, у світлій пастелі вечора.
Лікарі увійшли, як янголи у білому, а на руках у мене вже лежала донечка Ярослава, тиха, не плаче, тільки міцно спить і держить мене за палець.
Ну що, матусю, їдете з нами?
Ні, забирайте дитину, мені вона не потрібна.
Як ви так кажете?
Ось так! Забирайте, хай комусь буде потрібна. Вона мені розбила родину! Може, хтось її полюбить, але не я. Не хочу її бачити!
Я без докорів сумління віддала дівчинку лікареві, мене оглянули, пологи були простими, тиша в домі. Коли швидка подала звук сирени і поїхала, я все прибрала, вимила підлогу, пішла у душ і лягла спати.
Ніхто з дітей не знає, що я втратила донечку. Щодня ходжу в церкву, стою між свічками, молю Бога, щоб Ярослава виросла здоровою, щоб знайшла свою родину, стала гілочкою у іншому дереві. Я відчуваю, що не впораюся вдруге з материнством. Мрію лише про те, щоб Остап повернувся додому, перестав бути сном і став реальністю. А він знову в Чехії, спілкується тільки з синами, а мене ніби й не існує.
Хто захоче казати, що я дивна чи божевільна хай каже. Але в цьому сні я обрала чоловіка, а не дитину. І тільки Бог мені суддя.
