— Андрію, вдягни шапку, сину, на вулиці холодно!

Андрій, надягай шапку, сину, на дворі холод!
Та спокійно, мамо, якщо я не замерз у Карпатах, то сюди не приїду!
Так звучали його останні слова перед відїздом.
Андрій сів у маршрутку до Києва, а звідти далі, через океан, до Канади.
Обіцяв повернутися через два роки. Пройшло дванадцять.
Мати, Марія Ковальчук, залишилася у старій хаті.
Той самий дровяний печ, ті ж штори, та килимка, яку вона сплела у двадцять років.
На стіні фотографія Андрія у випускному плащі.
Під нею жовте листок: «Швидко повернусь, мамо. Клянуся».
Кожної неділі Марія завязувала хустку і йшла на пошту.
Відсилала листа, знаючи, що відповіді не чекати.
Розповідала про город, про холод, про корову сусіда.
І завжди завершувала однаковими словами:
«Бережи себе, сину. Твоя мати любить тебе».
Іноді поштарка, лагідно, казала:
Пані Маріє, можливо, не всі листи доберуться Канада ж так далеко.
Не шкода, донечко. Якщо листа не донесе пошта, то Бог його принесе.
У тому селі час текло поіншому.
Весни приходили й йшли, осені змінювалися.
Марія старіла повільно, мов свічка, що тихо гасне.
Щовечора, перед тим як згасне лампа, вона шепотіла:
На добраніч, Андрію. Мама тебе любить.
Одного холодного грудневого дня прийшов лист.
Не від сина а від незнайомої жінки.
«Шановна пані Маріє,
Мене звати Оксана. Я дружина Андрія.
Він часто говорив про мене, та я не наважувалась писати.
Пробачте, що роблю це зараз Андрій був хвора.
Боровся, як міг, та спокійно пішов
з фото в руках.
Перед тим, як закрити очі, сказав лише:
Скажи мамі, що я повертаюсь додому.
Щодня сумував за нею.
Відсилаю коробку з його речами.
З любовю,
Оксана».
Марія перечитала лист у тиші,
потім сіла біля печі і довго сиділа, не підводячи очей.
Наступного ранку сусіди бачили, як вона вносить коробку.
Обережно розпаковувала її, ніби береже стару рану.
У середину синя сорочка,
маленький блокнот,
конверт, запечатаний словами:
«Для мами».
Тремтячі руки розкривали його.
Папір пахнув снігом і тугою.
«Мамо,
якщо ти читаєш це, то я прийшов надто пізно.
Працював, заощаджував, та не зрозумів головного
час не купиш.
Кожного сніжного ранку я сумував за тобою.
Мріяв про твій голос, про твою борщ, про наш дім.
Можливо, я не був кращим сином,
але хотів би, щоб ти знала я завжди любив тебе в мовчанні.
У кишені сорочки я зберіг горщик землі з нашого подвіря.
Тепер вона зі мною скрізь.
Коли вже не можу, чую твій голос:
Тримайся, сину.
Якщо я не повернусь, не плач.
Моя любов знайде тебе у снах.
Я вже вдома, мамо тепер я не мушу стукати у двері.
З любовю,
твой син, Андрій».
Марія притиснула лист до грудей,
тихо пролила сльози як мами,
які вже нікого не чекають,
але ще когонебудь люблять.
Випрала сорочку, погладила праскою
і повісила її на спинку стільця, біля столу.
Відтоді більше не їла сама.
Однієї холодної лютневої ночі поштарка знайшла її
сплячу в кріслі.
У руці лист.
На столі чашка з теплим чаєм.
На обличчі спокійна усмішка.
Поруч синя сорочка ніби обіймала її.
Сусіди казали, що тоді вітер затих.
Село замовкло, ніби хтось нарешті повернувся додому.
Можливо, це була правда.
Можливо, Андрій виконав свою обіцянку.
Можливо, він повернувся лише іншим шляхом.
Бо є обіцянки, що ніколи не вмирають.
Вони здійснюються в тиші, між сльозами і снігом.
Бо дім не завжди місце,
іноді це зустріч, на яку чекали усе життя.