Запис у щоденнику, 18 березня, м. Львів
Сиджу у сквері біля будинку для літніх людей і не можу стримати сліз. Сьогодні мені виповнилося сімдесят, але ні син, ні донька не зателефонували, не приїхали, не пригадали про мене. Дійсно, хіба що сусідка по палаті, Катерина Іванівна, обійняла й привітала, ще й подарунок невеличкий підклала. А санітарка Марічка пригостила яблуком, мовляв, з днем народження. Сам заклад непоганий, але персонал байдужий, кожен до свого діла.
Усі тут знають, що сюди стареньких везуть доживати життя, бо вже стали тягарем своїм дітям. Мене сюди оформив мій син, Юрій, сказавши, що це на відпочинок і підлікування, а справжню причину я добре розуміла невістка, Ліля, була мною невдоволена ще з першого дня. Бо квартира була моя. Потім уже син умовив переписати її на нього. “Все буде, як раніше житимеш у себе вдома”, казав. Але не так сталося. Одразу вся їхня родина перебралася до мене, почалися щоденні сварки Ліля ніколи не була задоволена: то борщ не такий, то чисто не прибрала, то посуд не так поставила. Юрій ще спершу мене захищав, а потім теж перейшов на крики. Врешті взяли за звичку перешіптуватись, а як тільки я заходила мовчали.
І, ось, одного ранку син почав розмову: “Тобі, мамо, треба відпочити, здоров’я підправити”. Я, дивлячись йому в очі, ледве стримала сльози і спитала: У будинок пристарілих мене здаєш, Юрію?
Він почервонів, забігав: Та ти що, мамо, це ж санаторій, відпочинеш, місяць побудеш і додому.
Привіз мене, підписав папери і поспішив поїхати, пообіцявши, що скоро повернеться. Приїхав тільки раз: приніс два яблука, два апельсини, спитав, як справи. Не дослухав і побіг кудись. Відтоді вже другий рік я тут. Минув місяць а сина нема. Я подзвонила додому, а у слухавці чужий голос. Зясувалося: Юрій квартиру продав, і десь його тепер шукати. Я ще кілька ночей поплакала, а потім змирилася: додому мене не заберуть, нема чого сльозами горю допомагати. Найболючіше, що заради щастя сина я колись образила доньку.
Я народилася у Волинській області в селі. Там і заміж вийшла за свого однокласника Олексу. Великий був будинок, господарство тримали. Жили скромно, але голоду не знали. Якось до сусіда приїхав брат із міста розказував, яке там добре життя. І робота є, і зарплата добра, і житло молодим дають. Олекса загорівся давай, мовляв, у місто, там спробуємо. Продали все й поїхали у Львів. Квартиру отримали швидко, купили меблі і стареньку “Волгу”. Ось на тій “Волзі” Олекса і потрапив у аварію. У лікарні помер на другий день.
Після похорону я залишилася із двома дітьми сама. Щоб не голодувати, доводилось мити під’їзди вечорами, відкладати по копійці, щоб хоч якось дітей одягнути й прогодувати. Думала підростуть, допомагатимуть. Але сталося інакше.
Син втрапив у халепу, мусила позичати гроші, щоб не посадили, а потім два роки повертала борги. Донька моя, Леся, вийшла заміж, народила сина. Перший рік усе йшло добре, а потім хлопчик почав часто хворіти. Довелося Лесі залишити роботу, оббивати пороги лікарень. Довго не могли встановити діагноз. Лише через рік з’ясували, що варто лікуватися в інституті у Києві, та ж черга величезна. У цей час чоловік Лесі пішов від неї, хоч добре, що квартиру лишив. У лікарні Леся познайомилася з вдівцем, у якого теж донька мала таку ж недугу. Сприяли одне одному, зійшлися, почали разом жити. Через кілька років чоловік захворів, потрібні були гроші на операцію. Я тоді трохи назбирала грошей, хотіла сину дати на перший внесок за житло. Леся попросила допомоги а мені стало шкода віддавати чужій людині. Сину ж потрібніше! Відмовила. Донька тоді сильно образилась сказала на прощання, що я їй більше не мати, щоб ніколи до неї не зверталася.
Вже двадцять років жодного листа, жодного дзвінка від неї. Леся вилікувала свого чоловіка, всіх дітей зібрала і переїхала кудись до Одеси, до моря. Якби можна було повернути час зробила б усе по-іншому. Але назад дороги немає.
Тихо встала зі скамейки та поволі попрямувала до входу. І тут почувся голос:
Мамо!
Серце вибилося з грудей. Озирнулась. Леся. Мені ноги підкосилися, та донька підбігла й підхопила мене.
Я нарешті тебе знайшла Брат не хотів давати адресу, але я пригрозила судом за квартиру, так одразу змовк
Ми сіли на диванчик у холі. Леся обняла мене.
Прости, мамо, що стільки часу мовчала. Ображалась, потім соромно було, все відкладала. А тиждень тому приснилася ти мені ніби блукаєш лісом і плачеш. Прокинулася з важким серцем. Чоловік каже поїдь, помирись із матірю. Приїхала чужі люди, про тебе ні слова. Я знайшла адресу брата. Ось я тут. Збирайся, мамо, поїдеш до нас. У нас великий будинок на березі моря, чоловік сказав: якщо матері погано забирай до себе.
Я міцно пригорнула доньку, і заплакала тепер це були сльози щастя.
Вічна правда: Шануй батька й матір, щоб довгі роки прожити на землі. Зрозумів я у це сімдесятиріччя сімя й любов дорожчі за будь-які квартири чи гроші. Гріхи та образи не гроші, їх із собою не забереш. Насамперед треба берегти близьких, доки не пізно.
