Оксано ще молода ще народить! ганяла цю фразу Люда Іванівна на кожній вулиці райцентру. Насправді дитина виявилася нікому не потрібною. Ніби як всі хотіли, а тепер хоч трава не рости.
Оксана і Тарас виросли в мініатюрному містечку на Тернопільщині обидва в одній школі та одному класі. Після випускного поїхали вчитись у Львів, а потім пробували щастя в Києві. Зняли крихітну торбу на Троєщині, знайшли собі роботу, жили разом без розпису. Але коли Оксана повідомила Тарасу, що чекає на дитину той зібрав тапки й зник. До дітей він був ще не готовий може, колись потім.
Оксана мало не зїхала з глузду, намагалася дати собі раду і повернулась додому, на Тернопільщину. Мама Тараса Люда Іванівна, головна бухгалтерка місцевої районної газконтори оголосила цілому селу, що Оксанка має дитину від коза будь-кого, але точно не сина. Ситуацію солодко підігрівало те, що наші сімї сусіди, хата через город.
Знали все: і подруги, і сусіди, і дядько Степан з четвертого поверху. Оксана народила дівчинку справжню красуню! Але скандал не вщухав. Люда Іванівна на базарі верескливо репетувала:
Дивіться-но! Всі ми чорняві, а дитя біляве! Та й носик точно не наш. Ну, може ж бути таке! Ще й вроди Бог не дав ми всі з вигляду як із кіно, а ця Ще й в рід впхатись хоче! Біда якась.
Оксана вже нажила стільки нервів, що вирішила: досить! Настав час ДНК-тесту. Ну шо результат миттєвий: бабуся миттю запросила Оксану в гості. Онучку одразу обсипали подарунками: комбінезон за півтори тисячі гривень, якісь моднячі черевички, іграшки всякі. Оксана, що жила з материнською пенсією мами, була майже щаслива.
Якось Люда Іванівна попросила взяти малечу до себе на кілька днів. Оксана каже: Їй лише рік, зараз без мене ніяк! Бабуся надонька докорила, скривилась.
Після кількох днів образи пригрозила судом встановити право на спілкування та навіть виховання онуки. Мовляв, дитині зі мною краще жити! У неї все для розвитку: дім, піаніно, пластуни, хоча б французька буде. До того, в сина квартира, доходи, він перераховує аліменти, а мати безробітна! Та й молода ще Оксана, хай собі ще одне родить, а цю віддасть з миром. У райцентрі кожен в суді її знає зрозуміло, на чийому боці сила.
Оксана не здалася: кілька років судились. Весь райцентр шепотівся Боже, за ту дитину ціла війна!. Рідня Тараса витягла свідків, бігали з телефонами, шпигували. Оксані довелось виїхати, кілька разів переїжджала, втаємничувалась цирк із слонами!
Та життя йшло далі: Тарас одружився заново, наробив собі тронного спадкоємця синочка. Люду Іванівну вже займав новий внук. А донька Оксани, вже першокласниця, оселилася в Оксаниної мами, поки мама в Києві працює мусить возитися між столицею та домом. Одного дня Оксана зустріла хлопця, почала нове життя. Мама її благословила, пообіцяла нагледіти онучку. Забереш її, як усталишся! казала.
Так і вийшло. Оксана вийшла заміж винаймають двокімнатну на Позняках, чекають на спільного малюка. Все наче добре але доньку так і не забрала. І місця немає, і новий чоловік не горить бажанням виховувати чужу дитину. Ну і школа, знайомі хай поки з бабусею, думала Оксана. Зате мама не одна, і донька при ділі. Та тут у бабусі здоров’я підкосило швидкі, лікарні, діагнози… Донька ночувала у сусідів-пенсіонерів. Про дитину бабця Люда вже згадувала рідко, а зустрівши Оксанину маму, посміхалась загадково:
От якби послухали мене! Віддала б одразу зараз дитя у ліцеї іноземних мов, на свята грала б на фортепіано. Мовляв, мама її покинула. Що з неї виросте? У мене вже новий внук, у нього все буде: і гуртки, і школи, і танці!
Тарас донькою не цікавився взагалі. У підсумку та, за кого воювали і тягалися по судах, опинилась нікому не потрібною. І хто знає, як і ким зросте дівчинка даліОдного вечора, коли Оксана вкотре з тривогою дзвонила до мами, в двері її орендованої квартири подзвонили. На порозі стояла донька сама, з важким рюкзаком і щемливим поглядом. Позаду, на сходах, стояла сусідка з райцентру, метушливо складаючи руки. Ваша мала, лагідно всміхнулась вона. Каже, додому хоче.
Оксана кинулась до неї, обійняла, впізнала у вигляді вже не малечу, а вперту дівчинку, схожу на себе в юності. Новий чоловік мовчки стояв у коридорі, погляд у підлогу. Донька сіла на ліжко і, обійнявши коліна, прошепотіла: Я не хочу бути нічиєю чужою. Можна я тут залишуся?
Я більше не дам тебе нікому, сказала Оксана і вмить відчула себе сильною, здатною на все. Того вечора, поки Київ за вікном миготів світлом реклами та маршруток, мати з донькою готували картоплю по-селянськи, сміялися, а потім обрали місце для ще одного ліжка.
Життя не стало простіше. Але тепер у кожного було своє: у Люди Іванівни пришпилені до холодильника фото нового онука; у Тараса рахунок аліментів і затишок у власній родині. А в Оксаниної дівчинки мама. Бо іноді, щоб стати щасливим, досить просто знати, що для когось ти не груз, не розмінна монета, а власна, єдина, безцінна дитина.
