Катерина Іванівна сидить у затіненому дворику лікарні на лавці й тихенько витирає сльози. Сьогодні їй виповнюється 70 років, ані син, ані донька не приїхали, навіть не подзвонили, не згадали.
Тільки сусідка по палаті, Оксана Михайлівна, привітала і презентувала маленький сувенір. Ще й санітарка Марічка пригостила яблуком мовляв, на честь дня народження. Пансионат добрий, з ремонтом, але персонал здебільшого байдужий.
Тут усі знають: сюди стареньких привозять діти, яким свої батьки стали за тягар. Сина Катерина Іванівна сюди сама привіз, сказав «відпочинеш, підлікуєшся», а насправді вона стала зайва невістці.
Адже квартира була її. Потім син вмовив переписати на нього мовляв, нічого для мами не зміниться, житиме як і раніше. Але після підпису вся родина сина переїхала до неї, і одразу почалися сварки із невісткою.
Все їй не так: не так борщ зварено, у ванній не прибрано постійно робила зауваження. Син спершу вступався, потім і сам почав гніватися. Незабаром Катерина Іванівна помітила: син з дружиною про щось нишком радяться, а як вона заходить замовкають.
Одного ранку син завів розмову: «Тобі відпочити треба, підлікуватися» Катерина спитала з болем в очах:
Ти мене в будинок для літніх віддаєш, сину?
Він зблід, заметушився й винувато промовив:
Та що ти, мамо, це ж санаторій. Посидиш місяць і назад додому.
Привіз її, нашвидку підписав якісь папери, поспішно попрощався й поїхав, пообіцявши швидко повернутися. Лише раз приїхав за два роки приніс кілька яблук і апельсинів, спитав про справи й, недослухавши, вже поспішав.
Вже минуло більше року, як вона тут живе. Минув місяць, син так і не зявився, вона подзвонила додому відповіли чужі люди. Зясувалось, квартиру син продав, і куди дівся ніхто не знає. Катерина Іванівна проплакала ще кілька ночей, та й сліз уже не лишилося, бо знала: вже не повернуть її додому. Гірко, що в свій час вона образила доньку задля щастя сина.
Катерина народилася в селі на Полтавщині. Однокласника свого, Петра, заміж взяла великий дім, господарство. Жили скромно, але ніколи не голодували. Та одного разу сусід, що перебрався до міста, став Петру втовкмачувати, як у Полтаві добре і зарплати більші, і з житлом легше.
Петро загорівся, і умовив дружину продати двір та податися в місто. Дійсно, квартиру дали швидко, купили меблі, старенький «Москвич». Але Петрові не пощастило на машині потрапив у аварію.
Два дні Катерина не відходила від чоловіка, та чоловік помер. Після похорону лишилася з двома дітьми. Щоб прогодувати і вдягти, вечорами мила підїзди. Думала виростуть, допоможуть. Але не так сталося.
Синові довелося позичати гроші, аби його не посадили віддавала борги два роки. Донька Ганнуся віддалася рано, народила сина. Спершу все було добре, а потім той почав часто хворіти. Ганнуся мусила кинути роботу, возити малого по лікарнях, а діагноз довго не могли встановити.
Врешті-решт у Києві діагностували рідкісну хворобу, що лікується тільки в інституті, а там величезна черга. Поки донька їздила лікарнями, від неї чоловік пішов, залишивши квартиру. Десь у обласній лікарні зустріла вдовця, чия дочка мала те саме захворювання.
Потоваришували, почали жити разом. Через кілька років чоловік тяжко захворів, гроші треба були на операцію. У Катерини відкладені гривні були хотіла синові допомогти із першим внеском за квартиру.
Коли ж донька попросила позичити для свого чоловіка, Катерина пошкодувала: мовляв, для «чужої людини» шкода, рідному синові іще дуже потрібно, відмовила. Донька боляче образилась, на прощання сказала: «Ти мені більше не мати. Як тобі буде зле не звертайся.»
Вже двадцять років вони не спілкуються.
Донька вилікувала чоловіка, забрали дітей і переїхали до Одеси, на саме море. Якби можна було повернути минуле Катерина б усе зробила інакше. Але долю не зміниш.
Катерина повільно піднімається з лавки і йде до корпусу пансіонату. І раптом:
Мамо!
Серце тьохнуло, обернулася повільно. Перед нею донька. Ганнуся. Катерина ледве не впала, але донька швидко підбігла й підтримала.
Я ж тебе так довго шукала… Брат не хотів адресу давати, довелось пригрозити, що через суд поверну квартиру одразу зламався.
Вдвох сіли в холі на диван.
Пробач, мамо, що довго не давала про себе знати. Спершу образа була, потім часу не вистачало, соромно було. А тиждень тому ти мені наснилася ніби йдеш лісом і плачеш, такий сум
Вранці важко стало на душі. Все розказала чоловікові він порадив їхати й помиритися. Я приїхала, а там чужі. Довго шукала адресу брата і от знайшла. Поїдеш зі мною! Знаєш, який у нас дім? Великий, біля самого моря. Чоловік наказав: якщо мамі зле, забирай додому.
Катерина обняла доньку й заплакала цього разу від радості.
«Шануй батька твого і матір твою, щоб добре тобі було і щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі»Донька взяла маму під руку ніжно і впевнено, як ведуть додому заблукалу дитину. За вікном уже розпогодилося, промені сонця заграли на бузкових кущах. Катерина Іванівна ще раз озирнулася на свій двір і гірко всміхнулася: тут залишилася її самотність, але попереду чекало нове життя.
Вони вийшли за ворота пансіонату, і Катерина вперше за довгий час відчула себе потрібною. Ганнуся тримала мамину руку так міцно, як свого часу Катерина тримала її, коли вони збирали в полі квіти.
Поїдемо до моря, мамо, усміхнулася донька. Там кожен ранок як початок усього.
Шепіт листя над доріжкою відповів їм лагідним шелестом. Катерина з вдячністю подивилася на доньку і мовила:
Бачиш, Ганнуся, весна знову прийшла до нас.
Вона ступила за поріг старого життя, залишаючи назавжди всі образи, й рушила назустріч новому світанку під руку з тією, в кому жила надія, любов та прощення.
