Коли ми з Романом зайшли до квартири Софії, мене відразу огорнув такий аромат, що я ледь не забула, навіщо прийшла. Пахло свіжоспеченим м’ясом, теплим хлібом, спеціями, які ніби танцювали у повітрі. Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — це був запах затишку, свята та чогось чарівного. А коли подивилася на стіл, то й слова завмерли. Там стояли страви, які можна було б виставляти у музеї кулінарного мистецтва. Чесно, я навіть не знала, з чого почати — захоплюватися чи брати тарілку.
Софія, моя давня подруга, завжди була справжньою чарівницею на кухні, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Романом прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «просто так», без приводу, щоб поспілкуватися та провести час разом. Я, зізнаюся, очікувала чогось простого: ну, салатик, може, запекла курка, чай з печивом. Але те, що я побачила, було справжнім кулінарним видовищем. Стіл ломився від угощень: рум’яна свиняча вирізка з скоринкою з трав, картопля, запечена з розмарином, овочі, викладені так, ніби це картина, та пиріг із золотистою корочкою, від якого пахло яблуками та корицею. А ще соуси — три різні, у маленьких витончених соусницях, і кожен, як з’ясувалося, був шедевром.
«Софіє, ти що, ресторан збираєшся відкривати?» — випалила я, не в силах відвести погляд від цього розкошу. Софія лише засміялася й махнула рукою: «Ой, Оленко, це я просто захотіла вас пригостити. Сідайте, зараз усе спробуємо!» Роман, мій чоловік, який зазвичай небагатослівний, вже тягнувся до виделки, але я його зупинила: «Почекай, я спочатку сфотографую, таке треба в інтернет викласти!» Софія заплющила очі, але було видно, що їй приємно. Вона завжди така — готує з душею, а потім робить вигляд, що це дрібниці.
Ми сіли за стіл, і почався справжній бенкет. Я спробувала м’ясо — воно тануло у роті, з легкою ноткою часнику та чогось ще, що я навіть не змогла розпізнати. «Софіє, що за чаклунство?» — запитала я, а вона з посмішкою відповіла: «Секретний інгредієнт — любов!» Я, звісно, засміялася, але, якщо чесно, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат з помідорів та огірків у неї перетворився на витвір мистецтва? Роман, який зазвичай їсть мовчки, раптом видав: «Софіє, якщо ти так готуєш щодня, я до тебе переїжджаю». Ми всі реготали, але я помітила, що він уже прикидає, як би взяти ще.
Поки ми їли, Софія розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона цілий день провела на кухні, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Ось цей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки додала ваніль і трохи більше кориці». Я слухала й думала: як у неї вистачає терпіння? Я, якщо чесно, на кухні більше години не витримаю. Моя коронна страва — це макарони з сиром, і то, якщо сир уже натертий. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обняти господарку.
Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Софія. Не лише їжа, а й увесь її дім ніби дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка з квітами, свічки горіли, створюючи затишну півтемряву, а з динаміків тихо лунала якась джазова мелодія. Я зловила себе на думці, що давно не почувалася так розслаблено. Навіть Роман, який зазвичай після вечері відразу занурюється у телефон, сидів, усміхався й розповідав історії зі своєї молодості. Софія зуміла перетворити звичайний вечір на справжнє свято.
Десь між другим шматком пирога і чашкою трав’яного чаю я запитала: «Софіє, як ти все це встигаєш? Робота, дім, а ще й такі вечері готуєш!» Вона задумалася й відповіла: «Знаєш, Оленко, для мене готування — це як медитація. Я вмикаю музику, нарізаю овочі, замішую тісто — і всі проблеми зникають. А коли бачу, як ви це їсте, розумію, що воно того варте». Я подивилася на неї й подумала: от би мені хоч крапельку її таланту й терпіння. Може, тоді б і я навчилася пекти пироги, а не замЯ обіцяла собі, що наступного разу не соромитимусь своїх простих страв, адже головне – бути разом і ділитися теплом.
