«Іди звідси, кажу! Чого тиняєшся?!» — сувора Клавдія Матвіївна ставить на стіл під старою яблунею гаряче блюдо з пиріжками й виганяє сусідського хлопчика. — «Коли вже твоя мати за тобою дивитися почне, ледащо!»
Худорлявий, мов тичка, Санько-Коник ображено плететься до свого ґанку. Його мати Катерина — мов лісова ельфійка, самотужки підіймає сина, про її родину в напівзабутому селищі говорять пошепки, а самого Санька дражнять «Коником» за незграбність і доброту.
Навіть сусіди скоса дивляться на Катю і її сина, доки одного дня на дні святкування онуки Клавдії маленька Світланка не зникає біля старого покинутого колодязя. Коли всі розгублені, лише Коник наважується в ризиковану мить стрибнути у темряву й врятувати дівча — попри страх, біль і зневагу оточення.
Чи змінить геройський вчинок хлопчика-«страшила» ставлення сусідів? Якою ціною доведеться Катерині відстояти сина в цьому жорсткому світі, де головне — не краса, а безмежна материнська любов?
Натхненна українською звитягою й материнською самопожертвою історія про хвацького Коника, який самотужки змінює серця дорослих, долаючи впередження, і доводить — справжня краса та сила живуть у душі! Та йди звідси, казала! Що ти тут тиняєшся?! Ганна Семенівна, гуркочучи, виставила на стіл під розлогою
У нашій родині чотири покоління чоловіків трудилися на Львівській залізниці! А ти що принесла?
Та не в мене син. А в сусідки моєї, Марії. Чоловік твій раніше часто заходив до неї, от і приніс їй у подолі.
Наталя Іванівна повертається з магазину із важкими торбами, а біля воріт стоїть чужа машина: “Хто це завітав непроханим гостем?” – подумала вона. Та коли на подвір’ї побачила сина Віктора, кинулася його обіймати, але він зупинив: “Мамо, сядь, я мушу щось розказати…” Що ж такого сталося у родині, чого Наталя навіть і уявити не могла?
Життя Наталі Іванівни у мальовничому українському селі, де після смерті чоловіка єдиною розрадою був син, який осів у місті. Скупі візити, подарунки, гостинці від матері й сусідські плітки про загадкову знайому сина. Та одного дня Віктор повертається до матусі не сам, а з похмурим хлопчиком Юрчиком, і зізнається: він уже одружений, а Юрко – син дружини, яка суворо остерігається свекрухи. Наталя погоджується на літо прихистити нелегка хлопчиська, який переконаний, що “бабуся Наталя погана”.
Як же знайде вона шлях до серця Юрчика? Чи зможе добротою змінити дитячу настороженість і материнський упереджений страх? Чи стане Наталя справжньою бабусею для чужого сина і чи прийме невістка Олена щире серце свекрухи-українки? Зворушлива історія про силу доброти, прощення і сімейне тепло, в якій кожному знайдеться місце під рідною стріхою. Наталя повільно йде від магазину, тягнучи важкі сумки з покупками. Вже майже дійшла до свого двору, як
– Ну, Рижик, підемо вже… – буркнув Валерій, поправляючи саморобний повідець зі старої мотузки. Він застібнув куртку під саму шию й затремтів. Цьогорічний лютий особливо лютував – сніг з дощем, вітер пронизував до кісток. Рижик – двортер’єр із тьмяною рудою шерстю й одним сліпим оком – з’явився в його житті рік тому. Валерій тоді повертався після нічної зміни з заводу й побачив його біля смітників. Пес був побитий, голодний, а ліве око затягнуте пеленою. Голос аж різонув по нервах. Валерій упізнав того, хто говорив, — Сергійко Кривий, місцевий авторитет років двадцяти п’яти. Поруч із ним товпилися троє підлітків – його «бригада». – Гуляємо, – коротко відповів Валерій, не піднімаючи очей. – А ти, дядьку, податок платиш за вигул такого урода? – зареготав один з хлопців. – Дивись, який страшний – око криве! Полетів камінь. Влучив Рижику в бік. Собака заскавучав, прижався до ноги господаря. – Відчепіться, – тихо сказав Валерій, але в голосі бриніло залізо. – Ого! Дядько Кулібін розговорився! – Сергій підійшов ближче. – А ти не забув, що це мій район? І собаки тут гуляють з мого дозволу… Ну що, Лиско, ходімо вже… пробурмотів Валерій, натягуючи нашвидкуруч зроблений повідець зі старої мотузки.
Найголовніше Температура у Соломії піднялася блискавично. Ртутний термометр показав 40,5, і майже одразу
Картку Павло попросив у середу, за ранковою трапезою. Голос його був спокійний, трішки стурбований але
РІДНА НЕВІСТКА
– Мамо, я одружуся з Емілією. Через три місяці у нас буде дитина, – син поставив мене перед фактом.
Я не дуже здивувалася цій новині, бо з Емілією син мене заздалегідь познайомив. Насторожував вік нареченої – їй ще не виповнилося й вісімнадцяти. Та й нареченому ще треба було йти служити до війська. Самі ще діти, а вже весілля їм подавай, дитина на підході.
Довго не могли знайти весільну сукню для Емілії – сьомий місяць вагітності давав про себе знати.
Коли відгуляли весілля, молоді стали жити у батьків Емілії. Проте син щотижня приїжджав до мене. Замикався у своїй кімнаті та просив не турбувати. Я, як мати, хвилювалася.
…Телефоную Емілії.
– У вас все гаразд з Ромою?
– Звісно, а що таке? – невістка спокійна, як удав.
– Еміліє, а ти знаєш, де зараз твій чоловік? – намагаюся докопатись до суті.
– Галино Юріївно, займайтесь своїми справами. Ми самі розберемося без вас, – це було перше і далеко не останнє хамство у мій бік.
– Вибач, що забрала у тебе час, – відступаю і кладу слухавку.
Я людина спокійна і миролюбна. Тому в їхні справи не лізла. Варіться у власному соку – не буду на заваді.
…Невдовзі Емілія народила Варвару. Це ім’я мені зовсім не подобалося, тому я називала внучку по-своєму – Басею.
Сина забрали до війська.
Рома служив далеко від рідного дому. Я всі два роки служби приїжджала до онучки Басі. Щоразу, бачачи Емілію, помічала, як вона гарнішала. Дуже вже була вродлива, хитрюща. Це мене лякало. Емілія вступила до університету, а там спокус – хоч відбавляй. Були у мене думки: чи дочекається Рома цієї красуні-студентки.
Емілія мене не дуже любила: коли я приходила до Баcі, вона зітхала, швидко подавала мені візочок і проводжала на прогулянку. Щоб лише очі не бачили. Могла і поглядом образити. Навизна неприязнь – не те слово. Але ворожнечі не хотілося, скоріше б забратись з того непривітного дому.
…Відслуживши, Рома повернувся до сім’ї. Дивлюся – все добре, мирно, по-людськи. Бася росте, Рома обожнює дружину, невістка – господарочка-красуня. Серцю радість. Так у благополуччі минуло п’ятнадцять років.
…А потім Емілію, наче підмінили. Почалися коханці. Багато. І не приховувала – гуляла відверто. Як каже народна приказка: квашню кришкою не прикриєш. Рома терпів це три роки – любив і страждав.
Вона боляче жаливала чоловіка, глузувала. Я була шокована. Але теми моралі не піднімала – боялася Емілію, як чорт ладану. Погляне – аж мурашки по шкірі.
– Синку, які у вас з Емілією стосунки? Сварка? Через що?
– Не хвилюйся, мамо, все владнається, – заспокоював Рома.
Здавалося, син ніби відчуває вину і тому терпить. Вирішила піти до Емілії, не давав спокою їхній розрив.
– Еміліє, можна у тебе щось спитати? – тихо кажу, не хочу розізлити невістку.
– Ви, Галино Юріївно, краще спитайте у свого сина, чим і ким він займається на фірмі? Моя тітка працює там же – все мені розповіла. Одним словом – ваш син мені зраджує! Він перший почав, – Емілія перейшла на крик.
Господи, навіщо я туди сунулася? Ромі не сказала нічого. Будь як буде. Себе замучиш, а всім не догодиш.
…Емілія і Рома невдовзі розлучилися. Бася залишилася з мамою.
Рома пустився у всі тяжкі – жінок змінював, як рукавички: брюнетки, блондинки, шатенки. Постіль порожньою не була.
Емілія майже одразу вийшла заміж – про це повідомив Рома, навіть заплакав. Емілія була турботливою до нового чоловіка.
Наступною дружиною стала Жанна – мініатюрна, спритна, хазяйновита. Ромі – тридцять п’ять, Жанні – сорок. Син окрилений, стелиться перед Жанною. Вона швидко заволоділа його душею й тілом.
Відразу поставила умови: офіційний шлюб, квартира для доньки, повне забезпечення.
Рома танув перед другою дружиною.
Жанна, на відміну від Емілії, нав’язувалась у подружки, кликала на “ти”. Мені таке панібратство не до душі, але не люблю конфліктів – тому змовчала. Всі подарунки від Жанни, куплені на гроші Роми, висять у шафі – душа до них не лежить.
І посмішка у неї натягнута, і слова нещирі – любить не Рому, а гроші. Словом, фальшива. Знайшла собі “грошовий мішок” і живе собі.
Інша річ – Емілія. Кричала, але щиро – по-батькові зверталась, Ромку любила.
Жанна не варить обідів, купує готове; якось злегка дорікнула їй:
– Ти б хоч Ромі суп зварила, бо все всухом’ятку їсте.
– Галя, не вчи сороці присядку!
…Подруги у неї – на першому місці. Такі ж “гуляки”. Раз на тиждень – сауна, кафе, бутіки. Не по ній – одразу істерики.
Жанні дай яйце, та ще й очищене. Як можна жити з такою жінкою – не розумію. Вважаю їхню зустріч помилкою.
…Все частіше пригадую господарську Емілію. Є з чим порівнювати – її холодець, голубці, торти… А Рома не зумів вдержати таку жінку – сам винен. Рада, що Бася мене не забуває, тішить різними дрібничками.
Емілія для мене – рідна невістка, хоч і колишня. Ціну речі дізнаєшся, коли втрачаєш. Жанна – лише випадкова пасербиця. Жаль сина. По-моєму, у Роми досі в серці живе Емілія. Та назад дороги немає… РІДНА НЕВІСТКА Мамо, я одружуюсь на Лесі. Через три місяці в нас буде дитина, син сказав мені це так
Миколо Семеновичу, ви знову проспали! голос водія Маршрутки звучить ласкаво, але трохи здивовано.
А ще вона зрозуміла, що свекруха не така вже й підступна жінка, як здавалося всі ці роки: історія Надії, яка тридцятого грудня залишилась одна вдома, поки чоловік Діма пішов на полювання, син у бабусі, і, піддавшись смутку, вирішила сходити до шкільної подруги Ірки — зустріла там свою першу любов, але наступного ранку, після нічного пригоди, вдома її чекав сюрприз і несподівана підтримка від свекрухи Зінаїди Петрівни, яка виявилася союзницею в найважчу мить. А ще Надія усвідомила, що свекруха не така вже й шкідлива жінка, як вона думала всі ці роки.
