Мельник Богдан

— Мам, я вже десять років, правда ж? — несподівано запитав Мишко, повернувшись зі школи. — Ну і що? — здивовано подивилася на сина мама. — Як це — “ну і що”? Ти хіба забула, що ви з татом мені обіцяли дозволити, коли мені виповниться десять років? — Дозволити? А що саме ми тобі обіцяли дозволити? — Завести собаку. — Ні! — злякано вигукнула мама. — Що завгодно, тільки не це! Хочеш, ми купимо тобі електросамокат? Найдорожчий. Але з умовою, що про собаку ти більше навіть не згадаєш. — Ось так ви зі мною… — образливо насупився хлопець. — А ще — батьки… Вчите мене, що обіцянки потрібно тримати, а самі про свої забуваєте… Ну-ну… Мишко зачинився у своїй кімнаті й не виходив аж до татової появи з роботи. — Тато, а ти пам’ятаєш, що ви з мамою мені обіцяли… — знову почав він, та батько перебив його: — Мама вже мені зателефонувала та розповіла про твоє бажання! Тільки не розумію, навіщо тобі це? — Тату, але ж я так давно мрію про собаку! Ви ж знаєте! — Знаємо, знаємо! Начитався казок про Малюка та Карлсона й поводишся як малий! Мало чого ми з мамою не мріємо. А ти знаєш, що породисті собаки дуже дорогі? — А мені не потрібна породиста, — тут же вигукнув Мишко. — Мені підійде і звичайна. Навіть — покинута. Я нещодавно в інтернеті читав про покинутих собак. Вони такі нещасні… — Ні! — перебив його тато. — Що значить — непородиста? Навіщо нам така? Вона ж некрасиво виглядає! Отже, Мишко, вирішимо так. Я згоден прихистити вдома покинуту собаку, але тільки якщо вона буде породистою й молодою. — Обов’язково таку? — зморщився Мишко. — Так! — Тато хитро поглянув на маму й непомітно їй підморгнув. — Ти ж будеш нею займатися, дресирувати, на виставки водити. Правильно? А стару собаку дресирувати запізно. Тож якщо знайдеш у місті гарну покинуту породисту молоду собаку, ми з мамою погодимось. І підемо тобі назустріч. — Добре… — зітхнув сумно хлопчик. Бо ще жодного разу не бачив у місті покинутої породистої собаки. Але надія помирає останньою, і він вирішив спробувати. У неділю Мишко подзвонив своєму другові Вовчику, і після обіду вони вирушили на пошуки. До вечора вони обійшли майже пів міста, але жодної покинутої породистої собаки так і не знайшли. Хоча гарних собак у місті було багато, всі вони були при господарях і на поводках. — Ну все, — втомлено сказав Мишко. — Досить… Я так і знав, що ми нічого не знайдемо… — А давай у наступну неділю з’їздимо до притулку для собак, — запропонував Вовчик. — Там і породисті бувають. Я про це читав. Лиш потрібно адресу знайти. А зараз хочеться сісти й відпочити. Хлопці відшукали вільну лавочку, сіли й почали мріяти, як вони візьмуть із притулку гарну собаку та разом будуть її дресирувати. Помріяли трохи, відпочили й почимчикували у двір. Раптом Вовчик потягнув Мишка за рукав і вказав рукою: — Мишко, дивись. Мишко подивився в той бік і побачив маленьке, брудно-біле цуценя, яке незграбно кумедно шкутильгало тротуаром. — Дворняжка, — ствердно сказав Вовчик і засвистів. Цуценя озирнулося на свист і радісно кинулося до хлопців. Але, не добігши і два метри, раптом зупинилося. — Не довіряє людям, — знову мовив Вовчик. — Його, мабуть, сильно налякав хтось. Мишко теж тихо свиснув і простягнув до цуценяти руку. Цуценя потяглося мордочкою до Мишка, і коли хлопчик підійшов зовсім близько, песик чомусь не втік, а лише обережно завиляв кудлатим хвостиком. — Пішли, Мишко, — стурбовано промовив Вовчик. — Навіщо тобі така собака? Ти ж шукаєш породисту. Породистій можна дати гарне ім’я. А цій хіба що Кнопка підійде. — Вовчик відвернувся й швидко пішов геть. А Мишко ще трохи приголубив цуценя, а потім сумно пішов за другом. Якщо чесно, він би з радістю взяв цю собачку додому. Зненацька песик пискнув. Мишко завмер, цуценя заскиглило. Вовчик також зупинився, подивився на собаку й прошепотів: — Мишко, хутко йди за мною! Тільки не озирайся! Так цуценя дивиться на тебе! — Як — так? — Наче ти — його хазяїн, і кидаєш його. Біжимо! Вовчик кинувся бігти, але Мишкові ноги не рушались з місця. Він стояв і боявся озирнутися. Та коли все ж зібрався тікати, хтось лагідно потяг його за штанину біля черевика. Хлопчик глянув униз і зустрів уважний чорний собачий погляд. І тут Мишко, забувши про все на світі, схопив це цуценя на руки й притиснув до себе. Він уже прийняв рішення — якщо мама й тато не дозволять залишити собаку, він сьогодні втече з дому. Разом з нею. Але в батьків, виявляється, теж добре серце… Тож наступного дня Мишка зі школи чекали не лише мама з татом, а й вимита, білосніжна, весела Кнопка. “Мрія на десятий день народження: як Мишко домовлявся з батьками про собаку, шукав породистого друга по київських вулицях, а натомість знайшов найкращого вірного цуцика — і казку про добрі серця для всієї родини”

Мамо, мені ж вже десять років, так? несподівано запитав Михась, повертаючись зі школи того весняного дня.

Без категорії

014

Єдиний чоловік у родині: Ранок з доньками, щаслива дата 11.11.11, несподіване знайомство в супермаркеті, секрети, перевтілення, добрий гумор і справжній подарунок на все життя – історія Валерія Звягінцева, його дочок, загадкового хлопчика Бугая та великої дружньої української сім’ї

Єдиний чоловік у родині Вранці за сніданком старша донька Оксана, не відриваючи погляду від смартфона

Без категорії

011

Бабуся-Ангел-Оберіг: Історія Лєни, яку виховала добра та мудра Баба Дуся, і як у вирішальний момент саме рідна душа вберегла внучку від біди та допомогла знайти справжню себе

БАБУСЯ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ Батьків Яринка не памятала. Тато залишив маму ще до її народження, і більше про

Без категорії

0119

«Люда, ти що, з глузду з’їхала на старості літ? У тебе вже онуки до школи ходять, яка ще весілля?» — такі слова я почула від сестри, коли розповіла, що виходжу заміж вдруге. Та й куди тягнути? Через тиждень ми з Толіком розписуємось, і я вирішила повідомити про це сестрі. Звісно, вона на святкування не приїде — живемо ми з нею по різні куточки України. Та й гучних застіль з криками «Гірко!» у свої 60 ми не плануємо — тихо розпишемося і відсвяткуємо вдвох. Можна було взагалі не реєструвати стосунки, але Толік наполягає: каже, що для нього важливі справжні чоловічі стосунки, а не жарти. Та й для мене він — справжній хлопчисько, хоч і з сивою головою. У колективі його поважають, звертаються лише по імені та по батькові, а зі мною він, ніби молодіє на сорок років. Обійме та почне кружляти на вулиці, а мені й радісно, й ніяково: «Люди ж дивляться, сміятись будуть, Толік!» — кажу я. А він: «Я окрім тебе нікого не бачу!» Коли ми з ним разом, то здається, що ми — єдині люди на всій планеті. Та є в мене ще й рідна сестра, якій все треба розповісти…

Ой, Оленко, ти з глузду зїхала на старості? Твої ж онуки вже самостійно до школи бігають, про яку весілля мова?

Без категорії

011

НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК Віра з байдужістю кинула погляд на заплакану колегу, розвернулась до комп’ютера та стала швидко щось друкувати. — Бездушна ти, Віро, — долинув до неї голос Ольги, начальниці відділу. — Я? Чому це ти так вирішила? — Ну от, дивишся: якщо у тебе в житті все гаразд, то думаєш, що так буде у всіх. Надюха ж убивається! Може, підказала б щось, підтримала, поділилася досвідом. Раз у тебе так добре все… — Я досвідом? З Надею? Та вона б це не оцінить! Я ще п’ять років тому пробувала, коли Надя на роботу з “фонарями” на обличчі приходила, бо, мабуть, дорогу хотіла краще бачити. Вас тоді ще не було. І ні, це не чоловік її бив, це вона сама “невдало падала”. Як тільки “принц” зник у захід, “фонарі” теж зникли — то був уже третій “втікач”. Я тоді й вирішила підтримати і порадити — так винною ще й лишилась. Потім вже колеги пояснили: “Не парся, Надя й так все краще знає”. Просто “зла розлучниця”, щастя Наді зламала. Бігала тоді по ворожках, привороти робила, зараз же “осучаснилась” — до психологів ходить, “опрацьовує травми”. Але ж по одному сценарію живе, лише імена чоловіків змінює. Отож шкодувати її я не буду, хусточки не подаватиму. — Все одно, Віро, це жорстоко. Під час обіду за великим столом тільки й розмов було про Надійчиного “екс-героя”, підступника і зрадника. Віра мовчки обідала, налляла собі кави і усамітнилась у куточку, гортаючи соцмережі. — Вір, — присіла до неї весела зазвичай Танюша, сьогодні ж зі скривленим обличчям. — Тебе зовсім не шкода Надюху? — Таня, чого від мене хочеш? — Ой, забудь, — проходячи, кинула Іра, — у неї ж є її улюблений Василь, живе, наче сало в маслі, їй не зрозуміти, як це — залишитись самій з дитям, без підтримки, без нічого. А ще й аліменти вибий з того горе-тата! — Не треба було народжувати — і не зрозумій від кого, ще й, вибачте, дівчата, у солідному віці. — Це вже додала Тетяна Іванівна, старша по відділу, баба Таня, як її називали дівчата позаочі. — Віра права: плаче-плаче, уже вагітною їй мозок виносив, а до того взагалі… Жінки згуртувались навколо ридаючої Наді, роздаючи поради. Надя ж, сильна і незалежна — вирішила не плакати і, викликавши маму з села допомагати із сином (і чоловіком “неблагодарним”), почала приходити до тями: наростила чолку, татуаж брів, наростила вії, хотіла й кільце у носа, але відговорив увесь відділ. І пішло-поїхало. — Нічого, Надюха, він ще поплаче, — підбадьорювали дівчата. — Не буде він плакати, — тихо ледь чутно сказала Віра, та її почули. — Як це — не буде? — Не буде. Надя завтра ще одного такого знайде. — Тобі добре — у тебе ж Василь “золотий”. — Такий. Не б’ється, не п’є, по бабах не ходить, кохає мене безмежно. — Всі вони однакові… — Гляди, Віра, відлупцюють твою “щастинку”. — Та нє, не відлупцюють. Він не піде. — А я б не була така впевнена. — А ти будь. Винні пари хльоснули в голови, дівчата вже сперечаються, мов ті коти. — А поїхали до тебе, перевіримо, чи втримається твій Василь від такої краси? Ти ж нас не пустиш, боїшся, що в тебе заберемо. — А поїхали! — Їдемо, дівчата, до Віри — “відбивати” Василя. Баба Таня, ти з нами? — Ні, в мене вдома Михайло чекає… А ви їдьте, — посміхається Тетяна Іванівна. Веселою компанією завалилися до Віри додому. — Та давайте щось приготуємо — Василь, мабуть, скоро буде. — Марно, він перебірливий, забагато не їсть. Дівчата заспокоїлись, роз’їхалися, залишились лише Надя, Оля і Танюша. Пили чай, базікали, чекали “загадкового Василя”. Вирішили йти, коли хтось прийшов. — Васильчику, моя дитинко, — защебетала Віра в передпокої. Жінки зніяковіли, коли до кімнати зайшов високий красень-хлопець. — Ось, познайомтесь, це мій Денис. Як Денис? — Син мій, Дениско. А Василь, Деня, як? — Все добре, йому відпочити треба. Лизати не давай, буде бігати вже завтра. Жінки ніяковіли. — То ми підемо? — Стоп, а з Василем я вас ще не познайомила! Тихо, він після операції, Денис і невістка возили — кастрували ж, бо штори метив. У кімнаті — спить котик. — Віра, це ж кіт?! — Звичайно, а ви кого думали? — А чоловік? — З чоловіками не склалося. Усі історії, які ви собі домислили — ваші фантазії. А Василь — справжній джентльмен, муркоче, любить смачну вечерю й нікому не винний. Повернулися додому дівчата засмучені. Особливо Надя. Але вже за місяць Надюха знову кокетувала з новим залицяльником. Віра з бабою Танею всміхались. — Ну як там ваш Міша? — Та добре, згадала, що не треба мучити тварину. — В кожного своє: хтось чоловіків заводить, а хтось тваринок, — мовила Віра. — Головне — знайти своє щастя. — Так… Ой, Віро, — підходить Надя. — Якщо що, підкажеш, як кота вибрати? Кого краще — кота чи кицю? — Біжи, тебе чекають… А там побачимо! — Я так, на всяк випадок…

ЛІПШЕ НАВПАКИ Вікторія зиркнула на заплакану колегу й спокійно повернулася до компютера, почавши щось

Без категорії

028

Олечка — покинута матір’ю, але врятована любов’ю бабусі: зворушлива історія дівчини, яку виховала Ніна Іванівна, та її шлях від дитячих страждань до справжнього сімейного щастя й боротьби за дім, залишений у спадок бабусею

Внучка З дитинства Настуня була для своєї матері Маряни абсолютно чужою людиною. Вона ставилась до доньки

Без категорії

Божий дар: Як перша весняна гроза змінила долю Віки та Саші — від розбитих надій після Чорнобиля до справжнього щастя у прийомній донечці з дитбудинку, яка, подолавши випробування, розквітла як символ нової весни, любові і перемоги України над труднощами

Божий дар… Ранок був сірий і тягнувся похмурим небом, хмари нависали низько, десь далеко лунали

Без категорії

050

Теща в квадраті: Оце так несподіванка! — замість вітання вигукнув Ягор, побачивши на порозі невеличку, худеньку бабусю в джинсах, що розтягнула губи у хитрій усмішці. З-під примружених повік пустотливо блищали жартівливі оченята. «Бабуся Іринки, Валентина Петрівна — одразу впізнав він. — І як же так — ні попередження, ні дзвінка…» — Привіт, онучку! — все так само усміхаючись, сказала вона. — У дім пустиш? — Та-так, звісно! — заметушився Ягор. — Проходьте. Валентина Петрівна закотила у квартиру дорожній чемодан на колесах… — Мені міцнішого! — наказала вона, коли Ягор частував її чаєм. — Ірина, значить, на роботі, Оленка в садочку, а ти що, дарма час гайнув? — У відпустці, — понуро відповів він. — На два тижні за виробничою необхідністю. Його мрії про двотижневий відпочинок розтанули. Він з надією глянув на гостю: — Ви надовго до нас? — Вгадав, — кивнула вона, добиваючи його надії, — надовго. Ягор тяжко зітхнув. З Валентиною Петрівною він майже не був знайомий. Лише бачив краєм ока на їхньому з Іриною весіллі — вона тоді приїздила із Запоріжжя. Але чув про неї від тестя, який шепотів про свою тещу та злякано озирається, розповідаючи про її витівки. По всьому було видно — поважається вона у сім’ї страшенно… — Помий посуд, — знову наказала Валентина Петрівна, — і збирайся. Проведу тобі екскурсію нашим містом — будеш супроводжувати мене! Ягор лиш зітхнув і не сперечався: тон Валентини Петрівни був такий, що сперечатися значило дорожче собі. — Покажеш мені Дніпровську набережну! — розпорядилась вона, — Як туди краще дістатися? Вона взяла Ягора під руку і впевнено зацокотіла по плитці, роздивляючись навколо із цікавістю….

Ну ти диви! замість вітання видав Богдан, коли на порозі зявилась низенька сухенька бабуся в джинсах

Без категорії

0156

РІЗНІ ЛЮДИ Дружина Ігорю дісталася — дивна жінка. Гарна дуже, так: справжня блондинка з чорними очима, струнка, з розкішною фігурою, довгонога. І в ліжку — справжнє полум’я. Спочатку була пристрасть, і задуматися не було коли. А потім вагітність. Ну, одружилися, як заведено. Народився син — такий же білокурий і чорнявий. Усе було, як у всіх: пелюшки, підгузки, перші кроки, перші слова. І Яна поводилася нормально, воркувала над дитиною, звичайна така молода мати. А почалося все, коли син став підлітком. Яна раптом захопилася фотографією. Все щось фотографувала, на якісь курси пішла. З фотоапаратом не розлучалася. — Ну чого тобі не вистачає? — питав Ігор. — Працюєш юристкою — працюй собі. — Юристом, — поправляла Яна. — Ну юристом. Родині більше уваги приділяй, а не бігай Бог знає куди. І сам не розумів, що дратує. Бо ж господарством не нехтувала: і їжа зготована, і чистота, і син навчається добре — прийшов чоловік з роботи, ліг на диван перед телевізором, як заведено. Але дратувало оте: Ігорю здавалося, жінка зникає кудись, де йому немає місця. Вона і є, і нема її. Ніколи з ним не дивилася телевізор, не говорила про цікаве. Нагодує — і знову не з ним. — Ти заміжня жінка чи ні? — злився Ігор, коли знову бачив Яну за комп’ютером. Яна мовчала. Закривалася в собі. Ще й подорожувати любила у всякі екзотичні країни. Брала відпустку — і летіла з рюкзаком, з тим своїм фотоапаратом. Ігор не розумів. — Поїхали до друзів на дачу. У них банька, самогонка відмінна. І своїй дачці час би вже завестися. Яна відмовлялася, але кликала його з собою. Якось Ігор спробував. Ну нічого хорошого! Все чуже навколо, говорять незрозумілою мовою, їжа страшенно гостра. А до краси завжди він байдужий був. Тож Яна стала їздити без нього. Ще й з роботи звільнилася. — А пенсія як же? — обурювався Ігор. — І взагалі, що ти про себе думаєш? Велика фотохудожниця? Та знаєш, яке треба мати бабло, щоби пробитися? Яна нічого не відповідала. Лише якось несміливо поділилася: — У мене буде перша виставка. Моя, особиста. — Теж мені, виставка, — буркнув Ігор. — Велике досягнення. Та на відкриття пішов. Нічого не зрозумів. Якісь обличчя, і негарні навіть. Руки зморщені, чайки над водою. Дивно все, як сама Яна. Посміявся з неї тоді. А вона взяла й купила Ігорю машину. Будь ласка — ми одна сім’я, користуйся. Сама навіть на права не вчилася, а йому подарувала. Заробила з фотозйомок, по замовленнях бігала. Тоді Ігореві стало страшно. Незатишно стало. Що за звір у домі невідомий замість дружини? Звідки ці гроші? Чоловіки дали? Це ж неможливо на такій забавці на авто заробити. Гуляє? Навіть якщо ні, то обов’язково буде. Навіть учити її пробував — так, легенько, ляпаса дав. Вона схопила кухонний ніж, полоснула навскіс, навмання — два шви на животі. На щастя, не вгадала, істеричка. Потім пробачення просила. Але більше рукам волі не давав. Котів любила. Всі вони в домі — допомога, лікування, прилаштування. У самих удома постійно жили два коти. Нічого, лагідні, добрі котики, але ж не люди! Як їх можна так любити, здається, більше, ніж чоловіка? Якось помер у неї кіт, не змогла врятувати — на руках прямо й згас у клініці. Ото Яна побивалася! Ридала, коньяк пила, себе винила. Дні так тривало. Ігор уже втомився, кинув сердито: — Ти ще тараканів поминай! Натрапив на важкий погляд, замовк, плюнув, вийшов. Хай робить що хоче. Друзі співчували, подруги жінки завжди були на боці Ігоря. Всі казали: зовсім Яна “зазналася”, берега втратила. Тоді Ігор і знайшов розраду у сусідки, за сумісництвом — Яниній подрузі дитинства. Ірка була набагато простіша й зрозуміліша. Працювала продавчинею, у мистецтво не лізла, завжди готова і для сексу, й для спілкування. Правда, багато пила, ну так добре, не женитись же на ній… Чекав, коли Яна помітить, обуриться, влаштує скандал, сцену ревнощів, посуд поб’є. Тоді він і скаже: “А сама? Де пропадаєш?” Потім вони простять одне одному всі зради, і сім’я налагодиться. А Ірку можна буде кинути. Але Яна мовчала. Тільки дивилася недобре. А в ліжку і взагалі все розладналося. Вся стискалася, щойно Ігор намагався її приголубити. Перейшла в окрему кімнату. Син зовсім виріс, закінчив університет. Такий же — в матір: чорнявий, білокурий, і теж дивний. — А внуки коли? — питав Ігор. — Я спершу чогось досягти хочу в житті, — сміявся Денис, — і справжнє кохання знайти. Тоді чекай онуків, тату. Чужий, незрозумілий. Материнська кров. У них із Яною завжди була повна гармонія, розуміли одне одного навіть без слів. Ігорю здавалося, він зайвий, моторошно ставало від цих чорних очей, погляд яких неможливо було прочитати. Раз у раз йшов Ігор шукати розради у Ірки. А потім Яна дізналася. Хтось із сусідів сказав. Ігор не ховався зовсім. Прийшов якось додому, а дружина за столом сидить, курить. І так тихо, шепотом: — Іди звідси! Геть із дому! І очі такі чорні, моторошні, синяки під ними. Пішов до Ірки. Чекав, коли дружина покличе назад. Через тиждень написала у вайбер: треба поговорити. Зрадів, душ прийняв, парфумом набризнувся. А Яна з порога: — Завтра йдемо на розлучення подавати. А далі як у сні: розлучення, папери, підписи, від своєї частки квартири відмовився — по-людськи, їй від батьків дісталася… — А що тепер? Розлученкою жити будеш? — сердито спитав, виходячи із РАЦСу. Хотів ще додати «кому ти треба?» — але стримався. Яна всміхнулася. Вперше за довгі роки посміхнулася йому — щиро, широко: — Я поїду до Львова. Мені там серйозний фотопроєкт запропонували. — Хоч квартиру не продавай, — навіщо ж попрохав. — Куди повернешся? — Я не повернусь, — спокійно відповіла дружина, тобто вже колишня. — Розумієш, я вже давно люблю іншу людину. Він теж фотограф, із Львова, мені з ним надзвичайно цікаво. Але думала: заміжня ж, зраджувати бридко, а розлучатися немає наче причин. Ми просто різні люди. Через це ж не розлучаються? Чи розлучаються? — Не розлучаються, — підтвердив Ігор. — А от розлучилися, — засміялася Яна. — Я спершу так розгнівалася, коли дізналася про Ірку. А потім подумала — все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Одружуйся на ній, і хай у вас все буде добре. І пішла. — Я не одружуся, — сказав Ігор їй услід. Але Яна вже не почула. Відтоді — жодних звісток від неї. Лише раз на рік коротке повідомлення у вайбер: “З Днем народження! Здоров’я і щастя! Дякую за сина.”

Дружина моя, Олена, з самого початку була для мене чимось дивним. Дуже красива, справжня українська красуня

Без категорії

011

Як Ванька, бажаючи вразити Сашку відчайдушною сміливістю на старій вишні, боляче зламав руку, соромлячись проявів турботи й намагаючись приглушити власний біль гострими жартами, а через роки, вже ставши Іваном Вікторовичем, стикаючись із жорстоким світом бізнесу, погрозами та домашніми тривогами, знову і знову чув те саме наполегливе «Все буде добре» від коханої Саші — фразу, яка дратувала в юності, рятувала в дорослому житті, а наприкінці довгого шляху стала для нього найдорожчим спогадом і справжньою правдою їхньої любові.

Тріск сухої гілки під своїм черевиком Ванюша навіть не почув. Просто раптом увесь світ перекинувся, закружляв