Мельник Богдан

На зв’язку Ранок пані Надії Сергіївни розпочинався однаково: чайник на плиті, дві ложки заварки у старенькому пузатому чайнику, який вона берегла ще з тих часів, коли діти були малими й здавалося, що життя тільки починається. Поки вода закипала, вона увімкнула на кухні радіо та слухала українські ранкові новини напіввухо. Голоси ведучих були їй рідніші, ніж деякі обличчя. На стіні висів годинник із жовтими стрілками. Стрілки рухалися справно, а от дзвінок стаціонарного телефону під ними лунав усе рідше. Раніше він тріщав увечері, коли подруги телефонували обговорити роман чи тиск. Тепер подруги то хворіли, то їздили до дітей у Київ, Львів чи Одесу, а то й назавжди йшли з життя. Телефон стояв у кутку, тяжкий, із трубкою, яка лагідно вкладалася в долоню. Пані Надія іноді гладилила її, проходячи повз, ніби перевіряючи, чи ще живий цей спосіб зв’язку. Діти телефонували їй на мобільний. Точніше, вона знала, що вони спілкуються між собою, бо коли приїжджали, все тримали телефони в руках. Син міг раптом замовкнути, уткнувшись у екран, промимрити: «Зачекай секундочку», — й почати щось натискати на склі. Внучка, худенька дівчинка з довгим хвостиком, не випускала телефон узагалі: там у неї друзі, ігри, навчання, музика. У них усе там. У неї ж був старенький кнопковий телефон. Його придбали, коли вона вперше потрапила до лікарні з тиском. «Щоб ми могли завжди додзвонитись», — сказав тоді син. Телефон лежав у сірому чохлі на поличці у передпокої. Інколи вона забувала його зарядити, інколи він валявся у сумці під хустками й чеками з «Сільпо». Дзвонив рідко — і, коли дзвонив, Надія Сергіївна часто не встигала натиснути потрібну кнопку, а потім довго злилася на себе за повільність. Того дня їй виповнилося сімдесят п’ять. Ця цифра здавалася чужою. Усередині вона почувалася на десять років молодшою. Ну, може, на п’ятнадцять. Але паспорт не обдуриш. Ранок ішов звичним маршрутом: чай, радіо, коротка гімнастика для суглобів, яку показала медсестра в поліклініці. Далі вона дістала із холодильника салат, приготовлений напередодні, й поставила на стіл пиріг. Діти обіцяли приїхати до другої. Її все ще дивувало, що тепер день народження обговорюють не телефоном, а в якомусь «чаті». Син одного разу сказав: — Ми з Танею все вирішуємо у сімейному чаті. Я тобі покажу якось. Та так і не показав. Для неї слово «чат» звучало як щось з іншого світу, де люди живуть у маленьких віконечках і говорять літерами. Вони приїхали до другої. Спершу в коридор ввалився онук Артем з рюкзаком і навушниками, за ним нечутно пройшла внучка Даша, а вже потім син із невісткою, завантажені пакунками. В квартирі одразу стало гамірно й тісно. Пахло здобою з кондитерської, парфумами невістки і ще якимось свіжим, швидким ароматом, який вона не змогла визначити. — Мамо, з днем народження, — син обійняв її міцно, швидко, ніби кудись поспішав далі. Подарунки виклали на стіл, квіти поставили у вазу. Даша одразу попросила пароль від вай-фаю. Син, морщачись, дістав із кишені папірець і почав диктувати набір цифр і літер, від яких у Надії Сергіївни в голові заклало вуха. — Бабусю, а чого ти не сидиш в чаті? — раптом запитав Артем, роззувшись і проходячи на кухню. — Там уся сімейна двіжуха. — Який ще чат, — відмахнулася вона, подаючи йому пиріг. — Мені й цього телефона досить. — Мам, — втрутилася невістка, — ми, власне, це і… — вона переглянулася з чоловіком. — У нас для тебе подарунок. Син вийняв акуратну білу коробку з пакета — блискучу і сучасну. Надія Сергіївна одразу відчула тривогу. Вона вже здогадалася, що там. — Смартфон, — сказав син, ніби проголосив вирок. — Нормальний, не надто дорогий, зате хороший. Тут камера, інтернет — усе, що треба. — Навіщо він мені? — спитала вона, намагаючись звучати спокійно. — Мамо, як це навіщо? Ми будемо з тобою на відеозв’язку! — невістка заговорила швидко, упевнено, по-діловому. — У нас сімейний чат, туди фотки, новини. І плюс, все зараз через інтернет: запис до лікаря, платежі, довідки. Ти ж сама казала, що у поліклініці черги. — Та я якось сама… — почала вона, але побачила, як син стримано зітхнув. — Мам, нам так спокійніше. Якщо щось — ти напишеш. І не треба буде шукати цей кнопковий і згадувати, де там зелена трубка. Він усміхнувся, намагаючись пом’якшити слова. Але все одно вкололо: «згадати, де зелена трубка» — ніби вона вже ні на що не здатна. — Добре, — погодилася вона, опускаючи очі на коробку. — Якщо вам так хочеться. Розпаковували разом, як колись дитячі подарунки. Тепер діти дорослі, а вона сидить у центрі їхньої уваги — не господиня свята, а школярка на іспиті. Дістають тоненький чорний прямокутник. Холодний, слизький. Жодної кнопки. — Тут усе сенсорне, — пояснив Артем. — Треба торкатися пальцем, ось так. Він провів пальцем по склу — екран засвітився кольоровими значками. Надія Сергіївна здригнулася: це щось хитре, зараз почне вимагати пароль, логін чи ще якусь абракадабру. — Не бійся, — сказала Даша м’яко. — Ми все налаштуємо. Ти тільки нічого сама не натискай, доки не пояснимо. Ці слова зачепили сильніше за все — «нічого не натискай». Немов маля, що може щось зіпсувати. Після обіду всі перемістились до кімнати. Син сів поруч на диван, поклав смартфон їй на коліна. — Ось дивись, — почав він. — Оце — кнопка увімкнення. Натискаєш і тримаєш… Далі заставка, потім — екран блокування. Щоб розблокувати, проводиш пальцем… Він рухався так швидко, що в голові все змішалося. Кнопка, заставка, блокування… Наче іноземна мова. — Зачекай, — попросила вона. — Давай по одному, я забуду інакше. — Ти нічого не забудеш! — відмахнувся він. — Все просто, звикнеш. Вона кивнула, хоч знала: швидко не звикне. Їй потрібен час. Щоб змиритися: світ тепер в цих прямокутниках, і їй теж доведеться пробиватися туди. До вечора у телефоні вже були записані номери дітей, внуків, сусідки Валентини Петрівни і лікаря з поліклініки. Син встановив месенджер, створив їй акаунт, додав у сімейний чат. Поставив великий шрифт, «щоб не мружилась». — Дивись, — показував син. — Це наш чат. Ось тут пишемо. Ось я щось напишу. Він швидко набрав тест. На екрані з’явилося його ж повідомлення. А за мить — зверху спливло ще одне від невістки: «Ура, мама з нами!». Далі від Даші: купа кольорових смайлів. — Я як? — спитала вона. — Як мені писати? — Натискаєш сюди, — син показав. — З’являється клавіатура. Пишеш. Якщо не хочеш друкувати — можеш голосове. Натискаєш мікрофон і говориш. Вона спробувала. Пальці тремтіли. «Дякую» вийшло як «Дякюо». Син засміявся, невістка теж. Даша надіслала ще смайлів. — Нічого, — сказав син, помітивши її напругу. — Звикнеш. Всі спочатку помиляються. Вона кивнула, але все одно було соромно. Ніби завалила простий тест. Коли діти поїхали, квартира стала тихою. На столі залишилося півпирога, квіти у вазі й біла коробка від смартфона. Сам апарат лежав поруч екраном донизу. Вона обережно повернула його. Екран був чорний. Натиснула бокову кнопку, як показував син. Екран спалахнув м’яким світлом. На заставці з’явилася сімейна фотографія — минулорічний Новий рік. Вона бачила себе збоку, в синій сукні, з піднятою бровою, ніби й тоді вже сумнівалася, чи варто стояти в цьому ряду. Вела пальцем по екрану, як учили. Значки. Телефон, повідомлення, камера, ще щось. Син казав: «Нічого зайвого не натискай». А як знати, що тут лишнє? Врешті обережно поклала смартфон на стіл і пішла мити посуд. Нехай поки полежить, звикає до квартири. Наступного ранку прокинулася раніше, ніж зазвичай. Поглянула спершу на новий телефон. Лежить, неначе чужий. Учорашній острах трохи відступив. Це ж просто річ. А речі можна освоїти. Колись вона навчилася користуватися мікрохвильовкою — і теж боялася, що та «скоро вибухне». Зробила чай, сіла за стіл і підтягнула смартфон. Ввімкнула. Долоня спітніла. На екрані знов та новорічна фотографія. Провела пальцем. Значки. Побачила зелену трубку — це хоч трохи знайоме — і натиснула. Вийшов список контактів: син, невістка, Даша, Артем, Валентина Петрівна. Вибрала сина. Натиснула. Телефон завібрував, просигналив. — Алло, — пролунав голос сина, здивований. — Мамо? Все гаразд? — Все гаразд, — відповіла вона, відчуваючи дивну гордість. — Просто вирішила перевірити. Спрацювало. — Бачиш, — він засміявся. — Казав же! Ти молодець. Тільки краще дзвони через месенджер — дешевше. — Це як? — розгубилася. — Я потім покажу. Я на роботі. Вона відключилася, натиснувши червону трубку. Серце билося, як після швидкої ходьби. Але на душі було тепло. Вперше сама подзвонила. Без підказок. За пару годин прийшло перше повідомлення у сімейний чат. Телефон пискнув, екран загорівся. «Даша: Бабусю, як ти?» Під повідомленням миготіло порожнє поле для відповіді. Довго вдивлялася в те поле. Потім натиснула — з’явилася клавіатура. Букви маленькі, але розбірливі. Натискала по одній. Вийшло «все добре. П’ю чай». Помилилася у слові, проте не стала виправляти. Надиснула відправку. За секунду прийшла відповідь Даші: «Крутяк! Ти самостійно написала?» Й сердечко. Вона зловила себе на усмішці. Самостійно. Її слова з’явилися там, куди завжди писали тільки інші. Ввечері зайшла Валентина Петрівна, сусідка, принесла банку варення. — Ну що, чула, тобі молодь отой… ну… розумний телефон подарувала! — пожартувала на порозі. — Смартфон, — уточнила Надія Сергіївна. Слово ще здавалося завеликим для її віку, але вимовляла тепер із легким задоволенням. — І як? Не кусається? — усміхнулася сусідка. — Поки тільки пищить, — зітхнула вона. — Все по-іншому… Кнопок нема. — Мій онук теж наполягає. Каже — без цього нікуди. А я думаю — вже пізно. Хай вони в тому інтернеті самі… Слово «пізно» боляче вкололо. Вона й сама так думала. Але тепер у її кімнаті лежала річ, яка наче казала: ще не пізно. Можна спробувати. Через кілька днів син зателефонував: — Я тебе записав до терапевта через інтернет. — Як це — через інтернет? — не розуміла. — Через «Дію», мамо! Зараз усе так. Ти можеш і сама заходити. Я тобі логін і пароль на листочку залишив, він лежить в шухлядці під телефоном. Відкрила — дійсно, лежить акуратний листок із цифрами та літерами, мов рецепт від лікаря. Наступного дня спробувала. Ввімкнула смартфон, відкрила браузер, як показував Артем. Ввела адресу. Все по листочку — буква за буквою, цифра за цифрою. Помилилася двічі — стерла, почала спочатку. Врешті сайт відкрився — білі й сині поля, кнопки. — Введіть логін, — шепотіла вголос. — Пароль… Логін якось вписала. З паролем складніше: перемикається клавіатура, то зникає, то з’являється. Одного разу натиснула не туди — все очистилося. Вилаялася під ніс, сама собі здивована. Зрештою відклала телефон і підняла стаціонарну трубку. Зателефонувала сину. — У мене нічого не виходить, — сказала. — Ваші паролі — це катування. — Мамо, не нервуйся! Я ввечері заскочу, покажу ще раз. — Ти весь час приїжджаєш, показуєш, а потім знову я з цим одна! Мовчання. Потім: — Я розумію, — зрештою сказав. — У мене робота, але приїду з Артемом. Він пояснює краще ніж я. Погодилася. Але поклала трубку з гірким відчуттям: виходить, без них — нічого не можу. Ввечері Артем прийшов, сів поруч: — Ну, бабусю, показуй, що не виходить! Показала — сайт, екран. — Тут усе складно… Я боюсь щось натиснути і все зіпсувати. — Тут нема чого псувати, — знизав він плечима. — Максимум — вийдеш із облікового запису, нічого страшного. Він пояснював терпляче, показував, де шукати записи до лікаря, як змінити мову. — Ось, дивись, твій запис. Якщо захочеш відмінити — натискаєш сюди. — А якщо випадково скасується? — То запишешся заново, — посміхнувся. — Але це не страшно. Вона кивнула. Для нього — не страшно. Для неї — ціла подія. Після його відходу довго сиділа з телефоном у руках. Здавалося, цей маленький екран постійно перевіряє її на міцність: то логін, то пароль, то помилка з’єднання. Світ був простий: зателефонував, домовився, прийшов. Тепер треба розбиратись із кнопками та написами. Через тиждень cталась історія з лікарем. Прокинулася з важкою головою, слабкість, тиск скачив. Пригадала, що запис до терапевта післязавтра. Вирішила перевірити час. Включила — увійшла на сайт — у розділі запису немає її прізвища. Серце тьохнуло. Усе перегорнула — порожньо. Учора нічого не тиснула… Чи тиснула? Пам’ятає, як намагалася подивитися, як скасовується запис… Чи не натиснула зайвого? Захотіла подзвонити сину. Але тиждень у нього завантажений. Уявила його на роботі: «Вибачте, у мене мама знову не впоралася із телефоном»… Соромно. Взяла себе в руки. Згадала про Артема — але у нього заняття. Не хочеться знову кликати на допомогу. Довго дивилася на телефон. Нарешті — відкрила сайт, зайшла в особистий кабінет, трусячись, натискала все правильно. Записи немає. Рішуче натиснула «Записатися на прийом». Вибрала терапевта, дату, найближчий ранок. «Підтвердити». Завмерла. Екран трохи подумав: «Ви успішно записані». Під цим її прізвище. Зітхнула з полегшенням. Вдалося самостійно. Щоб переконатися, зробила ще крок: відкрила месенджер, знайшла чат із лікаркою, яку син додав у контакти. Натиснула мікрофон. — Доброго дня, це Надія Сергіївна. У мене з тиском не дуже. Я записалася до вас через сайт на післязавтра. Якщо зможете — передивіться, будь ласка. Відправила. Через кілька хвилин — відповідь великими літерами: «ДОБРЕ, БАЧУ ВАС У СИСТЕМІ. ЯКЩО СТАНЕ ГІРШЕ — ТЕЛЕФОНУЙТЕ ОДРАЗУ». Більше не так лячно. Запис є, лікарка знає. Увечері написала у сімейний чат: «Записалася до лікаря сама. Через інтернет». Знову помилилася, не виправляла. Першою відповіла Даша: «Вау! Ти крутіша за мене». І сердечко. Потім невістка: «Мамо, ти молодець. Пишаюсь тобою». Нарешті син: «Бачиш, казав — все вийде». Вона перечитувала й відчувала: щось усередині розправляється. Не те щоб стала частиною їхніх мемів і переписок, але між ними з’явилася ниточка. Тепер за неї можна смикнути — і хтось відгукнеться. Після прийому у лікаря вирішила вчитись новому. Даша якось розповідала, що з подругами обмінюються фото: їжі, котів і всякої дрібниці — має власну «картинку дня». Вона трохи дивувалася, трохи заздрила. У сонячний день взяла смартфон, відкрила камеру. На екрані з’явилася її кухня, тільки в рамці. Підвела ближче до розсади на підвіконні. Натиснула круглу кнопку. Клац. Фото трохи розмите, зате видно зелені паростки й сонячну смужку на столі. Вона дивилася на них — і здалося: такі маленькі паростки схожі на неї поруч із цим телефоном. Також тягнуться до світла, хоча земля поки ще важка. Відкрила сімейний чат. Прикріпила фото. Довго думала, що написати. Нарешті: «Мої помідори ростуть». Відправила. Відповіді прийшли майже одразу. Даша — фото з кімнати, заваленої підручниками. Невістка — тарілку салату й підпис: «Вчуся у вас». Син — селфі в офісі зі словами «У мами помідори, у мене — звіти. У кого цікавіше життя?» Вона сміялася вголос. Кухня перестала бути самотньою. Начебто поруч сиділи всі рідні — у кожного своє місто, але всі разом. Були й провали. Якось ненароком відправила голосове у спільний чат, пробуючи кнопку. Запис: вона бурчить на телевізор і коментує новини. Внуки засміялися, син написав: «Мамо, ти як ведуча авторської програми». Соромно, а потім і смішно. Зате живий голос. Плутала чати: замість Даші писала в загальний, питала, як видалити фото. У відповідь — детальна інструкція від Артема, «я теж не знаю» від Даші й картинка від невістки: «Мамо, ти у нас — прогрес». Все ще часто помилялася в кнопках. Боялася оновлень. Слова «оновити систему» звучали підозріло: немов хтось хоче змінити все, до чого щойно звикла. Але щодня страх меншав. Знала вже, як знайти автобуси, прогноз погоди. Знайшла в інтернеті рецепт пирога, як у дитинстві. Надрукувала, сфотографувала й відправила в чат. Помітила: усе рідше дивиться на стаціонарний телефон. Він висить на стіні, але вже не єдиний зв’язок із світом. Тепер у неї ще одна ниточка — невидима, але міцна. Одного вечора, коли за вікном сутеніло, вона сиділа у кріслі з телефоном і перечитувала сімейний чат. Там фото з роботи сина, селфі Даші, жарти Артема, повідомлення невістки про щось побутове. Між ними — її послання: фото помідорів, голосове з рецептом, питання про ліки. Вона раптом зрозуміла: вже не спостерігач крізь скло. Не знає половини модних слів, не тямить, як ставити смайлики, як діти. Але відповідають їй, посилають сердечка — і цього досить. Телефон пискнув. Нове повідомлення. «Бабусю, завтра контрольна з алгебри. Можна я тобі потім подзвоню і поскаржуся?» — написала Даша. Вона усміхнулась. Повільно, стараючись не помилитися, відповіла: «Дзвони. Я завжди на зв’язку». І відправила. Поклала смартфон поруч із чашкою чаю. У кімнаті було тихо, але ця тиша вже не здавалася пусткою. Десь там, за стінами і поверхами, її чекали дзвінки й повідомлення. Вона не стала частиною «двіжухи», як казав Артем, але знайшла свій куточок у світі екранів. Допила чай, встала, вимкнула світло на кухні й, ідучи до кімнати, машинально оглянулася на телефон. Маленький чорний прямокутник спокійно лежав на столі. Вона знала: якщо захоче — зможе торкнутися і простягнути руку до своїх. І цього зараз було достатньо.

На зв’язку Ранок у Ганни Степанівни починався завжди однаково. Чайник на плиті, дві ложки заварки

Без категорії

Літні домовленості: як три покоління будують правила разом у бабусиній садибі

Правила на літо Коли приміський потяг загальмував біля маленької платформи, Ганна Іванівна вже стояла

Без категорії

0238

Свекруха запропонувала переїхати в свою квартиру — але з хитрим розрахунком: «Дякую, але ми краще залишимось у власному гніздечку!»

Свекруха запропонувала переїхати в її квартиру одразу видно, не з проста Дуже вам дякуємо, дуже щедро.

Без категорії

0110

Відпочиваючи з нахабною ріднею: як нарешті розставити всі крапки над “і” й знайти своє місце в родині — Я вже два тижні це терплю, Сашо! Два тижні у цій халупі, яку вони називають «готелем». Навіщо ми взагалі на таке погодились? — Бо маму попросила. «Ніночці відпочити треба, у неї доля важка», — передразнив маму брат. Доля у тіточки Ніни й справді так собі, але жаліти її в Люби не виходило. Ну зовсім. Ніна, мамина сестра по материнській лінії, завжди була тою «нещасною родичкою», котрій усі зобов’язані допомагати. Чемодан не застібався. Люба з останніх сил тиснула на кришку коліном, пробуючи загнати блискавку, але та розходилась, видавлюючи назовні край пляжного рушника. За тонкою фанерною перегородкою, яка у цій убогій базі під Києвом гордо звалась «стінкою», долинав визг — то ридала Тимошка, шестирічний син тіточки Ніни. — Не буду кашу! Не хочу! Дайте нагетсів! — верещав малий, наче його різали. Одразу гримнув важкий ляск, дзенькнула чашка і долинув байдужий прокурений голос самої Ніни: — Ну що ти, котику, давай з’їж ложечку за маму. Вірунчик, збігай у магазин, купи йому тих нагетсів, бачиш, дитина зривається. В мене ноги гудуть, сил нема. Люба завмерла з руками на чемодані. Вірунчик! І знову мама побіжить! Саша, брат Люби, сидів на єдиному шкандибаючому стільці у їхній крихітній кімнатці й невесело втупився у телефон. Він навіть не збирався. Його сумка так і стояла в кутку, розкидана купою. — Ти це чуєш? — тихо спитала Люба, киваючи на стіну. — Вона знов «маму» витискає. «Вірунчику, занеси», «Вірунчику, подай». А мама зараз підскочить і побіжить. — Не заводься, — пробурмотів Саша, не зводячи очей. — Завтра додому. — Я вже дві неділі терплю, Сашо! Дві неділі в цьому хліву, який вони назвали «готелем». Навіщо ми це витримуємо? — Бо мама просила. «Ніночці треба відпочити, у неї доля важка», — передразнив братик маму. Люба сіла на край ліжка, пружини жалібно заскрипіли. Доля у тітки Ніни й справді гірка, але жаліти її Люба не могла. Зовсім. Ніна, мамина сестра, завжди була «бідною родичкою», якій усі мусять допомагати. Першу дитину втратила зовсім малесенькою — трагедія, про яку в родині говорили пошепки. Потім у неї був чоловік-алкоголік, який спився кілька років тому. Тітка виховувала двох дітей від різних чоловіків, а вся ця весела компанія тулилась у бабусиній квартирі. Там же жив черговий «чоловік мрії» — вже восьмий за рахунком. Працювати Ніна не любила, вважаючи, що її завдання — прикрашати світ і «страдати», а забезпечувати це життя мають інші. Насамперед — Любина мама Віра, у якої, по думці сестри, «гроші лопатою гребли». Люба підійшла до вікна. З нього відкривався «розкішний» вид: на смітники й стіну сусідського курятника. Цей «відпочинок» був ідеєю мами. «Давайте всі разом, по-сімейному, Ніні допоможемо — хай розважиться». «Допомогти» означало, що Віра заплатила більшість путівок, купляла продукти й готувала на всіх, поки Ніна з новою подругою Ларисою валялись біля басейну, любувалися бездіяльністю. — Збирайся, — сказала Люба брату. — Ввечері ідемо в ресторан. Прощальна вечеря. *** Ресторан, звичайно, обирала не Люба. Ніна оголосила, що хоче «чогось елітного». Заклад був на набережній. Стіл зсунули з двох, щоб уся «зграя» умістилася. Ніна у блискучій сукні, яка аж тріщала, сиділа на чолі стола поряд із своєю подружкою Ларисою — гучною, голосною, з перекисленим волоссям. — Офіціант! — гукнула Ніна, навіть не дивлячись у меню. — Нам найкраще! Шашлик, салати й оцього червоного, графинчик! Віра, мама Люби, сиділа на краю, несміливо усміхаючись. Вона виглядала страшенно втомленою. За ці два тижні вона не мала ані хвилини спокою: то Тимошку заспокоїти, то Ніні погано, то Аліні нудно. — Мамо, візьми собі рибу, ти ж хотіла, — шепнула Люба. — Та навіщо, вона ж дорога, — махнула мамою. — Салатиком обійдусь. Хай Ніночка їсть, вона за рік настраждалась. Любу розлютило. Та-ак, «настраждалась». Звісно! Тимошка, цей шестирічний міні-цар, колотив ложкою по тарілці: — Годуй! — наказав, не відриваючись від планшета. Ніна, кинувши розмову, слухняно насипала пюрешку і всунула в рот сину. — Мій зайчик, їж, набирайся сил! — Йому шість років, — не витримала Люба, — а він сам їсти не зможе? За столом зависла тиша. Ніна повільно повернула голову: — А тебе хто питав, дорога племінниця? — прошипіла. — Своїх народиш — тоді виховуй. У мого хлопчика душа тендітна. Йому треба турбота! — Йому межі треба, а не планшет за їжею, — відрізала Люба. — Він репетує, як йому щось не до вподоби. Ви ростите споживача. — Ой, не можу! — втрутилась Лариса, — дивіться на неї! Психолог з’явилась. Курка яйце вчить. Ти, дитино, життя не нюхала, а туди ж — старших повчати. — Любо, замовкни, — шепнула мама й смикнула за рукав. — Не псуй вечір. Будь ласка. Вечір був безкінечний. Ніна з Ларисою гуділи про чоловіків і сусідів по базі, жаліючись на свою долю. Аліна з телефона не вилазила, покидавши зневажливі погляди «на предків». Тимошка час від часу починав вити, вимагав десерт — йому приносили найбільше морозиво. Коли принесли рахунок, Ніна театрально скрикнула: — Ой, гаманець у номері забула! Віро, заплати, добре? Я тобі віддам! Одразу після приїзду. «Ніколи вона не віддасть», — подумала Люба, бачачи, як мама покірно дістає картку. Все за сценарієм. *** Повернулись на базу вже за північ. Люба пішла в душ — змити це липке відчуття вечора. Вода текла тонкою цівкою, то крижана, то окріп. Вийшла з ванної й зупинилася біля прочинених дверей кухні. Звідти доносився гучний шепіт. — …Ти бачила цю принцесу? — вищала Лариса. — Сидить, морда кривиться. «Він їсти не вміє». Яке твоє діло, малолітка? Життя вона не бачила! Та якби не ти, Віро, вона б зараз хвости коровам кришила, а не по ресторанах круталася. Зверхня, пуста дівчина. Ні хлопця, ні розуму, тільки пиха одна. Люба затамувала подих. Серце гупало в горлі. Вона чекала — от зараз мама стукне кулаком по столу. Скаже: «Закрий рот, Ларисо, не смій так про мою доньку!» Хоча б просто вийде. Але за дверима тільки хекає Ніна: — Та не кажи, Лар. Важка вона дівка. Вся в таткову родину пішла, там теж усі такі… з гонором. Не те, що мої. Алінка хоч і характерна, а душа добра, відкрита. А ця дивиться, як на бруд. У мене шматок у горло не лізе, коли вона поряд. — Так ти, Віро, її розпустила! — піддакнула Лариса. — По м’якому місцю було б колись дати. А тепер що? Сидить, принцеса, матір ні за що не має. Я б таку з дому давно вигнала — хай лиха зазнає. Люба стиснулася біля косяку. Мама мовчала. Вона сиділа разом з цими жінками, пила чай (чи щось міцніше, судячи з перегару), і слухала, як її єдину доньку поливають брудом. Люба різко розпрямилась. Двері зі стуком розчинилися. У кухні зависла тиша. Вся трійця сиділа за пластиковим столом, заваленим недоїдками й порожніми обгортками. Ніна в блискучій сукні, що вже розлізлась, Лариса з червоним лицем, і мама… Мама, яка одразу згорбилася. — Значить, я в вас — пуста дівка? — голос Люби не здригнувся. Він був твердіший за камінь. — А ти, тітко Ніно, у вас — з доброю душею? Ніна підскочила, округливши очі. Лариса стала з-за столу, нависаючи горами. — Ти чого підслуховуєш, мала? — заричала. — Вуха грієш? — А я не підслуховую! Ви так кричите, що вся база чує, — Люба увійшла, дивлячись тітці прямо в очі. — Що, тітко, шматок у горло не лізе? А коли мама в ресторані платила, нормально ліз? Не застрягав? — Невдячна! — заверещала Ніна, багровіючи. — Ми до тебе з усією душею, а ти носом крутити! Я тобі в матері годжусь, а ти мені шматком хліба дорікаєш? Та подавись ти своїми грошима! — Я не грошима докоряю, а твоєю нахабністю! — розірвалась Люба. — Ти все життя сидиш у мами на шиї! То чоловік, то діти, то хвороби вигадані! Мама паше, щоб тобі, «бідній», путівку на відпочинок купити, а ти її ж і поливаєш за спиною! Твоя дочка — хамка, нецензурна, яка ноги об тебе витирає, а ти мені нотації читаєш? Твій син — істерик-маніпулятор, якому ти слова «ні» сказати не можеш! Тітка мовчки кліпала на племінницю. — Люба! — пискнула Віра, підхоплюючись. — Припини негайно! Іди в кімнату! — Ні, мамо, не піду, — Люба глянула на матір, і в її погляді було стільки болю, що Віра затихла. — Ти сидиш тут і слухаєш, як чужа тітка, яку ми два дні знаємо, поливає мене багнюкою. І мовчиш? Дозволяєш це? Лариса підсунула стілець і рухнулась до Люби, стискаючи кулаки. — Ну все, невдячна, зараз я тебе навчу старших поважати… Замахнулася. Важка рука летіла в обличчя. Люба не встигла злякатись — відскочила, але удару не було: Саша схопив Ларису за зап’ястя. — Спробуй, — тихо сказав він. — Ви що, зовсім розійшлися? Тітко Ніно, пакуйте речі. Ми їдемо. — Які це «ми»? — заверещала Ніна, розуміючи, що все випадає з-під контролю. — Я нікуди не поїду! У нас іще два дні оплачені! Віро! Твої діти збожеволіли! Вони на людей кидаються! І тут Віра нарешті подала голос. Вона підійшла до Люби, схопила за плечі й почала трусити. — Навіщо ти це почала?! — закричала мама, сльози бризнули з очей. — Навіщо ти вийшла? Сиділа б в себе! Ти все зіпсувала! Ми ж родина! Як тобі не соромно скандал влаштовувати?! Люба повільно, але впевнено зняла мамині руки. Всередині щось остаточно обірвалось. — Мені не соромно, мамо, — дуже тихо сказала вона. — Соромно має бути тобі. За те, що дозволяєш так поводитись з нами… Вона розвернулася і вийшла з кухні. Саша пішов слідом. У кімнаті збирались мовчки. За стіною Ніна ридала вголос, жаліючись про свою «горю бідну», а Лариса підтакувала, обзиваючи Любу й Сашу «виродками». Аліна, розбуджена галасом, кричала, що їй не дають спати. — Зараз не зможемо поїхати, — сказав Саша, застібаючи сумку. — Автобус лише вранці. Доведеться чекати на вокзалі. — До лампочки, — Люба шпурнула косметику у пакет. — Краще на вокзалі, ніж у цьому гадюшнику. Я більше жодної секунди тут не лишаюсь. — А мама? Люба завмерла з футболкою в руках. — А мама зробила вибір. Вона там, на кухні. Втішає сестру. *** Люба з мамою не спілкується, Саша також. Матір вони так і не пробачили. Віра кілька разів телефонувала, казала: «Готова вас пробачити, якщо вибачитеся перед Ніночкою». Але і Люба, і Саша вирішили — такого пробачення їм не треба. Досить, наїлися. Якщо мамі подобається ледь не на колінах у сестри сидіти — будь ласка. А їм і без нахабної рідні добре живеться.

На відпочинку з родичами, котрі всю душу витягують час настав ставити крапки над і Я вже два тижні тут

Без категорії

Скамейка під каштаном для двох: історія Надії Семенівни та Степана Петровича про дружбу, підтримку й новий сенс у пізньому віці в затишному українському дворі

Лавочка для двох Сніг уже зійшов, але земля в парку ще була темною й вологою, а на доріжках лежали вузенькі

Без категорії

037

Коли ми з дружиною зайшли в літак до Риму провідати родичів, виявилося, що наші місця були зайняті: на нашому місці сиділа жінка з 5-річним сином біля вікна — вона відмовилася звільнити місця, пояснюючи, що її син хотів сидіти біля вікна, і запропонувала нам сісти в інший ряд, але стюард рішуче вирішив конфлікт на нашу користь.

Коли я зайшов у літак, одразу побачив, що наші місця були зайняті. Я з дружиною планував поїздку до родини у Львові.

Без категорії

078

Ти користуєшся нашою бабусею: вона доглядає за твоєю дитиною і не хоче брати мою навіть на вихідні Іноді у житті трапляються моменти, коли швидко потрібне рішення, саме це і сталося зі мною, Ларисою. Моєму сину вже чотири роки. Без жодних сумнівів, для мене він ідеальний. Не можу сказати, що поводиться він завжди добре, але я й не знаю жодної дитини, яка була б ідеальною. Всі вони трохи бешкетники. Зараз я очікую на другу дитину. І у цьому вся справа. Коли настав час наступного візиту до гінеколога, мене відразу направили до лікарні — з’явилися приводи для занепокоєння. Відкладати не можна було. Виникло питання: хто ж доглядатиме за моїм сином? Чоловік був у відрядженні й мав повернутися лише через десять днів. Батьки — на роботі. Інших рідних поруч не було. Бабуся вирішила допомогти — сказала, що доглядатиме онука до мого повернення. Я сумнівалася, чи впорається вона: їй сімдесят, а мій хлопчик дуже непосидючий. Хто знає, як буде… Рішення було прийняте: вдень із хлопчиком залишиться бабуся, а після роботи батьки заберуть його до себе. Так ми і вирішили. Але я все одно хвилювалася, бо мова йшла про мого сина. Що робити? Я постійно телефонувала бабусі, питала, як справи. Дивно, але вони змогли знайти спільну мову. Тиждень минув швидко. Повернувся чоловік та взяв усе під контроль. Мене вже скоро мали виписати. Й тут зателефонувала моя сестра й була дуже обурена. Її доньці всього два роки, вона кілька разів просила бабусю побути з малою, але бабуся відмовилася — казала, що дитина ще занадто маленька. Сестра буквально на колінах благала бабусю. А та не погодилася! — Ти скористалася бабусею! — сказала мені сестра. Я пояснила, що була у безвиході, не могла взяти сина з собою до лікарні. Я і тебе про допомогу просила, але ти також відмовилася. Просто хотіла відправити свою доньку до бабусі, щоб мати час перепочити й зайнятися своїми справами. Чи розумієш ти різницю між нашими випадками? І як ти можеш так маленьку дівчинку залишати на бабусю? Краще віддай її до своїх батьків. — Вони не хочуть з нею сидіти! А мені що, завжди все самій тягнути?! Я вважаю, що сестра помиляється: між двома і чотирма роками велика різниця. Якби була можливість, я б сина до рідних не віддавала. Але сестра вважає, що я скористалася бабусею.

Ти користаєшся з бабусі. Вона дивиться за твоєю дитиною, а мою навіть на вихідних не бере. Іноді трапляються

Без категорії

033

День народження свекрухи: вона вирішила святкувати у нашій квартирі, попри напружені стосунки, маленьке немовля і моє бажання спокою – що стоїть за цим несподіваним рішенням?

Завтра день народження моєї свекрухи. Моєму малюку лише чотири з половиною місяці. Спочатку вона запросила

Без категорії

0131

Діти приїхали в гості й назвали мене поганою господинею: як моя сімейна зустріч перед днем народження обернулася неприємними словами за святковим столом

Діти приїхали в гості й назвали мене поганою господинею. Напередодні дня мого народження почав готувати

Без категорії

Ключ у долоні: історія Михайла про біль, втрати і маленькі щоденні перемоги на кухні київської хрущовки

Ключ у руці Дощ монотонно тарабанив у вікно моєї невеличкої однокімнатної квартири в багатоповерхівці