Гриценко Іван

Мені 38 років, і вже два роки я живу з чоловіком, який на пять років старший за мене. Його звати Тарас

Без категорії

017

Ніхто не зрівняється з татом: драматична історія про вибір між справжньою сім’єю і ідеалізованим минулим

Богдане, нам треба поговорити. Леся ретельно поправляла рушник на столі, розгладжуючи уявні зморшки

Без категорії

084

«В тимчасових гостях: коли рідня стає чужою у твоєму домі»

Ой, доню, послухай Тут таке питання виникло Ольга вже знала, що розмова буде довгою і складною.

Без категорії

019

Правда, що стискає серце Розвішуючи пральню білизну у себе в дворі, Тетяна почула тихе схлипування й заглянула за паркан. Там, біля її огорожі, сиділа Соня — сусідська восьмирічна дівчинка, яка, хоч і навчалася вже у другому класі, виглядала маленькою, худенькою, ніби їй лише шість. — Соню, знову тебе скривдили? Ходімо до мене, — Тетяна відсунула відламану дошку у паркані, Соня часто прибігала до них. — Мама прогнала, сказала: “Іди геть”, і вигнала за двері. Вони там з дядьком Колею веселяться, — протираючи сльози, пояснювала дівчинка. — Гаразд, ходімо до хати, Ліза з Мишком їдять, тебе теж нагодую. Тетяна не раз рятувала Соню від жорстких рук матері, яка вибирала доньку за мішень у своїй злій люті. На щастя, вони жили по сусідству, через паркан. Вона забирала Соню до себе, і поки її мати Анна не заспокоїться, не відпускала дитину додому. Соня завжди заздрила сусідським Лізі й Мишку, тьотя Таня з чоловіком дуже любили своїх дітей і ніколи не кричали на них. Вдома у них завжди було спокійно, добрі відносини між Тетяною та її чоловіком, дбайливе ставлення до дітей. Соня це розуміла й так заздрила сусідським дітям, що аж стискалося всередині, ніби камінь на серці, а до горла підступав клубок. Вона дуже любила бувати у їхній теплій атмосфері. Вдома Соне дозволяти нічого не можна. Мати змушувала її носити воду, чистити в сараї, полоти грядки, мити підлогу. Анна народила доньку без чоловіка, як кажуть, “у дівках”, і з першої хвилини не злюбила її. Тоді ще жила бабуся — мати Анни: вона любила внучку, захищала, дивилася за нею, Анна дочкою не займалася. Коли була жива бабуся, Соні жилося краще, але бабуся померла, коли дівчинці виповнилося шість. Тоді й настало важке дитинство. Мати озлоблена через самотність, весь час шукала чоловіка. Анна працювала прибиральницею в автопарку, там здебільшого працювали чоловіки. Одного разу на роботу прийшов водій Коля, і між Анною та ним швидко виникли стосунки. Коля після розлучення з колишньою дружиною залишився з сином, якому платив аліменти. Анна відразу запропонувала йому жити в себе, і той погодився: буде дах над головою, адже колишня виставила з дому. Анна швидко пригорнула Колю, опікала, любила, обожнювала. Він зрозумів, що в Анниному домі йому добре, а її маленька донька не заважала. — Нехай бігає під ногами, — думав, — підросте, буде прислугою. Анна всю турботу віддавала Колі, а доньку постійно сварила, змушувала працювати, часто давала запотиличник, могла навіть побити. — Не будеш слухати — віддам у дитбудинок, — обіцяла Анна. Соня не встигала як слід чистити сарай, і за це теж отримувала “на горіхи”, сумно сідала біля сусідського паркану під кущем чорної смородини й тихенько плакала. Як тільки Тетяна бачила — забирала до себе. Так Соня росла пригніченою та нетовариською. Знайомі й сусіди засуджували Анну, бо жили у селищі, всі знали один одного. Засуджували за ставлення до доньки. Тим паче, що й Тетяна не мовчала, але Анна пустила чутку: — Що ви слухаєте мою сусідку Таньку? Вона заглядається на мого Колю, тому й вигадує, ніби ми кривдимо дочку. Анна з Колею полюбляли святкувати, випивали, а Соня в такі моменти тікала й ночувала у сусідів. Тетяна як ніхто розуміла Соню й жаліла її. Минали роки. Соня добре вчилася, виросла. Ось вже і закінчила дев’ять класів, хотіла поступати в місто в медичний коледж. Мати грізно сказала: — Підеш працювати, вже доросла, нічого сидіти в нас на шиї! — Соня розридалась і вибігла з дому, бо вдома їй плакати не дозволяли. Трохи заспокоївшись, пішла до Тетяни й поділилася. Її діти вже вчилися у місті. Тетяна не витримала, пішла до Анни. — Ань, ти не мати, а злюща! Інші все для дітей роблять, а ти свою зводиш з розуму. Материнський обов’язок у тебе є. Куди Соня піде працювати? Їй треба вчитися, дитина закінчила школу майже на відмінно! Потім ти сама до неї поповзеш! — А ти хто така, щоб тут розпоряджатися? — розгнівалась Анна, — за своїми дивися, а не за моєю Сонькою. Вона звикла бігати до тебе й жалітися. — Ань, заспокойся! Твій Коля сина свого відправив вчитися у місто, хоч і не живе з ним, а ти знущаєшся над дочкою! Очнись, людина ти чи хто? Анна кричала, але потім, змучена, впала на диван. — Та, може, й ображаю Соню. Але то на її благо — щоб виросла не такою, як я. Не принесла у подолі! Гаразд, нехай їде у район, вступає, хай вчиться, — махнула рукою. Соня легко вступила до медколеджу, її радості не було меж. Одягнена була скромно, навіть виділялася у групі, але ніхто не осуджував, були дівчата з села, які теж не вирізнялися дорогим одягом. Додому їздила рідко. Їй не хотілося до матері й “вітчима”. Але на канікулах доводилося їхати — спочатку бігла до Тетяни. Вона завжди садила її за стіл, годувала, розпитувала. Тетяна з чоловіком були завжди уважні та раді зустрічі. А в Анни свої клопоти: Коля закрутив роман із молодшою. Вона нервувала, сварилася, і саме тоді Соня приїхала на канікули. Мати не рада була доньці, висловилася: — Чого приперлася, тут не до тебе, на шиї знову сидітимеш… Маєш канікули — йди працювати. А якось Коля прийшов з роботи, став збирати речі. — Куди зібрався? Не пущу! — кричала Анна, він глянув насмішкувато. — Рита чекає дитину, а я свою не покину. Це тобі дочка непотрібна, а мені своя потрібна. Приведе чужого чоловіка, а той буде знущатися з моєї дитини. Не дозволю! Твоя Соня не знає материнської ласки, ніби ти її знайшла під парканом. А мій малюк з першого дня має знати і маму, і тата, жити у любові й теплі, — зібравши речі, він пішов. Від цієї правди Анна була просто приголомшена. Їй навіть не було сил кричати, просити чи плакати. Коля сказав правду — ту, що стиснула всю її душу й серце. Не могла навіть зітхнути чи розридати. Соня все чула, не стала втішати матір. Перед очима промайнула картина, як за найменший шурхіт чи неуважність її мати била, виганяла. Вітчим ніколи не заступався, але й не розпускав рук, лише насміхався, відчував себе господарем. На останньому курсі Соня влаштувалася медсестрою у лікарню, заробляла на себе. Додому не їздила: мати спивалася, зіпсувалася, грошей вистачало ледве-ледве. З колись боязкої дівчинки Соня перетворилася на красиву, сильну, відповідальну дівчину, яка дбайливо ставилась до пацієнтів. Її поважали, навіть хвалили маму за “гарне виховання”. Але Соня мовчала й всміхалась: — Яке там виховання… Це все тьотя Таня — їй вдячна за захист, розуміння, турботу і любов до професії. Анна все частіше приводила додому сумнівних знайомих — собутильників. Соня, хоч і рідко навідувалася, щоразу була шокована виглядом матері. Ту давно звільнили. Бачачи це, Соня не знаходила слів переконання чи примирення, розуміла: все марно. Хотіла би викинути їх усіх з дому, зробити ремонт, почати нові стосунки з мамою, забути образи… Але Анна не хотіла цього, опускалася все нижче й нижче. Не розплакалась від образи Після закінчення медколеджу Соня приїхала додому. Анна була сама, злобно глянула: — Навіщо приперлася? Я маю чим їсти, холодильник вимкнений. Дай грошей, болить голова. У Соні ком підійшов до горла, але вона стрималася й не заплакала з образи, й сказала: — Не переживай, я не залишуся надовго… Я закінчила училище з відзнакою, їду працювати у область, в обласну лікарню. Часто приїжджати не зможу, але трохи грошей буду висилати. Тож, поки, мамо. Мабуть, Анна і не зрозуміла слів доньки — думки тільки про випивку та гроші. — Дай грошей, мені треба голову “підлікувати”… Тобі не шкода матері? Яка ти донька… Соня дістала трохи грошей, поклала на стіл, тихо зачинила двері й постояла з надією, що мама вибіжить, обійме. Та не дочекалася. Повільно пішла до сусідів. Тетяна була дуже рада. Посадила за стіл. — Ось, Сонічко, пообідаєш з нами, — її чоловік вже сидів. — Ой, забула, ось твій подаруночок за відмінне закінчення, і грошей трошки там є. На перший час стане. Соня подякувала й розплакалась. — Тьотю Таню, ну чому так? За що мати до мене ставиться, мов я чужа? — Не плач, Сонечко, — обняла Тетяна, — не плач, вже нічого не зміниш… Така вона, Анна. Мабуть, не в той час народилася. Але ти розумна і гарна, будеш ще любима і щаслива. Соня переїхала у великий обласний центр, працювала медсестрою в хірургії. Там зустріла свою долю — молодого хірурга Олега, який покохав її з першого погляду. Незабаром вони одружилися. На весіллі замість мами поруч із Сонєю сиділа тьотя Таня, раділа за свою підопічну. Анна отримувала від доньки гроші, хвалилася друзям-собутильникам: — Он яку доньку виховала, тепер гроші присилає, вдячна, вивчила я її! Тільки на весілля не запросила, вже давно не приїжджає, внуків не бачила. Зятя навіть не знаю. За якийсь час Тетяна знайшла Анну мертвою вдома. Скільки так пролежала — не відомо. Сусідка занепокоїлась, бо у дворі настала тиша. Соня з чоловіком поховали Анну, а будинок продали. Інколи навідували Тетяну з чоловіком.

Правда, що стискає все всередині Вивішуючи щойно випране простирадло на мотузку серед двору, Тетяна зупинилася

Без категорії

Щасливі україночки завжди сяють красою

Щасливі жінки завжди виглядають гарно Ой, кажу тобі, Тетянка важко переживала зраду чоловіка.

Без категорії

ТИ МОЄ ЩАСТЯ? Я й не думала виходити заміж, та якби не наполегливість мого майбутнього чоловіка, досі літала б вільною ластівкою. Артем, як метелик, крутився навколо, опікав, старався у всьому догодити, пилинки здував… Одним словом, я здалась – ми одружилися. Артем став для мене рідним, домашнім, як улюблені кімнатні капці. З ним було просто й затишно. Через рік у нас народився син Святослав. У чоловіка була робота в іншому місті, додому Артем приїжджав раз на тиждень, завжди з гостинцями для мене й Святослава. Одного разу, розбираючи кишені його речей, я знайшла листок зі списком шкільних товарів, а в кінці дитячим почерком було написано: «Татку, приїжджай скоріше». Тоді я подумала – от як мій чоловік «розважається» на стороні! Двоєженець! Без скандалів і істерик, узяла сумку, сина за руку – й до мами. Мама дала нам кімнату: – Живіть, поки не помиритесь. У мене з’явилася думка помститися чоловіку, згадала про романи зі шкільним однокласником Романом, який і після школи давав мені спокій. Зателефонувала… — Привіт, Ромчику! Ще не одружився? — Надюша, яка різниця – одружився-розлучився… Може, зустрінемось? – пожвавішав Рома. Мій незапланований роман тривав пів року. Артем щомісяця приносив аліменти, вручав моїй мамі й мовчки йшов. Я знала, що чоловік живе з Євсєєвою Катею, у якої донька від першого шлюбу. Катя настояла, щоб донька називала Артема татом, і вони втрьох жили в Артемовій квартирі. Катя обожнювала його, в’язала шкарпетки, годувала, оберігала… Все життя буду «шепотіти» йому про Євсєєву Катю! Тоді ж мені здавалося, що наш шлюб вже вичерпався… …Але коли ми з Артемом зустрілися, щоб поговорити про розлучення, нахлинули приємні спогади. Артем визнався у неземній любові, каявся, казав, що не знає, як випровадити настирливу Катю. Мені стало шкода чоловіка – ми знову зійшлися. Чоловік нічого не знав про Рому, Катя з донькою назавжди виїхали з нашого міста. …Минуло сім років щасливого сімейного життя, аж тут Артем потрапив у ДТП, операції, реабілітація… Два роки боротьби. Від цього чоловік почав пити, зникла людська подоба – відійшов у світ алкогольних ілюзій. Я ж знайшла «жилетку для сліз» на роботі – Павло, який мене вислуховував, підтримував, проводив додому після роботи. Павло був одружений, дружина чекала на дитину… Не знаю, як ми опинилися в одному ліжку! Павло зовсім не в моєму смаку, але він дарував мені трохи радості… Павло водив мене на концерти, виставки, балети… Коли його дружина народила, він залишив роботу та повернувся до сім’ї. Я відпустила його з легкістю, не претендувала – Павло просто приглушив мою душевну біль… Артем все глибше занурювався в алкоголь. … Через п’ять років ми з Павлом випадково зустрілися, він серйозно запропонував одружитися, мені стало смішно. Артем тим часом на деякий час взяв себе у руки, поїхав на заробітки в Чехію, я стала взірцевою дружиною й мамою. Артем повернувся, ми зробили ремонт, купили техніку, а він знову зірвався й почав пити. Я шукала його по району, знаходила на лавці, приводила додому. …Одного весняного ранку стою сумна на зупинці – щебечуть пташки, світить сонце, а мені байдуже. Тут чую тихий голос: – Можливо, я допоможу вашим бідам? Обертаюся – переді мною привабливий чоловік! Мені вже 45, а серце тремтить… Аж ось приїхав автобус – і я втекла. Егор (так його звали), як справжній герой, щодня чекав мене на зупинці, посилав усмішки й повітряні поцілунки. Якось подарував букет тюльпанів, я кажу: – Куди мені з квітами на роботу, дівчата розберуться… Егор віддав букет бабусі, яка спостерігала за нами: – Дякую, синку! Бажаю тобі коханку палку! Я почервоніла, але продовжила спілкуватись з Єгором… Він був некурець, спортсмен, чудова розмова, розлучений. Я з головою поринула у любовну пригоду! Три роки металася між домом і Єгором. Зупинити це не могла, поки Єгор не підняв на мене руку – тоді все скінчилося. Поради подруги підтвердилися: тихо море – поки стоїш на березі. Я нарешті стала вільною! Егор ще довго домагався мене, просив прощення… Я була непохитна. Подруга подарувала чашку з написом: «Ти правильна!» Артем все знав, усе чув від Егора. Артем казав: – Я хотів тихо вмерти, коли чув ці розмови. Все сам винен. …Минуло десять років. У нас з Артемом двоє внучок. Сидимо за столом, п’ємо каву. Артем лагідно бере мене за руку: – Надю, не дивись по боках, я твоє щастя! Віриш? – Звісно вірю, мій єдиний.

ТИ МОЄ ЩАСТЯ? Якщо чесно, я й гадки не мала виходити заміж. Якби не наполегливість майбутнього чоловіка

Без категорії

Синдром вічно відкладеного життя… Сповідь 60-річної жінки Олена: Цього року мені виповнилося 60. І жоден із рідних навіть по телефону не привітав мене з ювілеєм. У мене є донька й син, онук і онучка, колишній чоловік теж є. Доньці 40, сину 35. Обидва живуть у Києві, обидва закінчили досить престижні київські виші. Обидва розумні, успішні. Донька заміжня за чиновником високого рангу, син одружений із донькою великого київського бізнесмена. В обох — вдала кар’єра, багато нерухомості, окрім держслужби у кожного свій бізнес. Все стабільно. Колишній чоловік пішов, коли син закінчив університет. Сказав, що втомився жити в такому темпі. Хоча сам працював тихо і спокійно на одній роботі, вихідні проводив із друзями, або на дивані, у відпустку їхав на цілий місяць до родичів на Закарпаття. Я ж відпусток не брала — працювала одночасно на трьох роботах: інженером на заводі, там же прибиральницею в адміністрації, по вихідних — фасувальницею у сусідньому супермаркеті з 8 до 20, плюс прибирання службових і господарських приміщень. Все зароблене йшло дітям — Київ місто дороге, а навчання у престижних вишах вимагало хорошої одежі. Плюс харчування й розваги. Я навчилася носити старий одяг, щось перешивала, взуття ремонтувала. Ходила чистою, охайною. Мені цього було досить. З розваг були лише сни — іноді бачила себе у снах щасливою, молодою, усміхненою. Чоловік, як тільки пішов, одразу поміняв машину, купив дорогу й престижну. Очевидно, зібраних грошей було чимало. Та наше спільне життя було дивним — всі витрати були на мені, крім квартплати, яку вносив чоловік — і на цьому його внесок закінчувався. Дітей виховала я… Квартира, в якій ми жили, залишилася мені від бабусі. Гарна, затишна “сталінка” з високими стелями. Двокімнатна, переобладнана на трьохкімнатну. Там була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і в ній чудово розміщувалися ліжко, стіл, шафа, полички. Її займала донька. Ми з сином жили разом у великій кімнаті, я приходила тільки на ніч. Чоловік жив у залі. Коли донька поїхала в Київ, я зайняла її комірку. Син залишився в кімнаті. З чоловіком ми розлучилися без скандалів, без поділу майна, без взаємних звинувачень. Він хотів ЖИТИ, не сумну буденність, а я була так виснажена, що зітхнула з полегшенням… Не треба було готувати перше-друге-десерт і компот, прати його речі, білизну, прасувати й розкладати-вішати — можна було просто відпочити. До того часу я накопичила купу болячок — хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі й зайнялася лікуванням. Підробітки не залишала. Трохи підлікувалась. Найняла хорошого майстра, і він із напарником за два тижні зробив чудовий ремонт у санвузлі. Для мене це було щастя! Особисте щастя! Щастя для себе! Увесь цей час я своїм успішним дітям надсилала гроші замість подарунків на дні народження, Новий рік, восьме березня, 23 лютого. Потім додалися онук і онучка. Тобто кидати підробітки не могла. На себе грошей не залишалося. Мене з святами вітали рідко, частіше — у відповідь на моє привітання. Подарунків не дарували. Найбільше боліло те, що на весілля мене не син, не донька не запрошували. Донька чесно сказала: «Мамо, ти туди не впишешся у компанію. Там люди з апарату президента будуть». Про весілля сина дізналася від доньки вже після весілля… Дякую, що не просили грошей на весілля… Ніхто з дітей ніколи не приїжджає, хоч я завжди запрошую. Донька сказала, що нема їй чого робити у нашому “селі” (обласний центр з мільйонним населенням). Син завжди — мамо, ніколи! Літак до Києва літає 7 разів на добу! Летіти рівно дві години… Як би могла назвати той період життя? Мабуть, життя приглушених емоцій… Жила, як Скарлетт О’Хара — «подумати про це завтра»… Тримала сльози й біль, стримувала всі емоції — від здивування до відчаю. Була, як робот, запрограмований на роботу. А потім наш завод купили кияни і почалася реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили, я втратила одразу дві роботи, але змогла вийти на пенсію достроково. Пенсія — 8 тисяч гривень… От і проживи на ці гроші. У підсумку, мені пощастило — у нашій чотирипід’їздній п’ятиповерхівці звільнилося місце прибиральниці… Пішла мити під’їзди — плюс ще 8 тисяч. Фасування та прибирання по вихідних у супермаркеті не кидала, платили добре — 1 тисяча гривень за зміну. Важко, що цілий день на ногах. Почала потроху робити ремонт на кухні. Все робила сама, кухню замовила в сусіда — зробив добре, швидко й недорого. Знову почала відкладати гроші. Хотілося й кімнати освіжити, дещо із меблів замінити. Плани були… тільки от у планах не було мене самої!!! Що я витрачала на себе? Тільки їжу, найпростішу, та й ніколи не їла багато. І ліки. На ліки йшло чимало. Квартплата теж не радувала — з кожним роком все більше. Колишній чоловік казав: “Продай цю трьошку, район гарний, буде гарна ціна, купиш собі однокімнатну”. А мені її шкода. Пам’ять про бабусю. Батьків не пам’ятаю. Ростила мене бабуся. Мені дуже дорога ця квартира, в якій пройшло все моє життя. Із чоловіком зуміли зберегти нормальні дружні стосунки. Іноді спілкуємося, як давні знайомі. В нього все добре. Про особисте життя ніколи не говорить. Раз на місяць приїздить, привозить трохи продуктів — картоплю, овочі, крупи, питну воду. Те, що важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб доставку не замовляла — привезуть все гниле й погане. Я погоджуюсь. У мені якось все завмерло — все зібралося в клубочок. Живу й живу. Багато працюю. Ні про що не мрію. Нічого для себе не хочу. Доньку й онуків бачу лише в її інстаграмі. Життя сина — у сторіз невістки. Радію, що у них все добре. Всі живі й здорові. Відпочивають у цікавих місцях, бувають у дорогих ресторанах. Мабуть, я дала їм мало любові. Тому у них немає любові до мене. Донька інколи питає, як я. Завжди відповідаю, що все гаразд. Ніколи ні на що не скаржуся. Син інколи надсилає голосові у вайбер: “Привіт, мамо, сподіваюся, у тебе все добре”. Колись син сказав, що не хоче слухати про наші з батьком проблеми — це на нього погано діє. Відтоді нічого не розповідаю, лише кажу — так, синочку, все добре. Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що онуки не знають про існування живої бабусі — пенсіонерки-прибиральниці. Скоріш за все, за “легендою”, бабуся вже давно в іншому світі… Вже й не пам’ятаю, чи колись купувала щось особисто для себе, хіба що іноді купую білизну й шкарпетки — найдешевші. Не пам’ятаю, щоб ходила в салон на манікюр чи педикюр… Раз на місяць стрижка в перукарні у сусідньому будинку. Фарбую волосся сама. Радує тільки те, що як у молодості, так і зараз ношу той самий розмір — 46/48. Гардероб оновлювати не треба. І дуже лякаюсь, що одного дня просто не зможу підвестися з ліжка — дуже сильно мучать болі у хребті. Боюсь залишитися нерухомою. Може, мені не треба було жити саме так — без відпочинку, без дрібних радощів, вічно працюючи й вічно відкладаючи все на “потім”? А де те “потім”? Його вже немає… У душі порожнеча… в серці — повна байдужість… І навколо — також порожнеча… Я нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу винити. Я все життя працювала й працюю зараз. Створюю собі на всяк випадок “подушку безпеки”, якщо не зможу працювати. Хай і невелику, але все ж… Хоча кого обманювати? Я чітко знаю: якщо зляжу — жити не буду… Не хочу, щоб у когось із рідних були зі мною якісь проблеми. І знаєте, що найсумніше? Мені ніхто ніколи в житті не дарував квіти… НІКОЛИ… От смішно буде, якщо хтось принесе живі квіти на могилу… Дійсно, ухохочешся…

Синдром навіки відкладеного життя… Сповідь 60-річної жінки Ганна: Цього року виповнилось мені шістдесят.

Без категорії

Ще один рік разом — історія Аркадія Петровича та Наталії Іванівни, які понад усе цінують підтримку рідних, добрих людей і дивовижну силу справжньої любові напередодні Нового року

Ще цiлий рік разом… Останнім часом Аркадій Степанович самотужки на вулицю й ногою не ступав.

Без категорії

На краю України: мороз у чоботах, любовні драми та виклики сільської школи на фоні засніженої глибинки

На краю світу. Сніг якось дивно розтікався по черевиках і кусав шкіру, ніби був з химерних казок про

Без категорії

013

Леонід вперто не вірив, що Ірина — його донька: Віра працювала продавчинею у сільському магазині, а пліткували, що часто в підсобці з чужими чоловіками закривалася. Тому чоловік і не приймав серцем тендітну Іринку, яку невзлюбив змалечку. Єдиним, хто справді любив онуку, був дідусь Матвій, який залишив їй у спадок свій будинок на самому краю українського села біля лісу. Іринку любив лише дід Матвій У дитинстві Іринка часто хворіла, була маленькою й тендітною, «Ні в нас, ні у вас у роду таких дрібних нема», — казав Леонід. — «А ця дитина, як горщик — два вершки». Згодом нелюбов батька перейшла й до матері. По-справжньому любив Іринку дід Матвій. Його будинок стояв край села, при самому лісі. Завжди ходив у ліс — по ягоди та лікувальні трави, взимку підгодовував звірів. Селяни вважали його трохи дивакуватим, іноді навіть боялися, бо траплялося, що його слова справджувались. Проте всі ходили до нього за цілющими травами і відварами. Дружину Матвій поховав давно. Його втіхою стали ліс та внучка. Коли Ірина пішла до школи, частіше жила у діда, ніж вдома. Матвій навчав її мудрості цілющих трав. Іринка добре вчилася, мріяла лікувати людей. Мати казала, що нема грошей на навчання. А дід підбадьорював, мовляв, в разі потреби й корову продасть, аби Іринка стала лікарем. Заповідав онуці дім і щасливу долю Віра навідувалася до батька рідко, але коли в сина Андрія в місті були проблеми з боргами, прийшла просити грошей. «Коли припекло, тоді і прийшла?», — строго запитав дід Матвій і відмовив: «Я борги Андрія не покриватиму, мені онучку треба вчити». Віра злісно вигукнула: «Не хочу вас обох бачити, нема в мене більше ні батька, ні доньки!», — й захоплено вибігла з дому. На навчання в медичний коледж Іринці допомагав лише Матвій, підтримувала і стипендія, бо вона добре вчилася. Перед випуском у медколеджі Матвій захворів. Він повідомив онуці, що заповідає їй своє обійстя, і наказав, щоб не забувала про дім, бо хата живе, поки в ній чути людський дух. «Не бійся ночувати сама — тут доля тебе знайде. Будеш щаслива, дитино», — пророче сказав дід. Здійснилося пророкування Матвія Матвій помер восени. Ірина працювала медсестрою в районній лікарні. На вихідних їхала до дідового будинку, розтоплювала піч взимку. Дров було вдосталь. Одного морозного вечора у село прийшла заметіль, дорогу замело. Іра почула стук у двері: перед нею стояв незнайомий юнак. «Добрий вечір, допоможіть з лопатою — автівка застрягла біля вашої хати». Вона запропонувала допомогу, але чоловік, Стас, жартома зауважив, що не хотів би, аби ще й її заметіль накрила. Ірина запросила його до хати на чай, поки негода. Стас цікавився, чи не страшно Ірі жити самій біля лісу. Та пояснила, що лише на вихідних живе тут, а працює у райцентрі. Він запропонував підвезти її до райцентру, бо йому самому туди треба. Після тієї зустрічі Іринка часто бачила Стаса, а він казав, що її трав’яний чай його зачаровує. Справжнього весілля не було — Ірина не прагнула святкувань, але у них була справжня любов. Коли народився первісток, в пологовому дивувались, як у такої крихкої жінки народився здоровий хлопчик. На питання про ім’я Ірина відповіла: «Буде Матвієм — на честь найдобрішої людини».

Я не один раз ловив себе на думці, що Орися не моя донька. Марія, моя дружина, працювала в магазині.