Невже орхідея винна?
— Поліно, забирай цю орхідею, інакше я її викину, — Катя неохоче подала мені прозорий горщик із квіткою з підвіконня.
— Ой, спасибі, подружко! А чим вона тобі так не вгодила? — здивувалась я, адже поруч стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї.
— Оцю квітку подарували моєму синові на весілля. Знаєш, чим все завершилось… — Катя зітхнула важко.
— Знаю, твій Денис розлучився — й року не протягли у шлюбі. Причини не питаю, здогадуюся, була вагома. Денис же Таню обожнював, — я намагалася не сипати сіль на рану подруги.
— Розповім тобі, Полю, все згодом. Зараз це ще боляче згадувати, — задумалася Катя й вперше за розмову просльозилася.
Я принесла додому “вигнану” і “відкинуту” орхідею. Чоловік із жалем подивився на “нещасну” квітку:
— Навіщо тобі ця замориш? В ній життя нема… Навіть я це бачу. Не гай на неї часу.
— Хочу врятувати її — подарувати турботу і любов. Подивимося, ще зацвіте! — вирішила я вдихнути життя у схилинлу квітку.
Чоловік підморгнув жартома:
— Хто ж від любові відмовиться?
Через тиждень телефонує Катя:
— Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити в собі тягар — хочу все розповісти про невдале весілля Дениса.
— Катюшо, приїжджай! Завжди рада, — не могла відмовити тій, яка підтримувала мене у найскрутніші моменти.
Катя примчалась вже за годину.
Сіли ми на кухні — бокал сухого вина, чашка кави, шматочок чорного шоколаду — і потягнулася щира розмова…
— Не уявляла, що моя (вже колишня) невістка на таке здатна. Денис і Таня сім років зустрічалися. Заради Тані він залишив Аню. А мені Анна так подобалася — домашня, лагідна, донечкою звала її. Але тут з’явилася красуня Таня — Денис розгубив голову, літаючи навколо неї, як джміль біля нектарної квітки. Любив її пекучо.
Таня — мов модель, на неї оберталися перехожі, а Денису було приємно ловити ці погляди. Але сім років разом — і жодної дитини. Думала, хоч офіційно оформлять стосунки… Ось, Денис привів:
— Мамо, тату, я одружуюся! Подали із Танею заяву! Буде весілля на все місто, грошей не пошкодую!
Раділи ми з чоловіком — сину вже тридцять років…
Стільки переносили дату весілля: то Денис захворів, то я у відрядженні… Погана прикмета. Але мовчала: сину щастя бажала, навіщо тривожити? Навіть вінчання хотіли, але наш отець Святослав у той момент поїхав до рідного села. Усе йшло шкереберть — знаки долі…
Гучне весілля відгуляли! Ось поглянь на фото — яка розкішна орхідея там квітне? Але зараз… лишились самі тряпочки-лісточки.
Денис із Танею збиралися у весільну подорож у Париж, і раптом — Таню не випустили за кордон через якийсь несплачений величезний штраф. В аеропорту розвернули молодят.
Денис і далі мріяв про щастя… Але раптом — тяжко захворів. Опинився в лікарні. Стан критичний, лікарі розводили руками.
Таня тиждень побула біля нього, потім заявила:
— Вибач, але чоловік-інвалід мені не потрібен. Подаю на розлучення.
Уявляєш, Полю, що відчував мій Денис? Лежачи знесиленим на лікарняному ліжку? Але він відповів спокійно:
— Я тебе розумію, Таню. Не буду перешкоджати.
Розлучилися.
На щастя, Денис одужав — хороший лікар Петра Богдановича підняв його на ноги. Запросили ми їх до себе. У Петра донька — Маша, двадцятирічна мила дівчина. А Денис бурчав:
— Якась низенька, навіть не гарна…
— Сину, придивись: з лиця воду не п’ють… Головне — щастя, а не краса!
Не міг Денис забути Таню — гіркий осад зрадженого кохання. А Маша йшла за ним слідом, телефонувала постійно.
Зважилися ми влаштувати “сватання” — поїхали разом на природу, а син сумний, його нічого не радує…
Минули місяці. Якось приходить Денис із тією ж орхідеєю:
— Ось залишки минулого щастя. Мені цей екзот не потрібен…
Я прийняла квітку неохоче — наче це вона в усьому винна. Поставила подалі, не поливала…
Нещодавно зустріла сусідку:
— Катерино, бачила твого Дениса з Дюймовочкою. Бувша жінка статніша й красивіша…
Не повірила, що Маша і Денис разом, але…
— Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис тримав Машу за руку.
— А весілля?
— Не треба тієї метушні. Лише розписалися в РАГСі тихо й вінчалися з отцем Святославом.
Відвела сина вбік:
— Денисе, ти хоч Машу покохав? Не помстишся Тані?
— Ні, мамо. Я цю жінку “переболів”. Світ Маші дуже співзвучний з моїм.
Отака історія, Поліно…
Після тієї відвертої розмови ми з Катею два роки не бачилися — закрутила буденність.
А орхідея ожила й розквітла. Квіти вдячно відповідають на любов.
Зустрілась із Катею вже в пологовому будинку:
— Привіт, подруго! Що тут робиш?
— Маша народила двійню, сьогодні виписують! — радісно відповіла Катя.
Поруч — Денис з оберемком червоних троянд, щасливий чоловік Кати…
На порозі появилася виснажена, але щаслива Маша з двома “живими” згортками…
А Таня тепер благає Дениса простити та повернути їй щастя.
…Склеїти чашку можна, та пити з неї більше не вийде… Оленко, забирай цю орхідею, бо інакше я її просто викину, Ганна недбало зняла з віконня прозорий горщик
НЕМОВ ПТАХА НА СВИСТОК Дівчата, заміж треба виходити раз і на все життя! До останнього подиху з коханим бути.
ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Олексія, окрім дружини, завжди була ще улюблена
Я НАГАДАЮ ТОБІ Марія Сергіївна, тут у мене завиток не виходить, сумно прошепотів другокласник Тарас
ДОЛЯ НА ЛІКАРНЯНОМУ ЛІЖКУ:
– Дівчино, ось тримайте продукти й доглядайте за ним! Я й підійти боюся, не те що з ложечки годувати, – різко кинула пакунок на ліжко, де лежав її хворий чоловік, дружина пацієнта.
– Не переживайте так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому потрібен ретельний догляд, я допоможу Дмитру стати на ноги, – мені, як медсестрі, не вперше доводилося заспокоювати дружину пацієнта з туберкульозом.
Дмитра привезли у важкому стані, але шанси вижити були високі. Пацієнт прагнув жити, а це вже половина успіху. Шкода, що дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину та ніби вже заздалегідь відрікалася від чоловіка.
Наперед зазначу: через багато років їх син Юрко теж захворіє на відкриту форму туберкульозу, й Алла одразу поставить на ньому хрест. Та Юра виживе й одужає.
Дмитро, попри важкий діагноз, жартував, сміявся та прагнув швидше повернутися додому. У селищі, де жила його сім’я, не було тубдиспансеру, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені було шкода молодого чоловіка — занедбаний, у старому одязі, без тапочок.
– Дімо, а якщо я вам дещо з речей принесу? Ви ж навіть у туфлях ходите, тапочок нема. Приймете від мене гостинця? – жартувала я.
– Від вас, Віолетто, навіть отруту, як ліки, прийму. Але прошу, не треба нічого. Дайте мені видужати, а там… – Діма ніжно взяв мене за руку.
Я обережно вивільнила долоню й вийшла з палати. Серце моє билося шалено… Невже я закохалася? Не хочу, це гріх — руйнувати сім’ю. Але серцю ж не накажеш…
Я все частіше заходила до палати Діми, довго з ним розмовляла, особливо у нічні зміни. Ми перейшли на «ти».
У Діми є п’ятирічний син:
– Мій Юрко схожий на свою красиву маму. Знаєш, Віолето, я дуже любив Аллу, все для неї робив. Вона ж, хоч і яскрава жінка, більше всього любить себе. Її егоїзм — наче кислота. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина, – тяжко зітхнув Діма.
– Та ж Аллі далеко їздити, – намагаюся виправдати дружину.
– Кинь це, Віолето! Як кажуть, дружина чоловіка любила — у тюрмі місце купила… А до коханця й на край світу поїде, – Діма роздратувався.
– Спокійної ночі, Дімо. Не роби різких рухів — усе налагодиться… – сказала я, вимкнула світло й вийшла.
Очевидно, Діма страждав: лежить безпомічно в лікарні, а дружина живе своїм життям.
За тиждень я почула крик у палаті.
– Щоб я тебе тут більше не бачив, шльондро! Йди геть! – кричав Діма на налякану Аллу. Вона зірвалася з місця й вибігла з палати.
– Що сталося? – питаю я.
Діма мовчки відвернувся до стіни, аж трусився під ковдрою…
Минув місяць — Алла так і не приїхала жодного разу.
– Дімо, може, зателефонувати дружині?
– Не треба, Віолетто, ми розлучаємося, – спокійно каже він.
– Через хворобу? Нісенітниця, ти йдеш на поправку!
– Пам’ятаєш, як я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала, щоб сказати — мовляв, нехай її коханець трохи поживе в нашому домі, раз зі мною все примарно, а їй чоловічі руки потрібні… – Діма замовк.
– Жах… – лише це вихопилося в мене.
Незабаром Алла приїхала з іншим чоловіком, якого я бачила у дворі. Алла провела з ним час й пішла, чмокнувши у щоку.
– Дімо, тебе виписують, – повідомила я.
– Віолетто, хотів спитати… Та ні…
– Дімо, я згодна! Ти ж це хотів сказати, авжеж? – наважилась я.
Діма розповів:
– Віолетто, мені нема де жити. Можна, я поживу у тебе? Алла виходить заміж.
– У мене є дитина. Ти зможеш її прийняти?
– Дитина не перешкода. Я вже люблю її, – Діма подивився мені у вічі так, що я розтала…
Відтоді минуло багато років.
У нас з Дімою двоє спільних дітей і затишне родинне гніздо. Юрко, син Діми, часто нас відвідує з родиною. Моя донька від першого шлюбу живе закордоном. Хоч шлюбу насправді не було – просто молодість…
А Алла не раз виходила заміж, народила сина від іншого, але була байдужою матір’ю — син зростав самотньо, а по смерті Алли його відправили у інтернат…
Ми з Дімою вже літні, але кохаємо одне одного сильніше, ніж у молодості: цінуємо кожен день, кожен погляд, кожне подих… Доля на лікарняному ліжку Пані, от візьміть і догляньте за ним! Я до нього й підійти боюся, не те що
В ЖИТТІ ЧУЖОГО НЕ БРАЛА Ще з гімназії Марічка поглядала на Зоряну з презирством і водночас із заздрістю.
Життя в гармонії:
— Ладо, забороняю тобі спілкуватися з сестрою та її родиною! У них своє життя, у нас — своє. Ти знову дзвонила Наталі? Скаржилась на мене? Я ж попереджав. Не дивуйся, якщо щось буде, — Богдан міцно схопив мене за плече.
Як завжди, у такі моменти я мовчки йшла на кухню, з очей котилися гіркі сльози. Ніколи я не скаржилась рідній сестрі на своє подружнє життя — ми просто спілкувались. У нас були літні батьки, мали про що поговорити й обговорити. Це дратувало Богдана. Він терпіти не міг мою сестру Наталю. У них у сім’ї панували злагода і достаток, на відміну від нас із Богданом.
Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини на землі не було. Він закрутив мене у вирі пристрастей. Мене зовсім не знітило те, що він на голову нижчий за мене. Я не звернула уваги й на його матір, яка на весіллі ледь трималася на ногах. Пізніше з’ясувалося — свекруха багаторічна алкоголічка.
Закохана, я не помічала лиха. Але вже через рік шлюбу моє щастя затьмарилося. Богдан почав пити, додому приходив п’яніший вина, завів романи на стороні. Я працювала медсестрою, зарплата була невелика. Богдан волів компанію друзів по чарці. Забезпечувати мене він не збирався. Раніше я мріяла про дітей, тепер же лишилась лише з породистим котом. Не хотілось народжувати від чоловіка-алкоголіка, хоча все ще його любила.
— Дурненька ти, Ладо! Он скільки чоловіків біля тебе в’ються, а ти вчепилася в свого карлика! Що ти в ньому знайшла? Синці під тоналкою видно ж, — лякала мене подруга-колега.
Богдан не раз давав волю гніву, піднімав руку. Одного разу так побив, що я не змогла вийти на зміну й до того ж замкнув мене в квартирі, забравши ключі. З того часу я панічно його боялась — душа стискалась, серце калатало, коли чула, як він відчиняє двері. Я думала, він мститься за те, що я не змогла народити дитину, що я “погана дружина”. Я не пручалася ні побоям, ні приниженням. Чому ж я ще любила Богдана?
Колись його матір-нечиста так казала:
— Ладо, слухай чоловіка, люби його усім серцем, забудь про родичів і подруг — вони до добра не доведуть.
Я підкорилась, забула про родичів, підкорилась чоловікові, була цілком у його владі.
Мені навіть подобалось, коли Богдан на колінах просив вибачення й обсипав ліжко пелюстками троянд (зірваних у двора сусіда-гульвіси). Але цей “рай” щоразу розлітався на друзки.
…Та сталось так, що доля втрутилась:
— Відпусти Богдана, у мене від нього син. А ти — безплідна, — прямо заявила незнайомка.
— Не вірю, іди геть! — вигнала я її.
Богдан мовчав. Я все зрозуміла…
— Ладо, ти завжди така сумна. Проблеми? — несподівано поцікавився головлікар нашої лікарні Герман Львович.
Я віджартувалася, але його слова “Добре, коли у людини все в порядку” глибоко мене зачепили. А в мене ж у душі — хаос…
…Я пішла від Богдана до батьків:
— Ладо, що трапилось? Тебе вигнав чоловік?
— Ні, потім усе розповім, мамо…
Згодом на мене кричала мати Богдана, а сам він почав погрожувати — але я вже знову відчула себе живою, вдихнула вільно повітря.
— Богдане, не витрачай на мене час, краще займися своїм сином. Я перегорнула цю сторінку. Прощавай.
Я повернулася до сестри Наталі й до себе самої.
Подруга одразу зауважила переміну:
— Ладо, тебе не впізнати! Ти розквітла, як наречена!
А Герман Львович освідчився:
— Ладо, давай одружимось! Не пошкодуєш. Одне прохання — зви мене просто Герман, без по-батькові.
— А ти ж мене любиш?
— Ой, жінкам такі важливі слова… Люблю, мабуть, та більше вірю в справи, — відповів Герман.
— Я згодна, Германе!
…Минуло десять років. Герман щодня доводив свою любов. Він не цілував ноги і не сипав пустими словами, як мій колишній. Піклувався, беріг, дивував щедрими вчинками. Своїх дітей у нас не було — мабуть, я й справді “пустоцвіт”. Але Герман не дорікав, а донька подарувала нам онучку Сашеньку — вона стала нашою улюбленою дитиною.
Богдан, на жаль, допився до смерті, не доживши й до п’ятдесяти років…
А у нас з Германом усе в порядку. Життя — прекрасне! ЖИТТЯ ЯК СОН Оксано, я забороняю тобі спілкуватися з Марією та її родиною! В них свій світ, у нас свій, чула?
ГІРКЕ ЩАСТЯ Чим же тобі не вгодила ця дівчина? Хороша, скромна, чистоплотна, навчається, тебе кохає
Ой, ти як ще з Тетяною стільки років разом тримаєшся? Який у вас секрет? щоразу, приходячи до мене в
Вечір був дощовий, коли до мене завітав наймовчазніший та найтерпеливіший чоловік у нашому селі Григорій
