Гриценко Іван

Гіркота на дні душі: «Інтернат за тобою вже давно плаче! Забирайся з нашої родини!» — кричала я на надриві, кидаючи в обличчя ці слова своєму двоюрідному брату Дімі, якого в дитинстві любила до нестями… Від золотих кісок і творчих талантів — до зради, крадіжок і чужої байдужості. Як сирота з пшеничним волоссям та волошковими очима став руйнівником спокою в добрій українській сім’ї, а гіркий слід від тієї історії не зітреться навіть через десятиліття…

ГІРКОТА НА ДНІ ДУШІ За тобою вже давно інтернат «плаче»! Збирайся геть з нашої родини! кричала я, голос

Без категорії

Поштова марка: як зради чоловіка та пристрасне кохання змінили життя Катрі, а її донька Соня відкрила справжні почуття після зради сім’ї — сімейна драма з душею у стилі українського роману

ПОШТОВА МАРКА Марко залишив Олену, мама тяжко зітхнула. Та як це? я не втямив. Я й сама не розумію.

Без категорії

018

Чи вартий чоловік гірких образ? — Ігорю, це остання крапля! Все, ми розлучаємося! Можеш не ставати на коліна, як завжди, не допоможе! — остаточно поставила я крапку у нашому шлюбі. Ігор звісно не повірив. Був переконаний, що все піде по відомим рейкам: впаде на коліна, вибачиться, купить ще одну обручку — і я, як завжди, пробачу… Та цього разу я вирішила розірвати наше сімейне багатостраждальне коло. Мої пальці аж до мізинців були усипані каблучками, а щастя в житті не було. Ігор почав безпросвітно заливати горе. …А все ж починалось так романтично. Мій перший чоловік Едік зник безвісти. Це були важкі 90-ті, страшний час. Едік не відрізнявся легким характером: рвався у всі бійки. Казали про нього: очі орлині, а крила комарині. Якщо щось не по ньому — починалася справжня “козацька вечірка”. Переконана, що Едік загинув у якихось розбірках: вісток про нього не було. Я залишилась із двома доньками: Лізі п’ять, Раї — два. П’ять років потому після тієї загадкової втрати… Думала, зійду з розуму. Едіка кохала шалено, хай і з важким характером — ми з ним були нерозлийвода, одне ціле. Для себе вирішила: життя закінчено, буду ростити дівчаток. На собі поставила хрест. Але… Довелося мені несолодко в ті буремні часи. Працювала на заводі — зарплату приносили… прасками. Їх треба було “розкидати” по знайомих, щоб купити харчі. По вихідних так і виживала. Взимку, коли я замерзала на базарі, продаючи ті праски, підійшов чоловік… — Змерзли, дівчино? — обережно спитав незнайомець. — Як ви здогадались? — намагалася ще пожартувати, хоча зуб на зуб не потрапляв. Але від нього віяло теплом і людяністю. — Балаканину городжу… Може, в кафе зігріємося? Я допоможу донести ваші праски. — Йдемо, бо замерзну, — ледве вимовила я. До кафе ми так і не дійшли: привела нового знайомого до під’їзду, попросила почекати з прасками, поки заберу дітей із садочка. Вже тоді душа зігрілася від цієї зустрічі. Вертаючись, здалеку побачила Ігоря (так він представився) — курив, збивався з ноги на ногу. Подумала: “Запрошу на чай, а там — побачимо!” Ігор допоміг дотягнути сумку на шостий поверх: ліфт не працював. Поки я з дітьми йшла на третій поверх, Ігор вже спускався вниз. — Чекайте, мій рятівнику! Не відпущу, поки не напою гарячим чаєм! — схопила його за рукав. … Так, крок за кроком, він став для мене рідним. Ігор запропонував роботу з гарною зарплатою… Я кивнула — хотілося навіть руки цілувати. Ігор був вдруге у процесі розлучення, мав сина від першого шлюбу. Закрутилося: одружились, Ігор удочерив моїх доньок. Купили чотирикімнатну квартиру, обставили меблями, технікою, збудували дачу. Щороку їздили на море… Казка! Сім років минуло щасливо. Та Ігор, здобувши все бажане, часто почав “зазирувати до чарки”. Спершу не зважала: чоловік же багато працює! Та коли випивка лізти стала в роботу й дім, я насторожилась. Переконати — марно… Я — авантюристка! Щоб відволікти чоловіка від випивки, вирішила народити ще дитину. Уже було мені 39. Подруги сміялися: — Давай, може, й ми на сорок станемо молодими мамами! Я завжди казала: — Позбудешся малюка — пожалкуєш. Народиш — ніколи. …У нас з Ігорем народилась двійня! Виховували четверо дівчат! Ігор не кинув пити. Я терпіла й вигадала нову ідею: переїхати в село, завести господарство — корисно дітям, чоловіку не до чарки. Продаємо квартиру, дачу. Купили будинок у селищі, відкрили кафе. Ігор став мисливцем, купив рушницю… Тримається все до чергової випивки… Ігор не просто напився — озвірів! Всі речі і меблі пошкоджено, навіть до нас дістався: взяв рушницю, вистрелив у стелю! Я з дітьми сховалися у сусідів… Вранці повернулись: усе розтрощено, Ігор мертвим сном на підлозі. Забрала дітей, пішла до мами. Мама каже: — Таню, що ж мені струмити з твоєю оравою дівчат? Повертайся до чоловіка — перемелеться… Через пару днів прийшов Ігор. Тоді я й поставила крапку. Він нічого не пам’ятав. Я вже не жаліла: все відсікаю — міст спалено. Ліпше вже бідно, але мирно, ніж одного дня не прокинутись. Кафе довелося продати за безцінь — втекли в сусіднє село, в крихітний домик. Старші доньки влаштувалися на роботу, згодом — вийшли заміж. Двійня ще вчилась у п’ятому класі. Всі дівчатка любили тата Ігоря, він передавав через них прохання повернутись. Дівчата й собі: “Мамо, вистачить гордості, тато виправився!” — але я була непохитна. Минуло два роки. Стало самотньо. Всі подаровані обручки довелось здати в ломбард… Не викупила. Думала: у нашому домі була любов. В принципі, Ігор любив усіх дочок однаково, мене жалів, умів каятись. Чого ще хотіти? Щастя ж у своєму гнізді… Старші доньки вже рідко з’являлись — телефоном і годі. Минає час, і двійнята вилетять, зостанусь сама… Дівчата, як гусята: обростуть перами і полетять. Умовила я двійнят розпитати тата: може, вже хтось є? Аж ні: живе в іншому місті, від спиртного відмовився, нікого нема. Дочкам дав адресу — на всяк випадок… Словом, ми разом п’ятий рік. Я ж казала: авантюристка…

Чоловік дорожчий за гіркі образи Ігорю, це була остання крапля! Все, розлучаємося! Можеш не ставати на

Без категорії

Справжнє новорічне диво: як Петя забув про подарунок для доньки, знайшов білого кошеня і подарував щастя не тільки Машеньці, а й новим друзям – добра незабутня історія українського свята

Диво під Новий рік Тарасе, поясни мені, будь ласка, як ти міг забути?! Я ж вранці тобі кілька разів нагадувала

Без категорії

Він зневажав свою дружину. Здавалося, не може більше бачити її обличчя… П’ятнадцять років поруч, а за останній рік її звички доводили його до сказу. Особливо ця: кожного ранку простягає худі руки, ще напівсонна, шепоче: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде чудовий день». Начебто дрібниця, а він не міг цього терпіти. Вона неквапливо вставала, роздивлялася осінній краєвид з вікна і зникала у ванній. Колись він захоплювався її красою, свободою, що межувала із зухвальством. Її тіло досі було дивовижним, але його це дратувало ще більше. Він хотів навіть штовхнути її одного разу, але стримався. — Поспішай, вже дістало! Вона жила спокійно, знаючи про його роман і коханку. Прийняла самотність, простила зраду й холод, і навчилась цінувати кожну мить. Та у неї була своя таємниця: щомісяця недуга забирала її сили, і скоро переможе… Вона вирішила мовчати про хворобу та знаходила розраду у старенькій сільській бібліотеці, де шуkала мудрості на стелажі «Таємниці життя та смерті». Він був щасливий із молодою коханкою й зрештою вирішив розлучитися. Думав, у дружини ніколи не було до нього справжніх почуттів. Порвав її фото – і рушив на зустріч у той самий ресторан, де пів року тому святкували 15 років разом… Напередодні він шукав документи на розлучення й раптом знайшов у шухляді темно-синю папку. Там були результати обстежень і діагноз, який вразив, наче удар блискавки: «6-18 місяців». Половина цього часу вже минула… Він кинувся в Інтернет і побачив: лишилось зовсім мало… Вона чекала його сорок хвилин, а потім вийшла у золоте осіннє місто, де життя і сонце здавались такими справжніми… Вперше їй стало себе шкода, вперше опустилися руки. Вона пронесла свою таємницю без слова, щоб полегшити життя близьких ціною власної долі. Попереду – лише спогади… Він бігав по кімнаті, вперше відчувши, як швидко минає життя й як насправді любив її молодою. Наче ці 15 років зникли, а все омріяне – ще попереду. Останні два місяці він був поруч із нею завжди. Вперше за багато років відчував справжнє щастя й просив долю не забирати її. Не міг згадати, як колись ненавидів дружину… Він бачив її сльози ночами, дивився, як вона бореться за життя з останньою надією. Вона пішла через два місяці. Він засипав квітами її шлях, плакав на похороні, ніби постарів на тисячу років. Під подушкою він знайшов її новорічне бажання: «Бути щасливою з Ним до кінця днів». Кажуть, новорічні бажання збуваються… Бо і він того року написав: «Стати вільним». Кожен отримав те, чого, здавалося, так прагнув…

Я ніколи не уявляв, що можу ненавидіти дружину. Але останній рік такий час, коли кожен її ранок дратував

Без категорії

028

Поставила на ноги свекруху, але вона мене вилаяла, бо не виполола грядки — Скандал на весь двір, а я мовчки зібрала речі та пішла з сином

Підняла на ноги мою свекруху. Але я розлючена бо не прополола грядки. Що ти тут робиш?! Свекруха стояла

Без категорії

020

Два роки життя Марії обмежувалися лише доглядом за його мамою, залишаючись у тіні сімейного дому.

Марія два роки була лише доглядальницею для матері свого чоловіка. Марії вдалося вийти заміж за дуже

Без категорії

– Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду квартири! – сказала мені моя подруга. Я дуже активна жінка. Хоч мені вже 65 років, мені вдається подорожувати різними містами України й знайомитися з цікавими людьми. З теплом і смутком згадую свою молодість — тоді можна було відпочивати, де заманеться: на морі, на березі Дніпра, на кемпінгу з друзями… І все це — майже за копійки. На жаль, ті часи вже позаду. Я завжди любила знайомитися з різними людьми — і на пляжі, і навіть у театрі. З багатьма з них я дружила роками. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми жили разом у санаторії на відпочинку. Коли роз’їжджалися, стали подругами. Минуло кілька років, інколи ми обмінювалися листами. І ось одного дня я отримала телеграму без підпису: “О третій ночі приїжджає поїзд. Зустрінь мене!” Я не зрозуміла, хто це міг бути. Звісно, ми нікуди не поїхали з чоловіком. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила й заніміла від подиву — на порозі стояла Оксана, двоє підлітків, бабуся й чоловік. З ними була ціла гора речей. Ми з чоловіком були шоковані, але все ж впустили гостей. Оксана питає: – Чому ти нас не зустріла? Я ж відправила телеграму! А це, між іншим, коштує! – Вибач, ми не знали, хто її надіслав! – Ти ж дала свою адресу. Ось ми й прийшли. – Я думала, ми просто переписуватимемося, не більше! Оксана пояснила, що її донька цього року закінчила школу і планує вступати до університету. Решта сім’ї приїхали підтримати її. – Ми будемо жити у тебе! Грошей на оренду або готель у нас немає! Я була шокована. Ми ж навіть не родичі! Чому я повинна дозволяти їм залишатися? Нам довелося годувати гостей тричі на день. Вони привезли трохи продуктів, але нічого не готували — просто їли наше. І все мені доводилося для них робити. Я більше не могла цього терпіти, і через три дні попросила Оксану з родиною виїхати. Мені було байдуже, куди. Почалася сварка. Оксана розбила посуд й кричала. Я була просто шокована її поведінкою. Коли вони пакували речі, їм навіть вдалося вкрасти мій халат, кілька рушників і якимось чином – велику каструлю. Не знаю, як вони це винесли, але каструля просто зникла! Так завершилася моя “дружба”. Слава Богу! Більше я її не чула й не бачила. Як можна бути такими нахабними!? Тепер я набагато обережніша, знайомлячись з новими людьми.

Ми трохи поживемо у тебе, бо на оренду квартири у нас гривень не вистачає! заявила мені моя приятелька.

Без категорії

033

Мій свекор був приголомшений, коли побачив, у яких умовах ми живемо

Мій свекор занімів, коли побачив, у яких умовах ми живемо З майбутнім чоловіком я познайомилася на весіллі

Без категорії

025

Сіра мишка щасливіша за тебе: історія справжнього жіночого щастя серед буднів, борщів та льняних суконь – як Ольга знайшла своє, коли у всіх навколо розсипалося глянцеве життя

Оксано, та скільки можна? Ганна примружено роздивлялася її стареньку льняну сукню, ніби це була річ з