Бабцю Олю! крикнув Матвій, хрипким голосом переповненим тривоги. Хто вам дозволив тримати вовка в нашому селі?
Ольга Степанівна безсило опустилася біля розтрощеного паркану й заголосила відчаєм. Вона вже по втретє підсилювала його старими дошками, зміцнювала трухляві кілки, сподіваючись, що огорожа протримається ще трохи, поки назбирає гривень зі своєї убогої пенсії. Але не вийшло паркан звалився.
Десятий рік поспіль Ольга порається на господарстві сама з того часу, як її найдорожчий Петро Андрійович залишив цей світ. Поки чоловік був живий баба Оля жила, не знаючи тривоги. Руки Петра зналися на усьому: і теслярував, і стіллярем був, і город вправно обробляв. Знав ціну праці, зате й повагу односельців мав.
В обійсті у них завжди був лад: біла хата, садок у цвіті, город повен врожаю, в стайні худоба, немов з картинки. І все це вони робили разом, як єдине ціле. Чотири десятки літ щастя поруч, аж до неминучого дня, що став чорним, не дочекавшись навіть ювілею.
Сина мали єдиного Якова. Виріс він роботящим, сумлінним, від самого малку не потрібно було його просити чи повчати. Коли Оля, вертаючись із ферми, ледь жива заходила у двір, Яків уже наносив дров, набрав води, натопив печі й напоїв телятко.
Петро, повертаючись з роботи, умивався коло криниці й сідав на лавку під вишнею курити люльку, поки жінка поралася з вечерею. Вечорами усією сімєю збиралися за столом, сміялися, ділилися новинами жила родина у злагоді.
Минали роки, і залишали по собі тільки спогади. Яків подорослішав, поїхав учитись до Львова, а там зустрів свою долю Ірину, міську дівчину. Молоді осіли у Києві. Спершу Яків приїжджав додому на канікули, а далі рідше: Ірина настоювала на подорожах за кордон, і так рік за роком. Петро Андрійович цього не розумів.
Де наш Яковець утомлюється? Хіба не Ірка тому голову закрутила? Нащо ті закордони?
Батько тужив, матір із серцем місця не знаходила. Що лишалося двом старим? Тільки радіти скупій звістці від сина. До того часу, як навесні, коли уже соловї засміялися в березі, Петро почав згасати. Лікарі вже тільки зітхали: ліки не беруть, дозвольте батькові вдома побути
Яків приїхав поховати тата вся душа ридала від каяття. Тиждень побув у старій хаті й повернувся до столиці. За десять останніх років лише три коротких листи матері. А старенька продала корову, овець більше не було їй для кого тримати худобу.
Корова довго стояла під тином, слухаючи, як Ольга Степанівна виливає біль у подушку на далекій хатній полу. Руки згрублі, обличчя посіріле усе самотність та турботи. Якою би сильною не була, без чоловіка господарство помалу валилося: то дах тече, то вікно повело, то стелю затопило З пенсії відкладала на майстрів, та іноді таки ставала до роботи сама як навчили колись у селі.
Та й це не було краєм лиха. Раптом у Ольги Степанівни почав різко псуватися зір. У продуктовій крамниці ледве розгледіла цінники, а за кілька місяців уже й вивіску магазину бачила, як крізь туман.
До неї навідалась медсестра:
Олю Степанівно, треба перевірити очі в районній лікарні. Вам операція може допомогти.
Але Ольга страхалася поїздки, думка про хірургію лякала, тож усе відкладала. Рік минув майже осліпла. Але говорила собі:
Страшно? Та ні, навіщо мені світло Телевізору не чую, тільки новини слухаю. Усе тут, у памяті.
Одначе серце щеміло в селі почорніло від чужих людей, грабіжників. Розкрадали покинуті хати. Бабуся боялась, що в неї навіть собаки нема нікому й гавкнути на злодія.
Попрохала вона мисливця Остапа:
Остапе, немає в єгеря породистого цуценяти? Та й нехай якесь таке худе, аби справжнє. Я вирощу
Той почухав потилицю:
Та наші лайки то не для села. Можу привезти з міста доброго вівчара, якого сам знаю.
Не під силу воно мені в гривнях
Хіба гроші така вже річ, бабцю?
Ну, якщо так берися.
Ольга відрахувала записані гривні вистачить, сподівається. Та Остап усе тягнув з обіцянкою, раз за разом вигадуючи справи. Сердилася на нього, а шкода було ще більше: осторонь родини живе чоловік, душу заливає чим тільки може. Допомоги від нього бабуся не зрікалася, бо він і двір копав, і двері ремонтував заробляв, як уміє.
Ті зароблені копійки Остап швидко пускав на чарку, після чого тоді ж у ліс тікав, приносячи бабусі ягоди, гриби й шишки і все за дрібязок продавав. Їй допомагав по господарству за плату чи за борщ.
Коли паркан упав, і вибору не мало, зітхала Ольга:
З собакою зачекаю. Треба хоча б на паркан Остапу заплатити.
Він прийшов, а з ним у рюкзаку щось заворушилося. Усміхнувшись, покликав:
Дивися, кого привіз! розтулив рюкзак.
Сліпа рука намацала малу пухнасту голову.
Остапе, це цуценя, справді? з подивом прошепотіла вона.
Найкращий вівчар, справжній, клянусь!
Щеня сопло, намагаючись видертися. Бабуся перелякалася:
Вистачить же гривень тільки на паркан.
Назад не понесу! Ти уяви, скільки я віддав!
Що робити побігла у магазин, узяла пять пляшок горілки в борг, продавчиня записала в зошит.
Паркан до вечора був готовий. Ольга нагодувала Остапа, налила чарку. А він, звеселившись, наказував:
Двічі на день годувати і міцний ланцюг купити виросте як бугай!
Так у хаті Ольги зявився новий мешканець Барбарис. Серце старої швидко потягнулося до щеняти. Те кожен раз вискакувало назустріч, ледве чула кроки господині, облизувало руки, терлося до ніг. Одне що тривожило: Барбарис ріс величезний, мов теля, а не навчався гавкати. Ольга скрушно хитала головою.
Ах ти, Остапе, проклятий! Продати негодящего пса
Та хіба виженеш добре створіння? І без гавкоту на подвіря жоден собака не лізе. Через три місяці Барбарис був бабусі мало не до пояса.
Якось у село заїхав Матвій мисливець, сідав набрати сіль та гасу. Побачив Барбариса зупинився вражений:
Бабцю Олю! крикнув. Хто вам дозволив тримати вовка?
Ольга схопилася за серце.
Ой, Господи! Яка нерозумна! Остап підсунув мені вовчаня, казав німецький вівчар!
Матвій похолов:
В лісі йому місце, бабцю. Випустіть, не доведи біди.
Очі у Ольги затуманились сльозами. Так тяжко, а треба відпустити доброю був звір, лагідний. Аж останнім часом рвався з ланцюга, тягнув іржав відірвати Селяни стороннім поглядом дивилися, ніхто не підходив близько.
Матвій вивіз його у хащі. Барбарис ще раз змахнув хвостом і зник, розчиняючись в тумані лісу. Доля.
Журилась Ольга за своїм улюбленцем, клянула Остапа. Той же мучився соромом: наміри мав добрі підібрав осиротілого вовченя після навали ведмедя, виніс з лігва, а потім віддав беззахисній бабусі. Гадав: підросте втече, а сам привезе їй собаку. Але Матвій усе зіпсував.
Остап шарудів під парканом не міг увійти. Ніч вється хурделиця, бабуся обіймає простаки піч, підкидає дрова аби не замерзнути.
Страшно стукають двері. Стара відчиняє на порозі чоловік, в обірваній куртці.
Добрий вечір! Пустіть переночувати, бабцю! В Київ ішов, занесло
Як тебе кличуть, синку? Я мало що бачу
Богдан.
Не знаю в нашому селі такого
Я недавно купив хату у старого Данилишина. Приїхав оглянути, але авто застрягло.
Ах, то ти з міста? Ледь не заблукав, бачу. Ходім, зігрівайся.
Запросила, чайник поставить, а той оком кидає на сервант. Поки Оля порається, почула скрип дверцят.
Що там робиш, Богдане?
Та реформа грошова була! Я допоможу позбутись старих купюр.
Ольга розгублено, але твердо:
Базікання, не було такої реформи! Хто ти такий?
Він вихопив ніж:
Мовчи, стара. Давай гроші, золото, їжу.
Охопила Ольгу крижана паніка. Перед нею грабіжник. Доля майже вирішена
Та тут двері зненацька відчинилися навстіж! Заметіль, а з неї летить велетенський вовк, з ревом кидається на зловмисника. Той зарепетував, шарф захистив суворо шию, лише поріза отримав. Грабіжник рубонув ножем по плечах вовка. Барбарис відскочив, даючи змогу злочинцю утекти.
Саме тоді повертався Остап побачив утікача з ножем. Кинувся до хати стара вся в сльозах, а на підлозі Барбарис стогне, в крові.
Остап усе зрозумів одразу і помчав до дільничного. Грабіжника зловили: отримав по заслузі.
Барбарис став сільською гордістю. Його годували, зустрічали, гладили найменші. Ланцюг йому не треба сам ходив куди хоче, але завжди повертався до Олі, частенько з Остапом після полювання.
Якось повернулися додому й бачать біля хати чорний джип. На подвірї Яків, син, дрова рубає. Уздрів Остапа кинувся обіймати.
Того вечора всі сиділи за столом Ольга світиться щастям. Яків умовив маму їхати у Львів, на операцію: треба повернути зір.
Ну, якщо мусово зітхнула. Влітку онука зустріну, хочеться побачити. Остапе, придивись за хатою і Барбарисом!
Той погодився. Барбарис вмостився біля печі, голову на лапах його місце тут, біля рідної господарки й друзів.
Щоб не пропустити новин, підписуйтесь на сторінку, залишайте свої відгуки та розділіть із Ольгою і Барбарисом щастя й щем її маленької сільської долі.
