Зручні бабусі
Я, Ганна Олексіївна, прокинулася від реготу. Не тихої усмішки, не стриманого хихикання, а гучного, неприйнятного для лікарняної палати хохоту, який завжди дратував мене ще з молодості. Сміялася сусідка по ліжку, притискаючи до вуха телефон і махаючи вільною рукою, наче співрозмовниця її бачила.
Марійко, ти серйозно? Прямо при всіх так і сказав? Ой, тримай мене хрін!
Я глянула на годинник. Без пятнадцяти сьома. Ще пятнадцять хвилин тиші перед підйомом якраз думки до операції зібрати.
Вчора, коли мене перевезли в палату, сусідка вже лежала й щось швидко друкувала на телефоні. Поздоровкались коротко. «Добрий вечір» «Вітаю», і кожна заглибилась у власне. Мені полегшало від її мовчання. Але сьогодні це вже справжній цирк.
Вибачте, обережно, але виразно сказала я. Можна трохи тихіше?
Сусідка розвернулася до мене. Кругле обличчя, коротка зачіска, в якій сивина явно перемогла фарбу, яскрава піжама в червоний горох. І це у лікарні!
Ой, Марійко, давай пізніше, мене тут уже виховують, заховала телефон і повернулася до мене з усмішкою. Пробачте! Я Катерина Василівна. Ви відпочили, виспалися? Я перед операціями ніколи не сплю, всім підряд дзвоню.
Ганна Олексіївна. Не спиться вам не означає, що решта не хоче відпочити.
Але ж ви вже не спите, підморгнула Катерина Василівна. Добре, намагатимусь шепотіти. Чесно.
Звісно, не шепотіла. До сніданку ще двічі поверталась до телефону, кожного разу все голосніше. Я демонстративно відвернулась до стіни, натягнула ковдру на голову не допомогло.
Донька дзвонила, пояснила Катерина Василівна під час сніданку, якого так і не торкнулась. Операція ж у мене, хвилюється. А я заспокоюю, як вмію.
Я промовчала. Син мій не подзвонив. Але я й не чекала попередив, що ранкова нарада, важлива. Я ж його сама так виховала: робота це перш за все.
Катерину Василівну повели в операційну першою. Вона йшла коридором, розмахуючи рукою на прощання, і щось гукала медсестрі, та сміялась. Я подумала, що після операції попрошу її перевести.
Мене ж повезли через годину. Наркоз я завжди переносила важко. Прокинулася з нудотою і тупим болем у правому боці. Медсестра сказала, що все добре, треба трохи потерпіти. Я вміла терпіти. Завжди.
Коли мене повернули у палату, Катерина Василівна вже лежала. Обличчя сіре, очі заплющені, крапельниця в руці. Не говорила. Вперше тиша.
Як ви? спитала я, хоча й не планувала.
Катерина Василівна відкрила очі, криво всміхнулась.
Поки живу. А ви?
Теж.
Помовчали. За вікном повільно темніло. Крапельниці дзенькотіли.
Вибачте за ранок, раптово сказала Катерина Василівна. Як нервую базікаю без угаву. Знаю, нервує людей, а спинитись не можу.
Я хотіла щось різке сказати, але не вистачило сил. Просто прошепотіла:
Та нічого.
Вночі ми обидві майже не спали. Боліло у нас обох. Катерина Василівна більше не телефонувала просто лежала і зітхала. Здається, раз навіть тихо заплакала в подушку.
Вранці прийшла лікарка. Оглянула шви, заміряла температуру, сказала: «Добре, молодці, тримаєтесь». І тут же Катерина Василівна схопила телефон.
Марійко, доню, все! Жива, здорова можеш більше не хвилюватись. Як там мої діти? Тарасик вже без температури? О, бачиш, казала ж нічого страшного.
Я мимоволі прислухалася. «Мої» мабуть, онуки. Донька звітує.
Мій телефон мовчав. Я подивилась: дві смски від сина ще з учора «Мам, як ти?», «Напиши, коли зможеш». Я й досі приходила до тями від наркозу, коли він писав.
Відповіла: «Все гаразд», ще й смайлик додала син любить смайлики, каже, що без них сухо.
Відповідь надійшла за три години: «Клас! Обіймаю».
Ваші не приїжджають? спитала Катерина Василівна опівдні.
Син на роботі. Далеко живе. Та й навіщо, я ж не дитина.
О, і моя донька каже: мамо, ти доросла, впораєшся. І чого приїжджати якщо все норм.
Але в її голосі бриніло щось, що змусило подивитися пильніше. Усміхається, а в очах ні краплі радості.
Скільки у вас онуків?
Троє. Тарас старший, вісім. Потім Марічка й Петрик три і чотири. Катерина Василівна витягла з тумбочки телефон. Хочете фото подивитися?
Показувала їх хвилин двадцять. Діти в селі, на морі, діти з тортом. На всіх світлинах вона з ними обіймає, смішить, цілує. Доньки нема на жодній.
Донька не любить фотографуватися, пояснила Катерина Василівна.
Онуки часто у вас?
Та я практично в них живу. Донька працює, зять також, тож я як паличка-виручалочка: зі садка забрати, уроки, приготувати, приглянути.
Я кивнула. Саме так у мене все було, коли внук народився. Щодня допомагала, аж поки він не підріс тепер раз на місяць, у неділю. Коли їм зручно.
А ви?
Один внук, девять років. Добре вчиться, у секцію ходить.
Часто бачитесь?
Іноді в неділю. Вони зайняті. Я розумію.
Ну, так Катерина Василівна відвернулась до вікна. Зайняті.
Помовчали. За вікном накрапав дрібний дощ.
Ввечері Катерина Василівна сказала:
Не хочу додому.
Я підняла очі. Вона сиділа, обійнявши коліна, дивилась у підлогу.
Справді не хочу. Думала-думала а не хочу.
Чому?
Для чого? Приїду Тарас із навчанням не впорався, Марічка знову весь ніс розмазала, Петрик штани порвав. Донька на роботі до ночі, зять у відрядженні. І я мий, вари, прибирай, сиди, допомагай А подяки нуль. Бо ж бабуся, маєш.
Я промовчала. У грудях раптом зявився клубок.
Вибач, витерла очі. Щось я розкисла.
Та не вибачайся, прошепотіла я. Знаєш, я пять років тому на пенсію вийшла думала, нарешті хоч трохи для себе поживу: театр, виставки, навіть на курси французької записалася. Два тижні походила.
А далі?
Невістка у декреті, просить допомоги. Я ж бабуся, не працюю, не важко ж. Відмовити не змогла.
І як?
Три роки кожен день. Потім реже коли внук до садка пішов. Тепер раз на тиждень, якщо не забудуть Няня вже є. А я вдома сиджу.
Знайома історія У мене донька мала приїхати у листопаді до мене в гості, я все перемила, пироги спекла. Дзвонить: мамо, вибач у Тараса секція, не вийде.
То не приїхала?
Не приїхала. Пироги віддала сусідці.
Мовчали довго, слухали дощ за вікном.
Знаєте, що болить? Не те, що не приїжджають. А те, що я все одно чекаю. Тримаю телефон і думаю може, подзвонять, скажуть, що скучили. Просто так, не по справі.
У мене в носі защипало.
Я теж чекаю. Кожного разу, коли телефонує, думаю: може, просто поговорити хоче. А ні. Завжди справа.
Ми ж виручаємо завжди, посміхнулась Катерина Василівна. Бо ж мами.
Так.
Наступного дня почали перевязки. Боліло обом. Лежали мовчки, поки Катерина Василівна не сказала:
Я завжди думала, що у мене щаслива родина: донька кохана, зять добрий, внуки радість. Думала, що потрібна. Що без мене не впораються.
І?
І тільки тут зрозуміла, що без мене чудово живуть. За чотири дні жодного разу не пожалілася, що важко. Навпаки, щаслива. Значить можуть, просто зручно, коли є бабуся.
Я звелася на лікоть.
А знаєте, що я зрозуміла? Що сама в тому винна. Я навчила сина: мама завжди допоможе, завжди чекає, її плани ж неважливі.
І я так само. Донька кличе я все кидаю.
Ми привчили їх, що ми не люди. Що у нас немає власного життя.
Катерина Василівна кивнула.
А далі?
Не знаю.
На пятий день я вже сама вставала з ліжка. На шостий дійшла до кінця коридору і назад. Катерина Василівна на день відставала, але йшла вперто. Ми разом ходили коридором, тримаючись за стінку.
Після смерті чоловіка я загубилася, розповідала Катерина Василівна. Донька тоді сказала: «Мамо, для тебе тепер новий сенс внуки». Я і жила. Тільки сенс цей, здається, односторонній. Я їм усе, вони мені коли зручно.
Я поділилась історією свого розлучення: тридцять років тому, коли сину було пять. Як сама піднімала, вчилась, працювала на двох роботах.
Думала: якщо я буду ідеальною мамою, він виросте ідеальною людиною. Що якщо все віддам, буде вдячний.
А він виріс і живе своїм.
Так. Мабуть, це нормально. Але я й не знала, що буду такою самотньою.
Я також не знала.
На сьомий день несподівано прийшов син. Без попередження зайшов у двері, коли я читала. Високий, у дорогому пальті, з пакетом фруктів.
Мамо, привіт! посміхнувся, поцілував у лоба. Як самопочуття? Вже краще?
Так, краще.
Супер! Лікарка каже ще дня три, і додому. Хочеш до нас? Оленка каже гостьова кімната вільна.
Дякую, я вдома краще залишуся.
Ну, як хочеш. Якщо що, дзвони. Заберемо, якщо треба.
Був двадцять хвилин: розказав про роботу, про внука, про машину. Запитав, чи не треба грошей. Пообіцяв заїхати через тиждень. І швидко пішов як обтяжений.
Катерина Василівна лежала з заплющеними очима, але одразу озвалась.
Ваш?
Мій.
Красень.
Так.
І холодний мов лід.
Я не відповіла у горлі зціпилося.
Знаєте, прошепотіла Катерина Василівна, мабуть, пора перестати чекати від них любові. Просто прийняти, що в них своє життя. А нам треба знайти своє.
Легко сказати.
Важко зробити. Але й вибору немає Чи будемо вічно чекати, коли згадають.
Що ти своїй сказала? раптово звернулась я на «ти».
Доньці? Що після виписки відпочиватиму два тижні лікарка не дозволила працювати, з онуками не зможу сидіти.
І що вона?
Спочатку образилась. А я сказала: Марійко, ти доросла, розберешся. Я не можу.
Розсердилась?
Ще й як! усміхнулась Катерина Василівна. А мені легше стало. Наче щось важке зняла.
Я заплющила очі.
Я боюся. Якщо відмовлю, якщо скажу «ні» перестане дзвонити зовсім.
А зараз часто дзвонить?
Мовчанка.
От бачиш. Гірше вже не буде. Може, навіть краще.
Виписали нас разом на восьмий день. Збирали речі мовчки, ніби прощалися назавжди.
Давай телефонами обміняємось, запропонувала Катерина Василівна.
Я кивнула. Записали номери. Постояли.
Дякую, сказала я. За те, що була поряд.
І тобі дякую. Знаєш, я років тридцять ні з ким так щиро не розмовляла.
Я теж.
Ми обійнялись обережно, боячись швів. Медсестра принесла документи, викликала таксі. Мене забрали першою.
Вдома було тихо й порожньо. Я розібрала речі, прийняла душ, лягла на диван. Взяла телефон: три повідомлення від сина. «Мамо, ти вже виписалась?», «Дай знати, як доїдеш», «Не забувай про пігулки».
Написала: «Дома. Все гаразд». Відклала телефон.
Підійшла до шафи, дістала папку, яку не відкривала пять років. Там брошура курсів французької та розклад вистав у філармонії. Розглядала брошуру, думала.
Телефон задзвонив. Катерина Василівна.
Привіт. Вибач, що так швидко Просто захотілось почути.
Я рада. Щиро.
А може, зустрінемось? Як трохи оклигаєм. Через два тижні, скажімо? У кавярні. Або прогуляємось. Якщо хочеш.
Я поглянула на брошуру в руках, на телефон, знову на брошуру.
Хочу. Дуже. І знаєш, що? Давай у суботу. Вже набридло валятись вдома.
У суботу? Точно? Лікарі ж казали
Казали. А я тридцять років берегла й тягла всіх. Час подбати й про себе.
Договорились. У суботу.
Попрощалися. Я знову взяла до рук брошуру. Курси французької починаються за місяць, набір ще відкритий.
Я відкрила ноутбук. Пальці тремтіли, але я заповнила реєстраційну форму повністю.
За вікном шумів дощ, але крізь хмари пробивалося осіннє сонце.
І я раптом відчула, що моє життя, здається, тільки починається. І натиснула “Відправити”…
