Дорогий щоденнику,
Сьогодні знову відчуття, що моєму синові Павлику немає місця в бабусиному серці. Все ніби по накатаній: мама Славка Надія Михайлівна завжди знаходить час і сили тільки на Лізуню, доньку Іринки.
Я вже не витримала мовчати ввечері, коли Славко нарешті відверто признався, що його мама вважає Іру слабкішою, бо в неї чоловіка нема, і їй нібито треба допомагати більше. А у нас, мовляв, усе нормально, стабільно
Стабільно? не втрималась я, коли знову завела мову про своє здоровя. Я після народження Павлика за два роки поправилась на сімнадцять кіло! Спина болить так, що ледь згинаюся, коліна хрустять. Лікар сказав: або беруся за себе в залі, або через рік навіть на руки малюка не візьму. Мені треба двічі на тиждень ходити на тренування.
А ти ж постійно на роботі! Кому мені лишати Павлика? Твоя мама ж тільки до Лізуні їздить невже їй Павлик не внук?
Славко замовк що тут скажеш? Я стояла і дивилася крізь вікно, як стара “Таврія” Надії Михайлівни повільно виїжджає з двору. Її червоні стопи мигнули востаннє й сховалися за рогом.
З кухонного годинника було рівно сім вечора. Вона пробула у нас сорок пять хвилин аж смішно. У вітальні Славко безуспішно намагався розважати Павлика.
Павлик байдуже крутив колесо пластмасової вантажівки й деколи позирав туди, де тільки-но зачинились двері за бабусею. Усе. Вона як привид: зявиться ненадовго і зникає.
Пішла вже? зайшов Славко на кухню, від втоми розтираючи шию.
Відлетіла, кинула я, навіть не дивлячись. Сказала, що Пашка вже ніби “вередує від втоми”, не хоче йому режим ламати.
Ну, він і справді трошки попискував, коли вона його брала
Я не витримала:
Він попискував, бо не впізнає її! Ти бачишся з мамою кожен тиждень, Павлик її бачить раз на місяць! Які стосунки можуть бути?
Мила Лізуня старша на три роки. Уже велика, самостійна, бабуся її всюди бере: у театр, у парк, навіть на гурток малювання. А Павлика ніби й немає.
Минулої суботи теж саме. Надія Михайлівна заскочила “на хвилинку”, привезла Павлику найдешевшу тріскучу брязкальце, зганяла каву й вже озиралась: чи не довго їй чекати. Коли Славко попросив щоб у суботу з внуком посиділа категорично відмовилась, бо ж з Лізунею в театр, Іри на роботу, бабуся має допомагати.
Небого Ірина виховує Лізуню одна, але цю “самотність” бабця береже й оточує з усіх боків, поки сама Іра шукає себе, змінює хлопців, мандрує по кавярнях. Увесь садок, танці, іграшки, кумедні мякі комбінезончики усе від бабусі, все під контролем.
Бачив, що твоя мама в інстаграмі виклала? показала я телефон. Там Лізуня з морозивом, на гойдалці, з бабусею ліпить з пластиліну. Підпис: “Моя втіха, мій сенс життя”.
Цілі вихідні ідилія. До нас десять хвилин. Славко, наш син їй не потрібен?
Відповідей у нього не було. Пригадав, як він мчав через пів місця серед ночі, бо у мами прорвало кран; як закривав їй кредит, щоб купити Ірі новий смартфон; як щотижня гнув спину у бабусі на городі, поки сестра з дочкою загоряла й пила каву. Згадувати боляче.
Давай я ще раз попрошу маму несміливо сказав Славко. Скажу, що це потрібно для твого здоровя.
Я вже знала, що відповідь буде стандартною: “Мені ніколи і Лізуня важливіша”.
***
У вівторок ввечері, коли Славко подзвонив мамі при мені й вмикнув гучномовець, чекати довелося недовго.
Привіт, мамо. Вероні потрібно в спортзал, лікар сказав. Будь ласка, можеш сидіти з Павликом у вівторок і четвер з 6 до 8 вечора?
Ой, Славчику, який спортзал у Віри? Вдома хай зарядку робить, менше пиріжків їсть спина боліти не буде! аж весело цьому сміялась вона, чутно ще сміх Лізуні у фоні.
Мамо, це лікар призначив! Це лікування. Я сам тебе буду привозити і забирати.
Славчику, ну ти ж знаєш: я о пятій Лізуню з садочка забираю, тоді гурток, потім парк, Іра покладається на мене! Не можу ж я лишити дитину й бігти до вас тільки через тренування Віри. Лізуня молодчинка, вона мене обіймає, їй зі мною цікаво.
Мам, Паша теж твій онук! Чому ти його бачиш рідше, ніж поштаря?
Ну, хай виросте, тоді й буду бачитися, зараз він ще малий, все одно нічого не памятає. А ми з Лізунькою зайняті малювати сіли.
Почекала і гудок.
Я ледь не кричала: як це мій син має вирости, щоб заслужити увагу бабусі? Якою логікою вона керується? Що я потім скажу Павлику? Що бабуся його не любить, бо він “не дівчинка”, і не від Іри?
Славко ходив по кухні колами, а потім різко спинився:
Памятаєш, ми хотіли подарувати мамі кухонний гарнітур на ювілей? Я вже домовився, знайшов майстрів. Але, знаєш Не буде ремонту. Краще ті гроші на няню підемо раз бабуся на онука часу не має.
Ти серйозно? аж перехопило подих.
Абсолютно. Якщо у мами час лише на Лізуню, хай й Іра їй все ремонтує й платить рахунки. Нам потрібна власна підтримка.
***
Наступного дня дзвонить Надія Михайлівна:
Славчику, ти ж мав на цьому тижні подивитися, що з витяжкою на кухні? Дуже барахлить, і Лізуня питала, де її улюблений дядя.
В раніше такі слова я б уже мчав у “Епіцентр” по інструменти. Але тепер
Мам, не зможу приїхати. Попроси Іру, або її нового знайомого чоловіка!
Славко, ти через якісь забаганки Віри кидаєш матір?
Мамо, я просто обираю свої пріоритети так, як ти обираєш свої. Тобі важливі Ліза й Іра, мені Віра і Павлик.
Та як ти смієш! аж захлинається сердита мама. Я тобі життя віддала! Ти ще мені й дорікаєш?! А кухню ти ж обіцяв?!
Ми вже вирішили, ті гроші витратили на няню для Павлика. Як бабуся зайнята онуків хай виховують ті, кому вона не байдужа.
Голос у слухавці був шалено образливий і жалісний, кляла нас обох, кричала, що Лізуня для неї усе життя, а Пашка вона любити не зобовязана. Наостанок “Не приходь більше й не дзвони!”
Я мовчки вимкнув телефон і був по-своєму полегшений. Розумів, що це лише початок: Іра ще напише гнівні «вайбери», почнуться сварки.
Так і сталося: уже надвечір Іра з порога назвала мене “підкаблучником”, зажадала грошей на картку та продукти для мами, влаштувала гучну сцену. А я просто зачинив двері перед її носом.
Врешті, ми з Верою вперше за багато років відчули себе однією командою. Мама була у пріоритеті у себе, Лізуня для неї найрідніша. А я обрав Павлика і Віру. Найближчі для мене тут, поруч. І більше я не дозволю комусь вирішувати, хто заслуговує на любов і турботу в нашій родині.
Життя надто коротке, щоб весь час бігати у чиїйсь тіні.
