Бабця Ганна Пилипівна прокинулася від ніжного дотику сонця, що крізь штори обіймало її обличчя. Було непризвичаєно тихо — ні дитячого плачу, ні телефонних дзвінків з проханням «поґуляй з Артемком хоч до вечора». Вона розслаблено потягнулася, дивлячись у стелю, і відчула — сьогодні нікуди бігти, нікому догоджати, нічого пояснювати.
Вона підвелася, пішла до кухні, насипала в джезву кави, запалила газ. Пахло свободою. На столі лежав зошит — той самий, у який колись записувала ідеї для оповідань. Колись Ганна мріяла стати писателькою, але все відкладала: спочатку — робота в школі, потім заміжжя, народження Оленки, розлучення, кредити, клопоти. А тепер — онук.
Маленький Артемко з’явився в її житті так само раптово, як і доросле життя Оленки. Ще вчора безтурботна студентка, вона одного дня подзвонила і, заїкаючись, промовила:
— Мам, я вагітна. Ми з Вітей вирішили залишити дитину.
Ганна нічого не сказала. Тільки сіла на стілець, міцніше стиснула телефон і тихо відповіла:
— Зрозуміла.
З того дня все завертілося. Оленка з Вітею продовжували навчання, а онук — залишився на ній. Нескінченні підгузки, кашки, безсонні ночі. Молоді батьки пояснювали просто:
— Мам, ну ти ж сама казала, що мріяла про онуків. Ось і пести.
Ганна терпіла. Не скаржилася. Але з кожним днем відчувала, як її власне життя витікає крізь пальці. Вона прокидалася не з думками про прогулянку чи книжку, а з планом Артемкового розкладу.
І от — сьогодні вона вирішила. Досить.
Тим часом у іншому кінці міста метушилася Оленка. Під очима — синці. На руках — невгамовний Артемко. В одній руці — дитячий рюкзак, в іншій — ноутбук. Вітя біля вікна набирав викладачу, домовляючись про консультацію перед іспитом.
— Олю, встигнеш відвезти його до твоєї мами? — спитав він, на ходу натягуючи светр.
— Встигну… — проворчала вона. — Знову все на мені. А ти ніби й не батько.
Вона вийшла з квартири, на ходу застібаючи куртку. Хлопчик верещав. У маршрутці влаштував сцену. У голові Оленки лунало одне й те саме: встигнути, встигнути, тільки б мама була вдома…
Вони підійшли до знайомих дверей. Постукали. За дверима — тиша. Потім кроки. Двері відчинилися. На порозі стояла Ганна — спокійна, з чашкою кави в руках. На ній — халат, волосся зібране в недбалий пучок. Але в очах було те, чого Оленка давно не бачила — рішучість.
— Привіт, мам. Ми буквально на півдня. Завтра здамо іспити — і більше не будемо тебе турбувати, правда, — почала Оленка, намагаючись згладити ситуацію.
Ганна глибоко вдихнула. Ковтнула кави. І сказала:
— Ні.
— Що? — перепитала Оленка, насупившись.
— Я не візьму Артемка сьогодні. І завтра теж. Я втомилася. Я не справляюся. І, найголовніше, я більше не хочу бути тим, ким ви мене зробили — безплатною нянею без права вибору.
Вітя спробував вставити:
— Ганно Пилипівно, ну ви ж розумієте, ми обоє вчимося, часу немає…
— А в мене є? — голос Ганни задзвенів, як крига. — Я теж людина. У мене є мрії. Я хочу писати. Я хочу просто… жити. Мені не вісімдесят, я ще молода й не хочу себе заживо ховати під вашими обов’язками.
— Ось як? — гірко посміхнулася Оленка. — Значить, ми тобі тягар.
— Ви мені — родина. Але родина — це повага. Це не коли тобі дзвонять увечері й ставлять перед фактом, що завтра ти знову все кидаєш. Це не коли за твоєю спиною вирішують, що ти «і так вдома сидиш».
Повисла тиша. Артемко замовк. Оленка з Вітею стояли, не знаючи, що сказати. Нарешті, Оленка холодно промовила:
— Гаразд. Ми підемо. Але, мам, коли тобі знадобиться допомога — згадай цей день.
— Обов’язково, — кивнула Ганна. — Тільки я попрошу, а не поставлю вас перед фактом.
Вони пішли. Тихо, не вхлопнувши дверей. А Ганна повернулася на кухню. Сіла. Відкрила зошит.
Рука тремтіла — не від страху, а від того, що вперше за довгі роки вона зробила щось лише для себе. Вона знову почала писати. І з кожним рядком відчувала, як дихання стає легшим, а світ — ширшим.
Того дня вона вперше за довгий час відчула, що знову належить собі. І це відчуття було дорожче всього.
