«Бабусю, мама казала, що тебе треба відправити в будинок для літніх людей». Я підслухала розмову батьків — дитина не вигадає такого.
Анна Іванівна крокувала вузькими вулицями невеличкого містечка під Черніговом, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя сяяло від радості, а підбори дзвінко стукотіли по бруківці, як в далекі роки її молодості, коли життя здавалося нескінченною мелодією. Сьогодні був особливий день — вона нарешті стала господинею власного житла. Це була світла, простора однокімнатна квартира в новобудові, про яку вона мріяла багато років. Майже два роки вона збирала гроші, відкладаючи кожну гривню. Продаж старого будинку в селі дала лише половину суми, решту додала дочка, Ніна, але Анна Іванівна поклялася повернути їй борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим — дочці та зятю — гроші потрібніші, адже у них ціле життя попереду.
В шкільному вестибюлі її чекала онучка, Катруся, другокласниця з кісками. Дівчинка кинулася до бабусі, і вони разом рушили додому, балакучи про дрібниці. Восьмирічна Катруся була світлом у житті Анни Іванівни, її головним скарбом. Ніна народила її пізно, майже у сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Анна Іванівна не хотіла залишати рідний сільський дім, де кожен кут зберігав спогади про минуле, але заради доньки та онуки пожертвувала всім. Вона переїхала ближче, взяла на себе турботи про Катрусю — забирала її зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не повернуться з роботи, а потім йшла до своєї маленької, затишної квартирки. Житло оформили на Ніну — так, на всякий випадок, адже стариків легко обманути, а життя непередбачуване. Анна Іванівна не заперечувала: це була просто формальність, як вона думала.
— Бабусю, — раптом перервала її думки Катруся, дивлячись на неї великими очима, — мама казала, що тебе треба віддати в будинок для літніх людей.
Анна Іванівна застигла, наче її обдало крижаною водою.
— В який будинок, онученько? — перепитала вона, відчуваючи, як холод пробирає до кісток.
— Ну, туди, де живуть старенькі бабусі і дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не нудьгуватимеш, — Катруся говорила тихо, але кожне слово влучало прямо в серце, як молот.
— Та я не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, — відповіла Анна Іванівна, голос її затремтів, а в голові закрутився вихор. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
— Бабусю, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, — прошепотіла Катруся, пригортаючись до неї. — Я підслухала, як вони говорили вночі. Мама сказала, що вже домовилася з якоюсь тіткою, але заберуть тебе не зараз, а коли я трошки підросту.
— Не скажу, моя хороша, — пообіцяла Анна Іванівна, відкриваючи двері квартири. Її голос тремтів, ноги підкошувалися. — Щось мені недобре, голова паморочиться. Полежу трохи, а ти перевдягайся, добре?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце калатає в грудях, а перед очима все розпливається. Ці слова, сказані дитячим голосом, розірвали її світ на шматки. Це була правда — страшна, безжальна правда, яку дитина не могла вигадати. Три місяці потому Анна Іванівна зібрала речі і повернулася до села. Тепер вона орендує там житло, збираючи на нову хатину, щоб знайти хоч якусь опору. Її підтримують старі подруги і далекі родичі, але в душі — пустка і біль.
Хтось осуджує її, шепоче за спиною: «Сама винна, треба було поговорити з дочкою, все з’ясувати». Але Анна Іванівна знає своє.
— Дитина не вигадає такого, — каже вона з твердістю в голосі, дивлячись в порожнечу. — Поведінка Ніни говорить сама за себе. Вона навіть не подзвонила, не спитала, чому я поїхала.
Вочевидь, донька все зрозуміла, але мовчить. А Анна Іванівна чекає. Чекає дзвінка, пояснення, хоча б слова, але сама не набирає номер — гордість і образа скували її, як ланцюги. Вона не відчуває за собою вини, але серце розривається від цієї тиші, від зради, що прийшло від найближчих. І щодня вона запитує себе: невже це все, що залишилося від її любові і жертв? Невже її старість приречена на самотність і забуття?
