Мама просила онуків… Подарували на ювілей — і самі поїхали далеко-далеко
Олені Семенівні виповнилося шістдесят років. Кругла дата, серйозний ювілей. Вона все життя працювала викладачем в університеті, виховала єдину дочку Наталю, виростила її чесною, самостійною і, на її погляд, мудрою жінкою. Після виходу на пенсію їй стало особливо самотньо, і, як багато жінок її віку, вона все частіше повторювала доньці: «Наталко, народи. Вже час. Я хочу онуків». Здавалося б, нічого страшного — просто материнське бажання. Наталя у відповідь усміхалася, відмахувалась, а потім раптом… справді вирішила подарувати мамі онука.
Сергій, її чоловік, був програмістом — успішним, з гарними доходами. Наталя теж була не промах: активна, ділова, з характером, завжди у русі. За два роки шлюбу вони встигли відкрити власний інтернет-магазин, закрити його, з’їздити по Європі автостопом, побувати на байк-фестивалі, пожити пару місяців в хостелі в Португалії, покататися Україною на велосипедах і зустріти Новий рік у кемпінгу. Наталя не носила спідниць, не любила косметику і познайомилася з Сергієм на літньому музичному зльоті десь під Одесою, на Дністрі.
Коли мати знову завела розмову про онуків, Наталя несподівано не заперечила. А незабаром на ювілеї Олени Семенівни пролунав тост, який вона запам’ятала на все життя: «Мамо, ти станеш бабусею!» Сльози на очах, щастя, блиск в очах — усе було. І з того моменту вона стала жити мрією — вязала пінетки, скуповувала сорочечки, в інтернеті читала, які розвиваючі іграшки потрібні новонародженим. А Наталя з Сергієм продовжували жити, як раніше — подорожі, зустрічі, виставки, нові проекти. Наталя навіть не збиралася сидіти вдома. Вагітність проходила легко, і вона говорила: «Я не хвора, я просто в положенні».
Проблеми почалися на сьомому місяці, коли її не пустили на борт літака в рейсі в Індію. Наталя засмутилася не через чоловіка, який полетів один, а через авіакомпанію. «Жахливий сервіс», — бурчала вона.
Народився хлопчик, якого назвали Ярославом. Світловолосий, блакитноокий — справжній ангел. Олена Семенівна плакала від щастя. Але радість тривала недовго. Уже в пологовому будинку Наталя заявила: «Годувати грудьми не буду. Хай не звикає до мене. Я хочу жити своє життя». Вона заздалегідь домовилася з агентством, щоб знайти няню. Але мати подивилася на неї з таким поглядом, що Наталя замовкла. «Няня — тільки через мій труп», — сказала Олена твердо. Так усе й почалося.
З трьох місяців Ярослав став щоденною частиною життя бабусі. Вона їздила до них у квартиру, як на роботу: рано вранці — туди, пізно ввечері — додому. Змінювала підгузки, годувала, купала, вкладала спати. Все заради онука. І одного разу Сергій отримав дзвінок: знайомі продавали будинок в Таїланді за вигідною ціною. Шанс. Вони з Наталею відлетіли, залишивши дитину з бабусею «на тиждень».
Минув тиждень. Потім місяць. Потім два. Наталя не повернулася. З’явилася майже через рік, коли Ярославу виповнився рівно рік. Приїхала, провела з ним два дні і знову зникла — «у справах». На прощання поцілувала сина в маківку і передала бабусі гроші. «Ми повернемося, коли йому буде років п’ять. Ти поки найми няню, не мучайся».
Але Олена Семенівна відмовилася. Вона не бачила онука як «тимчасове навантаження». Він став її сенсом життя. Вона вставала з ним, лягала поряд, шепотіла казки, навчала першим словам. Так, їй було нелегко. Так, вік. Але ж серце не старіє.
Тепер кожного дня вона з ним — на майданчику, на прогулянці, у дитячого лікаря. А Наталя надсилає фотографії з пляжу, серфінг, коктейлі, «нові горизонти» в житті. Тільки от в її горизонтах немає Ярослава. Але бабуся впевнена: одного дня він зрозуміє, хто насправді був поряд. І щоб батьки далеко, у нього є людина, яка ніколи не покине.
Бо онуків не дарують на ювілей. Їх народжують, щоб любити.
