Бабуся прокинулася вже в будинку для літніх людей. Невістка організувала все ретельно, але забула про одну деталь
Свідомість повернулася до Марії Олексіївни різко, наче удар. Вона розплющила очі й побачила стерильні білі стіни, холодні, як зимовий вітер. Голова тріскалася від болю, а в памяті була пустота. Як вона тут опинилася? Що трапилося?
Закривши повіки, вона намагалася зібрати уламки спогадів. Перед нею постала її квартира невелика, але рідна, з меблями, що пахли часом і любовю. Це була її домівка, яку вона отримала від чоловіка, покійного вже роки. Після його смерті вона жила там із сином Тарасом. Життя було спокійним, поки не зявилася Оксана.
Невістка з перших днів дивилася на її речі згірдливим смішком.
“Це ж музей, а не житло!” кривилася Оксана, торкаючись полиці з книгами. “Тут все треба викинути!”
Марія Олексіївна мовчала, але серце стискалося. Кожна річ у цій оселі була наче частиною її душі.
“Це мій дім, нарешті пролунав її голос, твердий, як камінь. Якщо щось не подобається двері відчинені.”
Оксана завмерла. Її очі блиснули, мов у змії перед ударом. Вона мовчала, але вже готувала помсту.
Сварки стали частиною буденності. Тарас, стомлений криками, зрештою зїхав з дружиною до орендованої хати. Але матір він не залишав приходив, приносив продукти, дзвонив. Одного разу він, зітхнувши, попросив:
“Мамо будь ласка, давай без скандалів. Оксана чекає дитину, їй важко.”
“Я ніколи не починала першою, відповіла Марія Олексіївна. Але вона наче шукає причини для війни.”
Тарас похитав головою, не знаючи, що сказати.
А потім у її житті зявився Борис. Літній, мудрий, з добрими очима. Вони познайомилися в парку, розмовляли годинами. Він був схожий на вітер легкий, вільний, здатний зігріти. Вона знову почувала себе живою.
Коли вона запросила його до себе, щоб представити синові, Оксана вибухнула:
“Ти збожеволіла? Ми з дитиною ютимемось, а ти тут влаштовуєш весілля?!”
Вона вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима. Тарас, червоний від сорому, пробурмотів щось про “гормони” і пішов за нею.
Марія Олексіївна залишилася сама, з болем у грудях.
Спогади обірвалися. Вона знову була в цій кімнаті. Де вона? Хто її сюди привіз?
Двері відчинилися. Увійшла медсестра, холодна, як лід.
“Де я? Що зі мною?” прошепотіла Марія.
“Ви напали на людину, відповіла та, навіть не подивившись на неї. Ледве врятували. Вам пощастило, що вас не посадили.”
“Брехня!” скрикнула вона, але медсестра вже йшла геть.
Незабаром зявилася жінка, літня, з добрими очима.
“Мене звати Галина. Це не лікарня. Сюди відвозять тих, кого рідні хочуть позбутися.”
Марія Олексіївна здригнулася.
“Але ж у мене є все Син мене любить!”
“У всіх тут було все, сумно всміхнулася Галина. Але документи оформлені, і ніхто не шукає.”
Марія згадала Оксана почала частіше приноси
