Бабця: прийшла, погралась з дитиною, пішла. Я: готуй, прибирай, розважай.
Я на межі. Кожні вихідні обертаються на нескінченний марафон, де я маю бути ідеальною господаркою, матір’ю та співрозмовницею. А все через візити свекрухи, яка називає себе «люблячою бабусею». Вона приходить, бавиться з онуком, а я мусим ставити стіл, мити підлогу й посміхатися, наче в мене нема інших справ. Ця історія не моя, але вона настільки близька багатьом, що викликає бурю емоцій. Люди обговорюють, сперечаються, і я розумію — не всі хочуть такої «допомоги» по вихідних.
У нашого сина лише одна бабуся — мама мого чоловіка, Олена Михайлівна. Вона — класична бабуся з невеличкого містечка під Полтавою. Колись — актриса місцевого драмтеатру, вона обожнює бути в центрі уваги. Постійно твердить, як сильно любить нашого сина, як сумує за ним, як готова допомагати. Але її «допомога» — це просто візити у гості, які більше схожі на театральну виставу.
Олена Михайлівна вийшла на пенсію раніше часу, і тепер їй нічим зайнятися. Вона живе сама, її дні повільні, а наш дім став для неї способом розвіяти нудьгу. Ні, вона не приходить, щоб посидіти з онуком чи дати мені перепочити. Вона приходить «у гості». І я не можу відмовити єдиній бабусі, правда? Адже вона ж не робить нічого поганого. У неї є право бачити онука. Кожного разу вона приносить йому іграшки, тримає на руках, іноді навіть гуляє з коляскою по нашому подвір’ю хвилин сорок — і це вся її «допомога». Сусідки в захваті: «Яка чудова бабуся, завжди до онука ходить!» Але ніхто не бачить, що відбувається за зачиненими дверима.
Я не хочу таких «гостей» і такої «допомоги», навіть якщо вона безкоштовна. Свекруха з’являється кожні вихідні, коли мій чоловік, Ігор, вдома. Їй подобається, коли вся родина в зборі, щоб вона могла сяяти. Іноді вона приводить свекра, Василя Олеговича, але він рідко погоджується — у нього своє життя, свої захоплення, і вони з дружиною навіть сплять у різних кімнатах.
А тепер уявіть: я — молода мама, нашому синові ще й року нема. Він капризничає, у нього зубки ріжуться, болить животик, я не сплю ночами. Але я мушу «скористатися» бабусиною допомогою, бо вона вже їде. А це значить — прибирання, готовка, сервірування столу та нескінченні розмови. Я намагалася перекласти прибирання на Ігоря, але він бурчить: «Я цілий тиждень працював, дай відпочити!» І от я метуся між кухнею, дитиною та свекрухою, яка сидить у своєму улюбленому кріслі і теревенить з онуком.
Олена Михайлівна приходить, бавиться з дитиною, п’є чай, а я кручуся як білка в колесі. Готую обід, подаю на стіл, прибираю за дитиною, яка то розлила сік, то вимазалася пюре. Я муся бути ввічливою, підтримувати бесіду, усміхатися, поки вона розповідає театральні байки. А потім, коли їй набридає, вона просто встає й іде. Іноді це три години, іноді — півгодини. Іде з почуттям виконаного обов’язку, а я падаю від втоми, дивлячись на купу посуду й розкидані іграшки.
Я розумію тих бабусь, які забирають онуків до себе на вихідні. Це справжня допомога. А в мене? У мене вистава, де я — і кухар, і прибиральниця, і аніматор. Я намагалася говорити з чоловіком, але він лише знизує плечима: «Ну, це ж мама, не можемо ж ми її не пускати?» Мені радять не готувати, не прибирати, але як це зробити, коли вона вже на порозі? Я почуваюся егоїсткою, наче я невдячна та ледача. Але хіба я прошу багато? Хочу просто вільно дихати у власній домівці.
Ця історія — крик душі. Я не знаю, як знайти баланс, як пояснити, що така «допомога» лише вимотує. Може, я справді забагато хочу? Але кожного разу, коли я бачу, як свекруха йде, залишаючи за собою хаос, я мрію про вихідні, де я могла б просто бути мамою, а не прислугою. Дякую, що вислухали.
