Бабуся викинула внука з його дружиною й вирішила жити сама в 80 років.
Моя бабуся Марія Семенівна має вже вісімдесят років. Минулого тижня вона випровадила за двері мого старшого брата Богдана з його дружиною Катериною. Відтоді з бабусею стало важко говорити якщо я телефоную й прошу дозволу прийти, вона одразу ж кидає слухавку. Двері нікому не відчиняє, тільки тиша бринить у її однокімнатній квартирі на околиці Києва.
Чому брат переїхав у найману квартиру десь на Троєщині, він мовчить. Я не була здивована Богдан завжди був легковажний, лінивий, любив усе готове. Бабуся й раніше нарікала, але викинути його вирішилась лише тепер.
Як тільки кімната бабусі спорожніла, родичі, мов ляльки на базарі, зібралися обговорити її долю. Бабуся у тім зборищі участі не брала. Одне питання крутилося в повітрі, наче сиза димка: як вона виживе сама у своєму віці?
Тітка Надія, татова сестра, вирішила прилаштувати до бабусі свою тридцятирічну доньку Соломію, яка вже рік без роботи й славиться розсіяністю й легкодушністю. Друга тітка, Галина, запропонувала переселити бабусю в маленьку кімнатку на Печерську, аби зекономити:
Молоді вже влаштувались. Звідки в неї гривні платити за трикімнатну квартиру?
Дядько Олег узявся перевезти бабусю до себе, а її помешкання віддати своєму сину Артему. Логічно у її віці самотність важка, молодим на Петрівці зручніше, всі тільки й вдавали турботу про бабусю.
Я переживаю за маму. Вона буде у гарних руках, сказав дядько голосно, аж шибки двигтіли.
Та вже ж бабуся до того жила із сином дядька, а тепер він хотів пустити в квартиру іншого свого сина. Мій тато Юрій тихо запропонував дати Марії Семенівні самій зробити вибір, але це збурило всіх.
Найнепоступливіша виявилась тітка Надія, тож рідню вмовила погодитися на її Соломію. Дівчина вже почала пакувати валізу, бабусю телефоном повідомили про рішення слухавка впала зі стуком. Бабуся все прекрасно розуміла.
Соломія доїхала до бабусі й по дорозі мріяла про ремонт та зміни в квартирі. Але дверей вона не побачила перед ними стояла лише банка квашених помідорів з етикеткою «Соломії від бабусі».
Як вона може так сама? бідкалася Соломія, Вісімдесят років не жила, а тепер заманулося! А раптом заболить щось? А якщо впаде? Це ж самотність, а не життя!
Бабуся, мов нічого, не думає! Де її совість? Спершу жила з батьками, потім з дідом, після з чоловіком, дітьми, внуками, ще й із родинами внуків. А тут раптом в самому центрі Києва в трикімнатній квартирі хоче спокійно жити одна. Скандал! Час поступатися місцем молодим!
Тільки тато дивився на ситуацію тверезо. Йому сама ідея переселення здавалась недоречною. Він підняв питання безпеки. Бабусю дійсно не можна лишати саму, правду кажучи. Родичі мають рацію усе може статися. До того ж жоден з дітей не має тепер ключа від бабусиної квартири вона поміняла замки ще коли Богдана вигнала. Ніби сама хата охолола разом із її серцем.
Мій тато, домовившись із мамою, встановив у бабусиній квартирі камеру. Тепер на моніторі кожен міг бачити, як Марія Семенівна йшла коридором чи сідала біля вікна з чаєм. Вона кидала кумедні гримаси в камеру, аж синьо світилось у квартирі.
Бабуся наполягла оплачувати комунальні сама людині самій багато не треба, витрати невеликі. Від допомоги відмовилася, аби тільки не заважали її самотності.
І тепер усі задоволені і рідня впевнена, що Марія Семенівна в порядку, й бабуся нарешті поринула в омріяний спокій. Прогрес вигнав непроханих гостей краще за будь-які сварки.
Усе закінчилося ніби добре. Марія Семенівна й досі двері не відчиняє нікому навіть на чай. Учора я прийшла, і мусила забирати з підлоги в підїзді банку з вишневим варенням. Бабуся ще боїться втратити свободу й тишу. Хотілося б, щоб вона зрештою заспокоїлась і запросила когось у гості бодай на митьЯ притулилася щокою до холодних дверей і прошепотіла:
Бабусю, це я. Я просто хотіла сказати, що ти маєш рацію. Іноді свобода найсолодша річ на світі.
За дверима ненадовго запала тиша, потім я почула несподівано легкий сміх, схожий на розсипані дзвіночки. Внизу клацнула засувка. Двері на мить прочинилися на вузьку щілину, і мені здалося, що я бачу краєчок її усмішки й сріблясті пасма, освітлені сонцем.
Візьми варення ще для себе, тихо сказала бабуся, і не хвилюйся. Я вчуся нарешті любити тишу. А якщо скучиш постукай тричі. Для тебе я все ще відчиню.
Двері зачинилися так само легко. Я спускалася сходами, відчуваючи, що світ не розірвався навпіл просто багаторічна бабуся нарешті дозволила собі стати головною героїнею власної самотності. А рідні, хай і з камерами, нарешті змирилися: бабуся їх обхитрила не силою, а правом на свій вибір.
Я несла банку варення, а разом із нею нову повагу до свободи, яка пахла чаєм, стиглими вишнями й весняним тихим щастям.
