Бабуся грає з нашими нервами: симуляція хвороби чи крик про допомогу?
Мене звуть Соломія. Мені 37 років, я заміжня, у мене є мама — їй 56, і бабуся Одарка, якій уже 85. Ми живемо в невеликому містечку на Поділлі, де зими суворі, а відстані між хатами здаються безмежними, особливо коли мчиш опівночі засніженими дорогами.
Бабуся Одарка, незважаючи на вік, наполегливо живе сама в старій дерев’яній хаті на околиці. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, хоча та не раз пропонувала їй тепло та турботу. Бабуся стверджує, що її хата — її фортеця, і ніхто не змусить її покити рідні стіни. Але останнім часом її самотність, здається, стала невиносимою, і вона знайшла спосіб тримати нас у постійній напрузі.
Бабуся почала телефонувати нам з мамою майже щодня, скаржачись, що їй «дуже погано». Її голос у трубці тремтить, вона стогне, говорить, що «серце колить» чи «ноги не тримають». Ми з мамою, кидаючи всі справи, мчимо до неї, стискаючи кулаки від тривоги. Але, приїжджаючи, бачимо один і той самий сценарій: бабуся, ніби за чарівним дотиком, оживає. Вона вже метушиться по хаті, запрошує нас на чай із варенням і навіть жартує. А ми стоїмо, збентежені, з шалено б’ючимся серцем, не знаючи, чи сміятись, чи плакати.
Ми з мамою втомилися від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар блискавки, але ми не можемо просто махнути рукою й не приїхати. А раптом цього разу щось серйозне? А якщо ми проігноруємо — і станеться непоправне? Ця думка гризе нас, не даючи спокою.
Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали до бабусі о четвертій ранку, у заметіль, навіть не встигнувши вдягнутись. Я була у домашній блузці, мама — у старому плащі, накинутому на піжаму. Ми думали, що застанемо бабусю при смерті, але вона зустріла нас усмішкою й сказала, що в неї «просто тиск підскочив». За півгодини вона вже діставала зі скрині своє легендарне вишневе варення й кликала нас до столу. Ми були в шоці, тоді списали все на випадковість.
Ми намагалися зрозуміти, у чому справа. Переконували бабусю обстежитися в лікарні, але вона відмахувалася, кажучи, що «усі ці лікарі тільки гроші тягнуть». Тоді ми привезли до неї лікаря додому. Він уважно оглянув бабусю, виміряв тиск, послухав серце й оголосив: для її віку вона у чудовій формі. «Їй потрібно більше спілкування, — додав лікар, дивлячись на нас. — Навідуйтеся частіше, і дзвінки припиняться». Але як же він помилявся!
Ми й так намагаємося приділяти бабусі час. Я живу за годину їзди від неї, мама — трохи ближче, але після роботи, у заторах і втомі, щодня приїжджати неможливо. У вихідні ми з мамою чергуємось: то я везу бабусі продукти й сижу з нею за чаєм, то мама приїжджає, щоб допомогти з прибиранням. На свята ми завжди разом, з подарунками й квітами, щоб порадувати її. Але, здається, їй цього замало. Їй потрібно більше — наша увага, наші нерви, наш час.
Мама не раз пропонувала бабусі переїхати до неї. Вона готова віддати їй найкращу кімнату, оточити турботою, але бабуся непохитна. «Не хочу бути вам тягарем, — каже вона, а потім знову дзвонить опівночі. — Краще вмру у своїй хаті». Ці слова ріжуть нас, як ніж, але що ми можемо зробити?
Ми десятки разів просили бабусю не дзвонити, якщо їй справді не погано. Поясняли, що кожен такий дзвінок — це стрес, це страх, це втрачені години сну. Але вона ніби не чує. Чи не хоче чути. Її дзвінки продовжуються, і кожного разу ми з мамою опиняємось у пастці: їхати чи ні? Ігнорувати чи повірити? Ми боїмося помилитися, пропустити момент, коли допомога дійсно знадобиться.
Іноді я думаю, що бабуся просто нудьгує. Їй не вистачає тепла, розмов, сміху. Можливо, ці дзвінки — її відчайдушна спроба втримати нас поруч? Але чому вона обрала такий жорстокий спосіб? Чому змушує нас жити у постійному страху? Я не знаю, як знайти вихід. Ми любимо бабусю, але її гра з нашими нервами виснажує нас. І все ж, доки вона дзвонить, ми будемо їхати. Бо якщо ми не приїдемо, а з нею щось станеться, цей тягар провини розчавить нас назавжди.
