Білявка з нізвідки
Олена спала міцно, наче після трьох змін на заводі, коли різкий дзвінок у двері змусив її схопитись.
— Господи, хто там, з глузду з’їхав о таку пору? — буркнула вона, перевертаючись на бік. Але дзвінок не втихав. Нав’язливо, неначе хтось боровся з часом.
Роздратовано накинувши халат, Олена підійшла до дверей і глянула у вічок. За дверима стояла зморщена бабуся, у руках — величезний пухнастий кіт, а обличчя — бліде, втомлене, наче життя вже покинуло її.
— Хто там? — жорстко спитала дівчина, не збираючись відчиняти. Про таких бабусь ходили чутки — і не всі добрі. Але раптом старушка зітхнула, осіла й почала сповзати по стіні. Кіт вивернувся з її рук і, жалібно нявкаючи, кружляв навколо.
— Ну за що мені це все… — зідхнула Олена і розчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз викличу швидку, не хвилюйтесь, усе буде добре, — прошепотіла вона, підхоплюючи старушку. Дотягнувши її до дивана, набрала номер.
Кіт, мов розумний, сів поруч і пильно стежив за діями Олени.
— Як вас звати, бабусю?
— Ганна Семенівна… документи мої он там… — прохрипіла старушка, показуючи на рюкзак.
Олена дістала рюкзак, вийняла папери, і коли хотіла запитати ще, бабуся тихо прошепотіла:
— Тільки, доню, до лікарні я не поїду… У мене онук чекає. Гроші йому треба віднести, а то нас з котиком зовсім з хати виженуть…
— Ось приїде лікар, він і вирішить, чи можна вам кудись іти. За кота не турбуйтесь — я його годуватиму. А чому це ви онукові гроші несете, а не він вам?
— Не питай, доню. Це не тобі знати… — сумно відвела погляд бабуся.
У цю мить знову подзвонили. Прибули фельдшер і лікар. Оглянувши старушку, вони винесли вердикт: терміново до четвертої міської лікарні.
— Нікуди я не поїду! — вперто стояла на своєму Ганна Семенівна.
— Поїдте, бабусю. Я вас відвідаю, чесне слово. А з котом у нас усе буде гаразд.
Наступного ранку Олена прокинулася раніше звичайного. В голові вертілася одна думка: навіщо, навіщо вона завжди потрапляє у ці життєві драми? Але серце підказувало — не дарма. У Ганні Семенівні було щось рідне.
Своїх батьків Олена майже не пам’ятала — вони загинули, коли їй було 12. Самогон. Палений спирт. З того часу життя пішло під укіс. Дитинбудинок. І лише одна сусідка — стара Марія Ілінічна — робила її дитинство хоч трохи світлішим. Але й та померла, коли Олені виповнилося 16. З того часу — сама, нікому непотрібна.
Зараз Олені 23. Вона самостійна, розумна, не боїться труднощів. Учора, переглядаючи документи бабусі, помітила адресу. І сьогодні пішла туди.
Біля під’їзду на вулиці Шевченка сиділи дві бабулі. Олена завела розмову — і через десять хвилин знала всю біографію Ганни Семенівни.
Багато років тому вона залишилася одна з онуком, батьки хлопця загинули. Жінка виростила його як могла. Але той, ледь підріс, зв’язався з поганою компанією. Тепер виганяє бабусю, вимагає гроші, погрожує вбити кота, якщо не принесе. Квартиру від батьків здає, сам живе в теплі — у дівчини. Міліція? Та де там — сімейні справи, розбирайтесь самі.
Олена кипіла від злості. Піднялася сходами, подзвонила. Відчинив заспаний, смердючий перегаром парубок.
— Ах ти, негіднику! Як ти смієш старої жінки з хати виганяти?! Як тобі не соромно?! — Олена буквально вдерлася в квартиру, стиснувши кулаки. — Зараз збирай речі — і геть. Або я тобі таке влаштую! Рознесу в пух і прах!
Парубок мовчки кивнув. За 15 хвилин, з торбою на плечі, він вилетів із під’їзда. Олена залишилася. Прибрала. Нагодувала кота. І пішла до лікарні.
Ганна Семенівна розплакалася, побачивши Олену.
— Ось їжа, ось усе, що треба. І онука я вигнала. Не сперечайтесь, бабусю. Не діло старим під плотом ночувати.
— Дякую тобі, доню. Думала, під парканом вмру…
— А ви мені потрібні. І коту. Спокійно відпочивайте. Завтра знову прийду.
Через тиждень Олена забрала бабусю додому.
— Як чисто… як гарно… Чим же я тебе віддячу?
— Можна, я вас бабусею називатиму?
— Звичайно, моя хороша. Ти мені як рідна…
Кіт муркотів біля ніг, впертіКот муркотів біля ніг, вперше справді розслабившись, адже в домі більше не було страху.
