**Бабця з нізвідки**
Соломія спала, наче після трьох змін без перерви, коли у двері роздався різкий дзвінок.
— Господи, хто там, з глузду з’їхав так рано! — буркнула вона, перевертаючись на бік. Але дзвінок не втихав. Нав’язливо, нетерпляче, ніби хтось за дверима боровся із часом.
Роздратовано накинувши халат, Соломія підійшла до дверей і глянула у вічок. За порогом стояла змучена бабуся, у руках тримала великого пухнастого кота, а обличчя її було бліде, виснажене, наче життя вже полишило її.
— Хто там? — грізно кинула дівчина, не маючи найменшого бажання відчиняти. Про таких бабусь ходили чутки — і не всі добрі. Та раптом жінка зітхнула, осіла й почала сповзати по стіні. Кіт вирвався з її рук і, жалібно нявкаючи, закружляв біля ніг.
— Ну за що мені це все… — зітхнула Соломія й розчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Я зараз викличу швидку, не хвилюйтесь, усе буде добре, — прошепотіла вона, підхопивши стару жінку. Дотягнувши її до дивана, набрала номер.
Кіт, мов розумний, сів поруч і пильно стежив за діями Соломії.
— Як вас звати, бабусю?
— Ганна Семенівна… документи мої он там… — прохрипіла бабуся й показала рукою на рюкзак.
Соломія дістала рюкзак, вийняла папери, і коли хотіла ще щось спитати, бабуся тихо прошепотіла:
— Тільки, доню, у лікарню я не поїду… У мене онук чекає. Я йому гроші маю віднести, а то нас із кошеням взагалі з хати виженуть…
— Ось приїде лікар, і він вирішить, чи можна вам кудись іти в такому стані. За кота не хвилюйтесь — я його нагоду й подивлюся. А чому це ви онукові гроші несете, а не він вам?
— Не питай, доню. Це тобі не треба знати… — із сумом відвела погляд бабуся.
У цю мить знову подзвонили. Прибули фельдшер і лікар. Оглянувши бабусю, вони винесли вердикт: терміново до п’ятої міської лікарні.
— Нікуди я не поїду! — вперто стояла на своєму Ганна Семенівна.
— Підете, бабусю. Я вас відвідаю, чесне слово. А з котом у нас усе буде чудово — ми з ним поладнаємо.
Наступного ранку Соломія прокинулася раніше звичайного. В голові крутилася одна думка: чому, ну чому її завжди затягує у чиїсь драми? Але серце підказувало — не дарма. У Ганні Семенівні було щось рідне.
Своїх батьків Соломія майже не пам’ятала — вони загинули, коли їй було 13. Алкоголь. Палена горілка. З того часу життя пішло під укіс. Дитячий будинок. І лише одна сусідка — старенька Марія Іванівна — робила її дитинство хоча б трохи світлішим. Та й та померла, коли Соломії виповнилося 16. З того часу — сама, нікому непотрібна.
Зараз Соломії 23. Вона самостійна, розумна, не боїться труднощів. Вчора, переглядаючи документи бабусі, помітила адресу. І сьогодні вирушила туди.
Будинок на вулиці Шевченка був звичайним. Біля під’їзду сиділи дві бабулі. Соломія завела розмову — і за десять хвилин знала все життя Ганни Семенівни.
Багато років тому вона залишилася сама з онуком, батьки хлопця загинули у ДТП. Жінка виростила його, як могла. Але той, ледь підріс, зв’язався з поганою компанією. Тепер виганяє бабусю, вимагає гроші, погрожує вбити кота, якщо та не принесе. Квартиру від батьків здає, сам живе у теплі — у дівчини. Поліція? Та де там — родинні справи, розбирайтесь самі.
Соломія кипіла від люті. Піднялася сходами, подзвонила. Відчинив заспаний, смердючий перегаром парубок.
— Ах ти, мряко! Як ти смієш стареньку жінку з хати виганяти?! Тобі не соромно?! — Соломія буквально вдерлася у квартиру, стиснувши кулаки. — Зараз збираєш речі — і марш у своє житло. Або я тобі влаштую! Я тебе в порошок зітру!
Парубок мовчки кивнув. За 15 хвилин, з торбою на плечі, він вилетів із під’їзду. Соломія залишилася. Прибрала. Нагодувала кота. І пішла до лікарні.
Ганна Семенівна розплакалася, побачивши Соломію.
— Ось їжа, ось усе необхідне. І онука я виставила. Не заперечуйте, бабусю. Не діло старим на вулиці ночувати.
— Дякую тобі, доню. Думала, під парканом і вмру…
— А ви мені потрібні. І коту теж. Спокійно спочивайте. Завтра знову прийду.
За тиждень Соломія забрала бабусю додому.
— Як чисто… як гарно… Чим же я тебе віддячу?
— Можна, я вас бабусею називатиму?
— Звісно, моя хороша. Ти мені як рідна…
Кіт муркотів біля ніг, впертій за останній час справді розслабившись. У домі більше не було страху.
Минув рік. Соломія стала для Ганни Семенівни справжньою онукою. Онук більше не з’являвся. А сама Соломія переїхала до бабусі, свою квартиру здавала, і всі гроші відА через роки, коли Соломія сама стала бабусею, вона зрозуміла, що найбільше щастя — це віддавати тепло тим, хто цього потребує.
