У кухні пахло дерунами, коли розчинились вхідні двері — додому повернулися дочки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали б бути щасливими. Але замість радості на їхніх обличчях була образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — у один голос скрикнули Соломія й Марічка.
Оксана вийшла у передпокій, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчинки переглянулися, і одна з них почала розповідати. Бабуся дозволяла Тарасові та Оленці — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти все підряд. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Їх відраховувала аж до зупинки, а їм просто захлопнула двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Тихонівна, була не надто м’якою жінкою, але не думала, що справа зайшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були спокійними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Дар’ї, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально засліпла від любові. Годинами розповідала всім, які вони розумниці, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Богданом, народилися близнята, Ганна Тихонівна лише знизала плечима:
— Одночасно двоє? Ну ви даєте… З двома я не впораюся.
— І не просимо, — відрізав Богдан.
— Ось би краще Дар’ї допомогти… У неї ж погодки, таки…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— Брат має підтримувати сестру, — кинула свекруха з холодком у голосі.
Так Оксана зрозумла, що підтримки чекати не варто. Добре ще її мати була поруч, їздила через усє місто, допомагала, як могла.
Ганна Тихонівна ж і надалі захоплювалася Тарасом і Оленкою, за кожного приводу підкреслюючи: «Ось які онуки в мене від дочки!»
А про дітей сина… Якщо й питала — хіба що махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Тихонівна у гніві вимовила: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…», — ці слова передали Богдану. Він був у лютості. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Вона виправдовувалася, але ненадовго.
Раз по разу, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком від’їжджали з важким каменем на серці. Постійні докори: дівчата галасують, солодке їдять без дозволу, бабусі погано — тиск. І одразу ж — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Тарас і Оленка від’їжджали, бабуся проводжала їх особисто, дарувала подарунки, а Соломію й Марічку відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотніх. Попередження не було. Це стало останньою краплею.
Богдан зателефонував матері.
— Мамо, тобі погано?
— З чого ти взяв?
— Тоді навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності змалку.
— Їм по шість років! Ти ж дітей Дар’ї самих не відпускаєш!
— А ти що, збираєшся мене звинувачувати?! Це все твоя жінка…
І кинула слухавку.
Минали роки. Дівчатка виросли, у шостому класі вже. Ганна Тихонівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Соломія й Марічка приїдуть, приберуть. Що за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти згадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Богдан. — У тебе є улюблені онуки — ось до них і звертайся.
Розлючена, Ганна Тихонівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їх бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є дочка й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Оленка відмовилася: «Багато уроків, бабуДовгі роки потому, коли Ганна Тихонівна лежала в домовині, ніхто з онуків не прийшов попрощатися.
