**Бабця з нізвідки**
Сон Олесі був глибоким, ніби після трьох змін без відпочинку, коли різко дзенькнув дзвінок у двері.
— Господи, хто це в таку рань? — буркнула вона, перевертаючись на другий бік. Але дзвінок не втихав. Нав’язливо, нетерпляче, наче хтось за дверима боровся з часом.
Роздратовано накинувши халат, Олеся підійшла до дверей і глянула у вічко. За порогом стояла зморщена бабуся, у руках — великий пухнастий кіт, а обличчя — бліде, втомлене, наче життя вже покинуло її.
— Хто там? — суворо кинула вона, не маючи наміру відчиняти. Про таких бабусь ходили легенди — і не всі добрі. Та раптом жінка охнула, посунулася по стіні й почала падати. Кіт вирвався з її рук і, жалібно нявкаючи, кружляв навколо.
— Ну за що мені це… — зітхнула Олеся та розчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз викличу швидку, не хвилюйтеся, усе буде добре, — прошепотіла вона, підхоплюючи стару жінку. Дотягнувши до дивана, набрала номер.
Кіт, наче розуміючи, сів поряд і пильно стежив за діями Олесі.
— Як вас звати, бабусю?
— Ганна Семенівна… мої документи там… — прохрипіла жінка, показуючи на рюкзак.
Олеся дістала папери, але, перш ніж запитати ще щось, бабуся тихо прошепотіла:
— Тільки, доню, до лікарні я не поїду… Мене онук чекає. Я маю йому гроші віднести, а то нас з котиком взагалі з хати виженуть…
— Ось приїде лікар, він і вирішить, чи можна вам кудись йти. За кота не хвилюйтеся, я його погодую. А чому це ви онукові гроші носите, а не він вам?
— Не питай, доню. Це не твоє… — сумно відвела погляд бабуся.
У цю мить знову подзвонили. Прибули фельдшер і лікар. Оглянувши жінку, вони винесли вердикт: терміново до п’ятої міської лікарні.
— Нікуди я не поїду! — вперто стояла на своєму Ганна Семенівна.
— Поїдете, бабусю. Я вас відвідаю, чесне слово. А з котом у нас усе буде гаразд — ми з ним порозуміємось.
Наступного ранку Олеся прокинулася раніше, ніж зазвичай. В голові крутилася одна думка: чому, ну чому її завжди затягує в чиїсь драми? Але серце підказувало — не дарма. У Ганні Семенівні було щось рідне.
Своїх батьків Олеся майже не пам’ятала — вони загинули, коли їй було 13. Палена горілка. З тих пір її життя пішло під укіс. Дитячий будинок. І лише одна сусідка — старенька Марія Іллівна — робила її дитинство хоча б трохи світлішим. Та й та померла, коли Олесі виповнилося 16. З тих пір — сама, нікому не потрібна.
Зараз Олесі 23. Вона самостійна, розумна, не боїться труднощів. Учора, переглядаючи документи бабусі, помітила адресу. І сьогодні вирушила туди.
Будинок на вулиці Шевченка був звичайним. Біля під’їзду сиділи дві бабусі. Олеся зав’язала розмову — і через десять хвилин знала всю історію Ганни Семенівни.
Багато років тому та залишилася сама з онуком, батьки хлопця загинули. Жінка виростила його, як змогла. Але той, ледь підріс, зв’язався з поганою компанією. Тепер виганяє бабусю, вимагає гроші, погрожує вбити кота, якщо вона не принесе. Квартиру від батьків здає, сам живе в теплі — у дівчини. Міліція? Та де там — сімейні справи, розбирайтеся самі.
Олеся кипіла від злості. Піднялася сходами, подзвонила. Відчинив заспаний, з запахом перегару парубок.
— Ах ти, мряка! Як ти смієш виганяти з дому стару жінку?! Як тобі не соромно?! — Олеся буквально вдерлася в квартиру, сти— Будеш жити по-людськи, або я тебе власноруч виправлю.
