Бабуся виділяла одного онука
А мені, бабусю? несміливо питала я.
А ти, Соломіє, й так гарна дівчина. Щічки наїла будь здоров. Горіхи то для розуму, Тарасу потрібніше, він чоловік, опора, примружувалась бабуся.
А ти йди, он, пилюку на полицях протри. Дівчина мусить до праці змалку звикати.
Солю, ти серйозно? Вона ж відходить. Лікарі сказали днів декілька, може, й години
Тарас стояв у дверях на кухню, м’яв у долонях ключі від «Жигуля». Вид у нього був змучений і розгублений.
Серйозно, Тарасе. Будеш чаю? навіть не обертаючись, спокійно кришила яблуко для донечки.
Який чай, Солю? брат нервово ковзнув по кімнаті. Вона там лежить, уся в трубках…
Зранку тебе кликала: «Соломійко, де моя Соломійка?». Серце аж стиснулось. Невже ти не прийдеш?
То ж бабуся Останній раз, розумієш?
Я виклала скибки на тарілку і тільки тоді підняла очі.
Для тебе бабуся. Для неї ти Тарасик, гордість, надія роду.
А я? Я для неї ніколи не існувала.
І ти справді вважаєш, що мені треба оце «прощання»?
Про що нам говорити? Що я їй маю пробачити? Чи вона мені?
Та кинь ті образи дитячі! Тарас гримнув ключами по столу. Так, вона тебе не любила, як мене. Ну і що?
Вона старенька, мала свої причуди. Та вона вмирає! Не можна ж бути такоючерствою.
Не черства я. Просто не відчуваю до неї нічого. Іди сам, посиди з нею, візьми за руку їй твоє тепло значить у сто разів більше, ніж моє.
Ти ж її сокіл, ясне сонечко. То й світи їй до останку.
Брат ще хвилинку мовчки дивився, тоді розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима.
Я зітхнула, взяла яблука й пішла до доньки.
***
У нашій родині завжди було все чітко розділено. Батьки любили нас однаково і мене, і Тараса.
В домі завжди весело, гомінко, пахло варениками, пирогами, і нескінченними гостями.
А от бабуся Оксана Яківна була зовсім інша.
Тарасику, іди-но сюди, мій лелеко, ніжно кликала, як ми приїздили на вихідні. Глянь, що я тобі припасла
Горіхи грецькі! І цукерки «Київ вечірній». Свіженькі!
Мені, ще семирічній, лишалось стояти й дивитись, як вона дістає із буфету таємний пакетик.
А мені, бабусю? ледь чутно питала я.
Оксана Яківна кидала гострий погляд на мене.
А ти, Соломіє, й так здорова! Поглянь, які щічки.
Горіхи для розуму, Тарасу ж учитись треба, він же майбутній господар. А ти йди, наведи лад на полицях, дівчина має звикати до роботи.
Тарас, червоніючи, хапав гостинці й боком вислизав до коридора, а я йшла терти пил.
І образи не було. Чесно сприймала це як погоду. Ну, синя хмара на небі, а бабуся любить Тараса більше. Так і є
На сходах завжди чекав брат.
От, ділив навпіл цукерки й горіхи. Тільки не їж при ній, бо сваритиметься.
Тобі ж потрібніше, промовляла я.
Та ну той розум! морщився брат. Вона ж, певно, трохи не в собі. Давай, хрумтімо швидко.
Сиділи за дрімучими сходами на горище та потайки ласували. Брат завжди дбав, завжди ділився.
Навіть коли бабуся передавала Тарасові гроші «на морозиво» потай від мами, він одразу прибігав до мене:
Чуєш, вистачить на два «Львівських пломбіри» й ще жуйка з наклейкою залишається. Біжимо?
Брат був для мене опорою, його доброта так перекривала бабусину прохолоду, що я майже не відчувала того браку.
Минав час. Оксана Яківна старіла. На повноліття Тараса вона оголосила: переписує на нього другу свою двокімнатну квартиру у центрі Львова.
Опора роду повинна мати свій кут, урочисто заявила на родинній раді. Щоб дружину привів у своє житло, а не тулився по чужих кутках.
Мама лиш тяжко зітхнула. Вона знала, з ким має справу, сперечатись не стала, але ввечері зайшла до мене.
Донечко, ми з татом все бачимо. Гроші, які ми відкладали на нову машину і ремонт, ми віддамо тобі.
То буде твій перший внесок на житло, щоб все було справедливо.
Мамо, ну не треба. Тарасові квартира потрібніша він вже з Оленкою збирається одружуватись. А я ще поживу в гуртожитку.
Так не годиться, Соломійко. У бабусі свої заскоки, але ми батьки. Не можемо одну дитину виділити, а іншу залишити.
Я не взяла.
Тарас переїхав до бабусиної квартири одразу після весілля, в нашій трійці стало простіше.
Я зайняла колишню братову кімнату, розклала книжки, поставила мольберт, і вперше відчула, як це коли любов не ділять на правильну й неправильну.
Стосунки з братом не зіпсувалися анітрохи. Навпаки, він навіть почував якусь провину.
Заходь до нас, кликав, Оленка спекла калачі. А бабуся вона вчора знову дзвонила, казала, щоб я бува не потратив «її» гроші на тебе.
І що ти сказав?
Що витратив усе на автомати й віскі. Вона три хвилини сопіла, потім сказала: «То Соломія тебе зіпсувала».
Авжеж, сміялась я. А хто ж іще?.
***
Коли я вийшла заміж за Юрія, і у нас народилася дочка, житлова проблема стала гостро.
Мама, як завжди, уміла владнати все.
Діти, у нас велика трійка. У Тараса двокімнатна. А ви, Соломіє, з Юрієм зараз на орендованій.
Давайте розміняємо нашу: в однокімнатну ми з татом, в двокімнатну ви з чоловіком і малечею.
Я відмовляюся від своєї частки, відразу сказав Тарас. Мені й так вистачає, у мене вже житло є, хай Соломія забирає.
Ти що, Тарасе? здивувався Юрій. Це ж немалі гроші.
Ми усе життя ділили навпіл, Солю. Ти через бабусю й так менше отримала. І це моє рішення. Не сперечайтеся.
Я тоді розплакалась не від радості за квадратні метри, а від того, що мій брат найкраща людина.
Ми таки обміняли квартиру, і кожен залишився при своєму.
Мама часто їздила допомагати мені з малечою, Тарас із сімєю бували у нас щовихідних.
А Оксана Яківна лишилася на самоті. Тарас їй привозив продукти, лагодив змішувач, постійно вислуховував скарги на здоров’я і на «невдячну Соломію».
Вона хоч раз подзвонила? сердито питала бабуся. Хоч раз спитала, що з моїм тиском?
Ба, ти сама її не хотіла знати, лагідно відповідав брат. За двадцять років доброго слова їй не сказала. Навіщо їй дзвонити?
Я її виховати хотіла! гордо виголошувала стара. Жінка має своє місце знати! А вона З дому мати вигнала, квартиру забрала.
Брат тільки зітхав. Вже не поясниш.
***
Сиділа я якось на кухні, а спогади раз по раз виринають.
Ось її рука відштовхує мою від банки з черешнею. Ось вона вихваляє Тарасові малюнки й мовчки минає мої грамоти з олімпіад. Ось вона на весіллі Тараса королева, а на моє навіть не прийшла, мовляв, зле.
Мамо, а чому ми не їдемо до баби Оксани? зайшла донечка. Дядько Тарас казав, що вона сильно хвора.
Бо бабуся Оксана хоче бачити тільки дядька Тараса, котику, лагідно погладила по голівці.
Вона зла? донька мружиться.
Ні, задумалась я. Вона просто не вміла любити всіх одразу. У неї в серці було місце лише для однієї людини. Так інколи буває.
Ввечері знову подзвонив брат.
Все, Солю. Годину тому.
Співчуваю, Тарасе. Тобі тяжко, це я знаю.
Вона до останнього тебе чекала, збрехав брат. Я знала з доброти, щоб хоч тут примирити. Сказала: «Нехай у Соломії все буде добре».
Дякую, Тарасе Приїжджай завтра до нас. Посидимо, спечу маківник.
Приїду Солю, ти не шкодуєш, що не пішла?
Не стала брехати.
Ні, Тарасе. Не шкодую. Навіщо те лицемірство? Я її й не хотіла бачити, як і вона мене.
Ще трохи помовчав.
Мабуть, ти права, зітхнув. Ти завжди найрозумніша у нас була. До завтра.
Похорон був тихий. Я прийшла ради мами й брата. Стояла збоку, у чорному пальто, дивилась, як сіре небо тяжко нависає над Личаківським цвинтарем.
Коли труну опускали в могилу, я не плакала.
Брат підійшов, обняв за плечі.
Як ти?
Нормально, Тарасе. Справді.
Знаєш, мовчав, шукав слів. У бабусиній квартирі знайшов скриньку. Там старі світлини. Твої теж є. Акуратно вирізані з родинних фото й зберігалися окремо.
Я здивувалася.
Навіщо?
Не знаю. Може, таки щось відчувала, але не вміла показати? Боялась, що визнаючи тебе менше буде для мене? Старі дивні.
Може, знизала плечима. Тепер це не важливо.
Ми під одним парасолем йшли до виходу з цвинтаря високий, плечистий Тарас і я, Соломія.
Слухай, сказав брат біля машини. Я квартиру ту продаватиму. Куплю трійку собі, хлопцям по однокімнатній на майбутнє, а решту Давай фонд якийсь заснуємо? Чи в дитячу лікарню переведемо? Щоб ті «бабусині» гроші хоч комусь радість дали.
Я вперше за ці важкі дні щиро усміхнулась брату.
Знаєш, Тарасе Це була б найкраща помста Оксані Яківні. Наідобріша у світі.
Домовились?
Домовились.
Ми роз’їхались у різні боки. Я їхала Києвом, слухала «Океан Ельзи» і відчувала, як усередині мене остаточно настає затишок.
Мабуть, брат має рацію. Хай частина грошей піде на лікування комусь із дітей. Так буде по-людськи.
