Посадку вже оголосили, і Віктор вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Зайшовши у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось, важко дихаючи, йде вагоном. Обернувся: літня жінка з сумкою на коліщатках, схожою більше на рюкзак, в осінньому пальті й квітчастій хустці, стояла навпроти, намагаючись віддихатися.
«Ну все, — подумав Віктор, — бабуля, явно, моя сусідка, зараз нижню полицю буде випрошувати».
— Глянь сюди, синку, у мене начебто нижнє, — віддихавшись, попросила пасажирка.
Місце і справді виявилося нижнє. Вона заметушилася, розкладаючи речі. Віктор помітив, що сусідці років із сімдесят, а то й більше. «Треба ж, — подумав він, — і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться…».
Бабуля нарешті всілася на свою полицю, слухняно склавши руки на колінах, мов учениця. У вагон заходили пасажири, але на верхні полиці їхньої секції ніхто не сів, і Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою пасажиркою, з якою й не поговориш.
Потяг рушив. Невдовзі з’явилася провідниця — принесла постіль. Жінка тут-таки почала поратися з постіллю, акуратно розстеляючи та заправляючи. Потім знову сіла й заговорила першою:
— Незвична мені така постіль, вдома ж у мене ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З самого молодого віку не їздила, та вже й не сподівалася, що поїду.
Віктор кивнув і далі мовчав.
— Мене Одарка Степанівна звати… а вас як величати?
— Віктор.
— А по батькові?
— Матвійович. Можна просто Віктор.
— Ну так, можна, ти ще молодий, можна й по імені… У гості їдеш?
— Чому в гості? — здивувався Віктор. — З відрядження додому їду.
— Он як! Додому — це добре. А я от з дому на старість літ. — Жінка раптом замовкла й почала дивитися у вікно. Вікторові здалося, що в очах у неї з’явилися сльози, хоча вона й не плаче. Йому раптом стало соромно, що він так недружелюбно поставився до своєї літньої сусідки.
— А ви теж додому чи з дому? — вирішив згладити свою холодність, заговорив Віктор.
— З дому, синку, з дому, — от і незвично мені. Тут їхати трохи більше доби, а тривожно в дорозі.
— А до кого їдете?
— До доньки їду, — Одарка Степанівна витягла з кишені хусточку й витерла сльозу, що набігла.
— То радіти треба, а ви плачете.
— А я й радію. П’ять років з донькою не бачилася, вже думала, що й не побачу більше.
— Загубилися, чи що?
— Загубилися, синку, з доброї волі загубилися. Характери наші спокою в молоді роки не давали, гординя заважала мирно жити, от і не бачилися з нею стільки років. Як тільки донька підросла, перестали ми з нею ладнати. Без батька її ростила, усяке в нас було: сварилися часто. Заміж уперше назло мені вийшла, але не пожилося їй. А я не підтримала добрим словом, докоряла їй… так і сварилися все життя. Онуку проти мене налаштувала, усе мені наперекір робила… А п’ять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у міліцію, ну чи як там тепер, у поліцію, ходила, довідки наводила — переживала, вона ж із онукою поїхала.
Потім озвалася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала й не приїжджала ніколи. І от із цим тягарем я й жила всі ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була не права… Нехай вона мене не слухала, нехай ображалася, але ж вона мені рідна донька…
А торік прийшов лист від Оксани, так мою доньку звати. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що вже сама бабусею стала, і питала про моє здоров’я… Я проплакала всю ніч, а потім написала, що життя мені немає без них. Потім передзвонилися, поговорили й зрозуміли, що винні обидві.
В онуки дитина народилася, отже, правнук у мене. Оксана допомагає їй у всьому, до того ж робота в неї, не може вирватися… от і мене покликала. Ну а мені що? Зачинила свою хатку, сусідці наказала, щоб за будиночком приглядала та протоплювала, коли похолодає, а сама назбирала сумку й наважилася поїхати в гості до доньки, бо невідомо, скільки мені ще відпущено, побачитися хочеться…
Віктор мовчав. Він задумався про свою матір, яку навідував рідко. Мати живе в селі, там і старша сестра Віктора. Завжди вважав, що сестра догляне матір. А зараз раптом після розповіді попутниці занило в грудях, навалилася туга, адже він син, мати сумує за ним, хоче частіше його бачити.
Усю дорогу Віктор спілкувався з Одаркою Степанівною — час пролетів непомітно. Він допоміг сусідці вийти з вагона й помітив, що до них іде миловидна жінка, стурбовано поглядаючи в їхній бік. Віктор відійшов. Двоє рідних людей зустрілися поглядом, обнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Зустріч двох жінок була така зворушлива, що Віктор і не сумнівався: у них усе буде добре. Тепер уже точно добре.
Він відійшов убік, хотілося чимось заглушити хвилювання, що навалилося… І взагалі багато що стало зрозуміло після цієї зустрічі. Дістав мобільний і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати:
— Мамо, я приїхав, я вже на місці, у вихідний чекай у гості.
