Ой, дитяточки, послухайте одну історію, яку мені тут, у будинку для літніх, сусідка розповіла. Мене ж рідня сюди відправила, то я тепер тільки й роблю, що слухаю різні історії та вам їх переказую. Отже, слухайте, що трапилося з Тарасом та його нареченою Соломією.
Жив собі Тарас, хлопець молодий, після університету в Києві залишився. Місто там шумне, вогні світяться, життя біжить, як вода з гори. Знайшов він гарну роботу, зняв квартиру з видом на парк, усе було як треба. А батьки його — прості селяни — жили в селі, де час, здається, застиг. Городина, кури, старий телевізор, ну, знаєте, як у нас колись бувало. Тарас рідко їм дзвонив, то заклопотаний, то втомлений.
Аж ось одного дня, через два роки, вирішив він до батьків завітати. Не сам, а з Соломією — своєю дівчиною, нареченою. Каже: «Мамо, тату, це Соломія, моє кохання, моє майбутнє». Відчиняє двері, а там дівчина — висока, струнка, волосся синьо-рожеве, як веселка, татуювання на руках, макіяж яскравий, ніби з кліпу. Куртка з дірками, джинси розрізані, чоботи важкі — ну, зовсім не така, як у селі звикли.
Батько Тараса аж здригнувся, поблід, мов побачив щось несподіване. А мати — губи закусила, ледь не скрикнула.
— Добридень, — тихо промовила Соломія, крок уперед зробивши.
А мати — крок назад, наче перед нею не дівчина, а щось небезпечне. Батько питає: — Це жарт, Тарасе? Це твоя наречена?
— Так! — різко відповів він. — Ми любимо одне одного. Яка, чорт забирай, проблема?
Мати не втрималася, скрикнула: — Подивись на неї! Ніби з цирку вистрибнула! Що люди скажуть? А бабуся? У неї ж тиск підскочить!
Соломія очі опустила, пальці тремтять, але не плаче — у погляді біль, старий, знайомий. А Тарас їй: — Ми ж у 2025 році живемо! Вона художниця, з дітьми займається, у притулку для тварин допомагає. Найдобріша людина, яку я знаю. А ви за одягом судите?
Мати на лаву сіла, мов сили покинули. Батько мовчки на подвір’я вийшов, тиша така, що вуха ломить. Тарас шепоче: — Пробач, Соломіє, я не думав, що так вийде…
А Соломія раптом голову підняла, в очах вогонь: — Я розумію. Мене теж не всі приймали. Але я себе не зраджую. Якщо твої батьки захочуть мене пізнати — я відкрита.
Взяла його за руку, каже: — Поїхали додому.
А надворі дощик закрапав, дрібний, теплий, ніби сльози змиває. Дорога додому мовчазна, Тарас кермо так стискає, аж сухожилля виступають. Злий, соромно йому, провина гризе. А Соломія в вікно дивиться, спокійна, тільки в очах втома.
— Пробач, — каже він. — Думав, вони хоч спробують тебе зрозуміти.
— Тарасе, — м’яко вона, — це їхній страх, не мій. Ти мене обрав. Це головне.
Минуло кілька днів. Життя їхнє — кава зранку, робота, майстерня Соломії, вечори під ковдрою. Тарас намагався той візит забути. Думав, усе позаду. Аж ось одного вечора — дзвінок у двері. Відчиняє — мати стоїть, без попередження, з пакетом вареників.
— Привіт, сину, — каже. — Можна до вас? Хочу поговорити.
Соломія з кухні вийшла, побачила свекруху — і завмерла. Дві жінки очима зійшлися, секунди, як вічність. Мати раптом: — Пробач, Соломіє. Я злякалася. Не тебе, а того, що не знала. Передумала. Ти — не зовнішність, а душа. І ти мого сина щасливішим зробила.
Соломія спочатку не повірила, але взяла вареники, тихо: — Дякую.
Сіли вони за стіл, чай п’ють, сміються, мати згадує, як у молодості сама яскраві хустки носила. Не казка, а життя, де страх іноді відступає.
Минуло два тижні. Мати до Соломії дзвонила, у гості приїжджала, сирники пекла, раз навіть порадилася, що подарувати племінниці. Тарас тішився, що між ними ниточка зв’язалася. Але одного дня приходить додому — тиша, мов у лісі перед бурею. Мати сидить, руки склавши, обличчя, як у статуї. Соломія біля вікна, не дивиться.
— Що сталося? — питає.
— Запитай у неї, — шипить мати. — Чому вона не сказала, що була заміжня? І що в неї син у дитбудинку!
Соломія повільно обернулася, в очах — втома, але не страх. — Я не ховала. Не знала, як почати. Народила в дев’ятнадцять. Мати мене вигнала. Чоловік — спився. Сина віддала, бо жила в коморі. Але я працювала, гроші збирала, шукала його. За місяць заберу.
Мати до Тараса: — Ти хочеш з такою жити, з її минулим?
Він подивився на Соломію. І побачив не минуле, а силу. — Хочу, — твердо сказав. — А ти, мамо, якщо її не приймеш, більше не приходь з «турботою».
Мати встала, мовчки вийшла.
Через місяць Соломія сина забрала. Денис, маленький, тихий, гучних звуків боявся. Тарас із ним грався, літачки склеював, казки розповідав. І
